31. 08. 2026
18 серпня 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду відбулося судове засідання у рамках кримінального провадження № 52024000000000222 (справа № 991/2142/25) стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації Орлова Володимира Володимировича, якого вироком Вищого антикорупційного суду від 11 лютого 2026 року визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисник та прокурор. Апеляційний розгляд здійснювала колегія суддів у складі: головуючий суддя — Панаід І.В., судді — Панкулич В.І. та Глотов М.С.
Основним предметом судового засідання, відповідно до раніше визначеного судом порядку дослідження доказів, стало дослідження письмових доказів, наданих стороною захисту. На початку розгляду суд запропонував захисникам конкретизувати матеріали, які вони вважають необхідними для безпосереднього дослідження, а також пояснити їх значення для встановлення обставин кримінального провадження.
Сторона захисту представила Регламент Дніпропетровської обласної державної адміністрації та положення, що визначають порядок підготовки розпоряджень голови ОДА. Захисники звернули увагу, що проєкти відповідних розпоряджень готуються структурними підрозділами, проходять встановлену процедуру погодження та візування і лише після цього подаються на підпис голові адміністрації. Окремо зазначалося, що підготовка проєктів розпоряджень із земельних питань належала до повноважень відповідного департаменту. На підтвердження цього захист також послався на матеріали, відповідно до яких 14 червня 2024 року Департамент екології та природних ресурсів самостійно розглядав відповідне земельне питання та прийняв рішення про відмову.
Надалі досліджувалася заява Торопа (Гончара) про добровільне повідомлення кримінального правопорушення, зареєстрована 7 травня 2024 року. Сторона захисту звернула увагу на можливі суперечності між її змістом, зокрема твердженнями про спільне вимагання неправомірної вигоди Орлова В.В. з Лисаком С.П., та подальшими показаннями Гончара. Під час дослідження протоколу огляду мобільного телефону Торопа (Гончара) та його листування з Орловим В.В. захист поставив під сумнів достовірність відповідного матеріалу. Зокрема, зазначалося, що протокол містить фотографію частини переписки, а не повний знімок екрана, не відображає всієї розмови, номера або інших даних, які дозволяли б однозначно ідентифікувати співрозмовника, а також не підтверджує зв’язку листування з документами ТОВ «Альфа Веа Хауз». На думку захисту, за таких умов відповідний доказ складно належним чином перевірити. Прокурори, зі свого боку, звертали увагу на зміст повідомлень та відомості щодо підключення телефону до мережі.
Окремим предметом дискусії сторін стала довіреність на представництво інтересів ТОВ «Альфа Веа Хауз». Захист наголосив на відсутності оригіналу цього документа в матеріалах кримінального провадження. Крім того, за твердженням сторони захисту, директор підприємства під час допиту не змогла підтвердити належність їй підпису на відповідному документі та зазначала, що не знає Гончара. За позицією обвинувачення, досліджуваний документ є електронною копією документа, завантаженого до системи електронного документообігу ОДА, на підставі якого здійснювався подальший розгляд звернення. Прокурори пояснили відсутність оригіналу встановленим порядком повернення таких документів заявникам та вважали відповідний скан належним документальним доказом. Захист, навпаки, стверджував, що сама наявність електронної копії не підтверджує існування оригіналу, у зв’язку з чим ставив питання щодо достовірності та допустимості такого доказу.
Крім того, сторона захисту надала матеріали, які, на її переконання, свідчать про те, що ще на стадії досудового розслідування порушувалося питання щодо можливої провокації підкупу, однак відповідні обставини не отримали належної перевірки з боку органу досудового розслідування. Прокурор заперечив доказове значення цих матеріалів та зазначив, що сторона захисту не була обмежена у можливості самостійно збирати й подавати докази на підтвердження своєї позиції щодо можливої провокації.
Також досліджувалися адвокатські запити, відповіді на них та матеріали іншого кримінального провадження, у якому Гончар мав статус викривача. Захист вважав ці документи такими, що можуть підтверджувати його співпрацю з НАБУ, тоді як прокурор наполягав на їх неналежності до предмета цього кримінального провадження.
У зв’язку із закінченням робочого часу подальше дослідження письмових доказів було відкладено до наступного судового засідання.
Питання можливої провокації злочину, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, у цьому провадженні потребує особливо ретельної судової оцінки. Моніторингова місія IAC ISHR неодноразово стикаласьз відповідними доводами сторони захисту у кримінальних провадженнях, що перебувають під її спостереженням. При цьому особа, яка у цьому провадженні фігурує як Тороп (Гончар), раніше також була зафіксована моніторинговою місією в інших судових процесах, у яких сторона захисту порушувала питання щодо можливої провокації та характеру його взаємодії з правоохоронними органами. Сам по собі цей факт, безумовно, не підтверджує наявності провокації ані у цьому, ані в інших провадженнях і не може бути підставою для будь-яких висновків щодо правомірності поведінки відповідної особи. Водночас повторюваність подібного процесуального питання в різних провадженнях, що перебували під моніторингом, об’єктивно посилює необхідність його належної, самостійної та поглибленої перевірки судом. Йдеться не про формальне прийняття або відхилення версії однієї зі сторін, а про встановлення фактичного характеру взаємодії відповідної особи з правоохоронними органами, моменту та підстав такої взаємодії, ступеня її автономності, а також можливого впливу правоохоронних органів на формування та розвиток подій, які надалі стали предметом кримінального переслідування.
