11. 09. 2026
19 серпня 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду України відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52025000000000435 (справа № 991/10004/26) щодо колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла України у Сполучених Штатах Америки Стефанішиної Ольги Віталіївни, яка підозрюється в вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368-5 (незаконне збагачення) та ст. 366-1 (декларування недостовірної інформації) КК України. У засіданні брали участь підозрювана, її захисники та прокурор. Розгляд здійснювала колегія суддів у складі: головуючий суддя — Никифоров А.С., судді — Павлишин О.Ф. та Боднар С.Б. Моніторинговий звіт підготовлено за участю студентів юридичних факультетів у межах освітньо-аналітичного проекту, що реалізується за підтримки BMZ.
Основним предметом судового засідання був розгляд апеляційних скарг сторони захисту на ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 6 серпня 2026 року про застосування до підозрюваної запобіжного заходу у вигляді застави.
На початку судового засідання колегія суддів розглянула клопотання представників засобів масової інформації про здійснення фото-, відео- та аудіофіксації судового процесу. Захисник підозрюваної, не заперечуючи проти здійснення аудіо- та відеофіксації як такої, просив відмовити у проведенні прямої трансляції судового засідання. Свою позицію він обґрунтовував міркуваннями безпеки підозрюваної, а також необхідністю мінімізувати ризики можливого впливу публічного висвітлення справи на свідків та зміст їхніх подальших показань.
Окремо сторона захисту звернула увагу на необхідність нерозголошення персональних даних учасників провадження, зокрема адрес, прізвищ свідків та інших відомостей приватного характеру. Захисник просив обмежитися оголошенням лише тих даних, які є необхідними для розгляду справи, а на час дослідження окремої конфіденційної інформації — обмежити присутність представників преси.
Прокурор не погодився з такою позицією та зазначив, що не вбачає достатніх підстав для обмеження прямої трансляції або проведення частини засідання у закритому режимі. На його переконання, медичні аспекти та обставини лікування підозрюваної не становили безпосереднього предмета апеляційного розгляду, а щодо свідків не було застосовано спеціальних заходів безпеки. У зв’язку з цим прокурор просив задовольнити клопотання представників медіа.
Порадившись на місці, колегія суддів частково задовольнила відповідні клопотання: дозволила здійснення фото-, відео- та аудіофіксації судового засідання, однак заборонила його пряму трансляцію. Водночас суд задовольнив клопотання сторони захисту щодо обмеження відкритості окремих частин засідання в частині, що стосувалася медичних відомостей про підозрювану та персональних даних свідків.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що відкритість судового розгляду є однією з ключових гарантій прозорого здійснення правосуддя. Водночас принцип публічності судового розгляду не є абсолютним. Обмеження відкритості може бути виправданим необхідністю захисту приватного життя, конфіденційних медичних відомостей, персональних даних або безпеки відповідних осіб, однак лише за умови, що таке обмеження переслідує конкретну легітимну мету, є належним чином вмотивованим та не виходить за межі об’єктивно необхідного. Саме тому повне закриття судового засідання не повинно застосовуватися автоматично, якщо захист відповідних інтересів може бути забезпечений шляхом тимчасового обмеження публічності лише під час дослідження окремих конфіденційних відомостей.
З огляду на доводи сторони захисту щодо ризику розголошення відомостей, які становлять приватну, конфіденційну та медичну інформацію, а також персональних даних інших осіб, застосований судом диференційований підхід до визначення режиму слухання загалом узгоджується з принципом пропорційності. Зокрема, рішення обмежити відкритість лише тих частин судового засідання, під час яких досліджувалася конфіденційна інформація, може свідчити про прагнення суду забезпечити належний баланс між принципом публічності судового розгляду та необхідністю захисту приватного життя і безпеки відповідних осіб.
Цей підхід узгоджується з практикою ЄСПЛ, відповідно до якої публічність судового розгляду є засобом захисту сторін від здійснення «таємного правосуддя» та важливою передумовою довіри до судів у демократичному суспільстві (Mraović v. Croatia, п. 44). Водночас захист приватного життя та конфіденційної інформації може виправдовувати обмеження відкритості лише за умови дотримання справедливого балансу між відповідними інтересами та обмеження закритого режиму межами реальної необхідності (Suslov and Batikyan v. Ukraine, п. 122).