У цьому контексті особливе занепокоєння викликає наведений прокурором аргумент про те, що сторона захисту не була позбавлена можливості самостійно збирати докази на підтвердження версії про провокацію. Такий підхід ризикує фактично перекласти на захист обов’язок встановлення обставин, перевірка яких не належить виключно до сфери його процесуальної відповідальності. Функція сторони обвинувачення не обмежується пошуком доказів, що підтверджують висунуте обвинувачення: кримінальний процес вимагає від слідчого та прокурора повного й неупередженого дослідження обставин провадження, у тому числі тих, що виправдовують підозрюваного чи обвинуваченого або іншим чином ставлять під сумнів версію обвинувачення. Саме тому посилання на можливість захисту самостійно збирати відповідні матеріали не може бути достатньою відповіддю на конкретно сформульовані твердження про можливу провокацію. Більше того, якщо такі твердження були належним чином поставлені перед органом досудового розслідування, але не отримали змістовної перевірки з мотивів, що захист може самостійно доводити власну версію, це може ставити питання щодо того, наскільки об’єктивно та неупереджено стороною обвинувачення досліджувалися обставини, потенційно несприятливі для її власної версії подій.
За таких умов особливого значення набуває саме активна роль суду. Судова перевірка тверджень про провокацію не повинна зводитися до пасивного співставлення аргументів обвинувачення і захисту. За наявності достатньо конкретної та небезпідставної версії про підбурювання суд має встановити обставини початку та розвитку відповідної взаємодії, перевірити роль правоохоронних органів і залучених ними осіб, а також отримати переконливу відповідь на питання, чи мало б відповідне кримінальне правопорушення місце без такого втручання. Європейський суд з прав людини послідовно виходить із того, що застосування прихованих та оперативних методів саме по собі не суперечить Конвенції, однак воно має бути обмежене чіткими процесуальними гарантіями, здатними унеможливити підбурювання до злочину. Якщо обвинувачений висуває небезпідставну версію про провокацію, на сторону обвинувачення покладається обов’язок продемонструвати відсутність такого підбурювання, а національний суд повинен провести ефективну та змістовну перевірку відповідних тверджень (Ramanauskas v. Lithuania, пп. 55–57; Bannikova v. Russia, пп. 54–57; Yakhymovych v. Ukraine, пп. 29–31).
Таким чином, у цьому провадженні питання можливої провокації має оцінюватися не як другорядний аргумент сторони захисту, який вона повинна самостійно довести, а як окреме питання справедливості кримінального процесу, що потребує належної перевірки як з боку обвинувачення, так і, передусім, незалежного судового контролю.
Окремої уваги, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, потребують поставлені стороною захисту питання щодо достовірності та доказової надійності окремих матеріалів обвинувачення. Наведені доводи стосуються не лише різного тлумачення сторонами змісту доказів, а можливості перевірити їх походження, цілісність, авторство та контекст. Якщо такі характеристики доказу не можуть бути надійно встановлені, це безпосередньо впливає на вагу, яка може бути надана йому при формуванні висновків щодо винуватості особи. У цьому контексті принципове значення має розмежування між формальною допустимістю доказу та його фактичною надійністю. Навіть за відсутності підстав для визнання певного матеріалу недопустимим суд має окремо оцінити, наскільки його походження, спосіб фіксації, повнота та узгодженість з іншими матеріалами дозволяють покладатися на нього при встановленні обставин кримінального правопорушення. Чим істотнішим є значення такого доказу для версії обвинувачення, тим більш переконливою має бути судова відповідь на аргументи, що ставлять під сумнів його надійність.
Це набуває особливого значення в умовах апеляційного перегляду виправдувального вироку. Якщо сторона обвинувачення домагається переоцінки доказів, які суд першої інстанції не визнав достатніми для встановлення винуватості, апеляційний перегляд має передбачати змістовну відповідь на суттєві сумніви щодо доказової основи обвинувачення. Заміна виправдувального висновку на обвинувальний не може ґрунтуватися на іншій оцінці тих самих матеріалів без належного пояснення того, чому сумніви щодо їх достовірності, надійності або доказового значення мають бути відхилені. ЄСПЛ при оцінці справедливості кримінального провадження враховує не лише можливість сторони захисту формально заперечити проти використання доказу, а й його якість, включно з тим, чи породжують обставини отримання доказу сумніви щодо його достовірності або точності (Bykov v. Russia [GC], п. 90). Водночас гарантія бути «почутим» передбачає, що істотні аргументи сторони, здатні вплинути на результат провадження, мають бути реально розглянуті судом та отримати належну відповідь у мотивуванні рішення (Yüksel Yalçınkaya v. Türkiye [GC], п. 305).
Враховуючи сукупність встановлених обставин, експерти моніторингової місії IAC ISHR доходять висновку про наявність ризику порушення гарантій статті 6 Конвенції в частині належної перевірки доводів про можливу провокацію злочину, а також дотримання принципу рівності сторін. Провадження рекомендується до подальшого моніторингу.