Після вирішення організаційних питань захисник заявив клопотання про дослідження додаткових матеріалів — банківських виписок, які не були предметом оцінки слідчого судді, оскільки на момент розгляду питання судом першої інстанції відповідних документів ще не існувало. Прокурор заперечив проти їх долучення, вважаючи, що вони не мають визначального значення для розгляду апеляційних скарг.
Колегія суддів задовольнила клопотання сторони захисту та долучила відповідні матеріали.
У подальшому суд перейшов до розгляду апеляційних скарг щодо застосованого запобіжного заходу. Перший захисник наголосив, що слідчий суддя, на його переконання, не надав належної оцінки доказам та аргументам сторони захисту. Він поставив під сумнів методологію розрахунків сторони обвинувачення, зазначивши про різні підходи до врахування доходів і витрат. Зокрема, захисник стверджував, що витрати на авіаквитки були меншими за суму компенсації, а витрати на лікування та оренду квартири враховані необґрунтовано, оскільки орендарем житла була інша особа.
Щодо декларування майна захист зазначив, що при оцінці відповідних майнових прав мала враховуватися вартість фактичного користування квартирою та автомобілем, а не їх повна вартість. Також було звернуто увагу, що обвинувачення, посилаючись на придбання квартир, не врахувало доходів від їх здачі в оренду.
Окремо захисник заперечував проти висновків щодо ризику впливу на свідків, наголошуючи, що такий ризик має ґрунтуватися на конкретних обставинах. На його переконання, застава у розмірі 6 млн грн є непропорційною фінансовому становищу підозрюваної, а повна заборона на спілкування зі свідками — надмірною з огляду на багаторічні дружні та близькі стосунки з окремими з них. Захисник також зазначив, що випадкових або побутових контактів із деякими свідками об’єктивно неможливо уникнути, однак сама така можливість, на його думку, не свідчить про реальний ризик впливу на їхні показання.
Другий захисник наголосив на необхідності належної вмотивованості та внутрішньої несуперечливості судового рішення. На його думку, оскаржувана ухвала містить суперечність між встановленим обсягом активів підозрюваної та визначенням застави у розмірі 6 млн грн як помірної. Також він звернув увагу на неврахування витрат на утримання малолітньої дитини та матері підозрюваної після перенесеної операції, що, за позицією захисту, не узгоджується з принципом індивідуалізації при визначенні розміру застави.
Третій захисник зазначив, що слідчий суддя, на його переконання, не надав належної відповіді на аргументи сторони захисту, а мотивувальна частина ухвали значною мірою відтворює позицію сторони обвинувачення. Він також поставив під сумнів правильність застосування окремих положень КПК України та підтримав вимогу щодо скасування заборони на спілкування зі свідками.
Підозрювана підтримала позицію своїх захисників. Вона зазначила, що самостійно прибула до Києва 26 липня 2026 року, будучи обізнаною про здійснення кримінального провадження, та не використовувала публічних можливостей для дискредитації суду чи органів правопорядку. Також вона просила замість повної заборони на спілкування зі свідками покласти на неї зобов’язання не сприяти й не спонукати їх до надання певних показань.
Прокурор наполягав, що застосовані обмеження є пропорційними наявним процесуальним ризикам, зокрема ризику впливу на свідків. Щодо фінансового становища підозрюваної він зазначив, що частина офіційних доходів уже була витрачена, а тому не може розглядатися як наявний актив. Сторона обвинувачення також посилалася на обставини оплати авіаквитків і лікування готівкою, придбання квартири, походження коштів, якими володіла подруга підозрюваної, та обізнаність підозрюваної про характеристики відповідного житла.
Окремо прокурор звернув увагу на обставини щодо автомобіля, можливе володіння підозрюваною незадекларованими активами та наявність у неї соціальних зв’язків за кордоном, що, на його думку, має значення для оцінки ризику переховування. Прокурор підтримав висновки слідчого судді щодо наявності процесуальних ризиків і виняткового характеру обставин, які, за його позицією, виправдовують визначений розмір застави. Долучені банківські виписки, на переконання сторони обвинувачення, не спростовують обґрунтованості підозри та необхідності застосованих обмежень.
У зв’язку із завершенням часу, відведеного для судового засідання, розгляд апеляційних скарг було відкладено. Остаточне рішення має бути ухвалене під час наступного судового засідання.
З приводу викладеного експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що визначення розміру застави має бути належним чином обґрунтованим, індивідуалізованим і пропорційним, з урахуванням реального майнового стану особи та її фактичної спроможності внести визначену судом суму. У цьому контексті встановлення застави у розмірі 6 млн гривень, яка приблизно у 22 рази перевищує передбачену законом стандартну межу для відповідної категорії кримінального правопорушення, потребує особливо ретельного та переконливого обґрунтування.
Важливо, щоб визначення такого розміру застави не ґрунтувалося на абстрактних або належним чином не підтверджених припущеннях щодо фінансового становища підозрюваної. У цьому аспекті додаткової оцінки потребують твердження сторони обвинувачення про можливу наявність у підозрюваної незадекларованих активів. Якщо відповідні обставини враховуються судом під час визначення розміру застави, їх існування має підтверджуватися конкретними та достатньо переконливими даними, а не лише припущеннями. В іншому випадку використання таких тверджень як одного з визначальних чинників для обґрунтування винятково високого розміру застави може поставити питання щодо належної індивідуалізації та пропорційності застосованого запобіжного заходу.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ визначення розміру застави має бути результатом такої ж ретельної та індивідуалізованої оцінки, як і рішення про тримання під вартою, а розмір застави повинен відповідати принципам необхідності, пропорційності та реальної досяжності (Mangouras v. Spain, п. 78, 80). Крім того, ЄСПЛ наголошував, що національні суди повинні наводити достатні мотиви для визначення конкретного розміру застави, уникаючи свавільного або надмірного втручання у права особи (Bojilov v. Bulgaria, п. 60). Відповідні Стандарти вимагають, щоб під час оцінки фінансових можливостей особи враховувалися не лише активи, а й реальна спроможність виконати фінансові зобов’язання без непропорційного впливу на сімейні та соціальні права.
Додатково експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на системний ризик, за якого необґрунтовано високий або фактично непосильний розмір застави, визначений на підставі недостатньо перевірених даних, може створювати передумови для подальшого застосування більш суворого запобіжного заходу. У цьому аспекті наведені вище сумніви щодо належності обґрунтування майнового стану підозрюваної та можливого врахування непідтверджених відомостей про незадекларовані активи набувають особливого значення, оскільки саме вони можуть безпосередньо впливати на пропорційність первинно визначеного розміру застави.
У разі невнесення застави, сторона обвинувачення надалі може порушувати питання про застосування тримання під вартою, посилаючись на фактичну неефективність попереднього запобіжного заходу. Водночас причиною такого результату може бути не поведінка підозрюваної, а саме первинна непропорційність визначеного розміру застави. За таких умов виникає ризик поступового переходу від менш суворого запобіжного заходу до виняткового — тримання під вартою — без належного переосмислення достатності та якості доказового підґрунтя, на якому ґрунтувалося первинне рішення.
У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що саме первинне рішення суду щодо запобіжного заходу має істотне значення для подальшої процесуальної логіки кримінального провадження та має ґрунтуватися на ретельній індивідуалізованій оцінці всіх релевантних обставин.
Окремої уваги потребує належність обґрунтування процесуальних ризиків, на які посилається сторона обвинувачення. Уже на початковому етапі кримінального провадження такі ризики мають бути конкретними, актуальними та підтверджуватися достатніми фактичними даними, а не випливати лише з формальних або абстрактних припущень. Саме на цій стадії особливо важливо забезпечити належний судовий контроль за тим, щоб істотні обмеження прав особи не застосовувалися на підставі недостатньо перевірених тверджень.
Європейські стандарти виходять із того, що будь-яке істотне обмеження свободи або майнових прав у межах кримінального провадження має бути належним чином мотивованим, пропорційним і заснованим на достатньо переконливій доказовій базі вже на первинному етапі. Особливої ваги це набуває у випадках, коли визначений розмір застави потенційно може створювати передумови для подальшого переходу до більш суворого та виняткового запобіжного заходу — тримання під вартою.
З цього приводу ЄСПЛ неодноразово наголошував, що ризики, на які посилаються органи влади, повинні бути належним чином обґрунтовані, а відповідні міркування не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними (Radonjić and Romić v. Serbia, пп. 64–67, 70).
У підсумку експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що саме на первинній стадії застосування запобіжного заходу суди повинні проявляти підвищену обачність і забезпечувати реальний, а не формальний контроль за обґрунтованістю обмежень прав особи. Недотримання цього підходу створює ризик поступової підміни понять між «м’якшим» запобіжним заходом і фактичним формуванням підстав для подальшого позбавлення свободи, що суперечить практичному та ефективному змісту гарантій, закріплених у статтях 5 і 6 Конвенції.
З огляду на зазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
