26. 08. 2026
7 серпня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи 991/7893/25 у кримінальному провадженні № 52024000000000217 відносно Филя С.В. та Залужного В.Б., обвинувачених у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1, 4 ст. 368-4, ч. 1 ст. 209 КК України (підкуп особи, яка надає публічні послуги, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). У судовому засіданні брали участь обвинувачені, їхній захисник та прокурор. Розгляд справи здійснювала головуюча суддя Задорожна Л.І.
Основним предметом судового засідання було продовження допиту обвинуваченого Филя Сергія Вікторовича.
На початку допиту Филь С.В. виклав власну позицію щодо обставин виникнення кримінального провадження. За його твердженням, дане провадження є похідним від іншого кримінального провадження, в якому фігурують інші особи. Обвинувачений стверджував, що під час досудового розслідування сторона обвинувачення схиляла його та Залужного В.Б. до укладення угоди та надання показань щодо фігурантів іншого провадження. При цьому, за словами Филя С.В., від них очікували показань щодо обставин, які, на його переконання, фактично не мали місця. У зв’язку з цим Филь С.В. висловив припущення, що кримінальне переслідування щодо нього могло бути пов’язане з відмовою надати відповідні показання, та охарактеризував такі дії як своєрідну «помсту» з боку сторони обвинувачення. Обґрунтовуючи свою позицію, він звернув увагу на те, що протягом восьми місяців перебував у слідчому ізоляторі та, за його твердженням, зазнавав тиску з боку правоохоронних органів. На думку обвинуваченого, окремі процесуальні дії щодо нього мали на меті здійснення психологічного впливу та спонукання до укладення угоди і надання показань, які могли бути використані стороною обвинувачення в іншому кримінальному провадженні.
Надалі Филь С.В. надав пояснення щодо своєї освіти, професійного досвіду та характеру взаємовідносин із Залужним В.Б. За його словами, після здобуття вищої освіти він працював учителем, а згодом отримав кваліфікаційне свідоцтво оцінювача та здійснював професійну діяльність у сфері оцінки на різних підприємствах.Із Залужним В.Б., за словами обвинуваченого, він познайомився у 2002 році в межах професійної діяльності. У 2006 році вони разом із ще одним колегою створили власну оціночну компанію, а у 2012 році Филь С.В. та Залужний В.Б. заснували ще одну компанію, директором якої став Филь С.В. Водночас він пояснив, що у період із 2017 до 2024 року вже не обіймав посаду директора та займався розвитком власної компанії.
Значна частина показань обвинуваченого стосувалася обставин виконання робіт з оцінки земельних ділянок для Уманської міської ради. За словами Филя С.В., адміністратор компанії виявила пропозицію щодо виконання відповідних оціночних робіт, яка була економічно привабливою для компанії. Враховуючи значний обсяг замовлення та обмежені строки його виконання, Филь С.В., за його твердженням, погодився сприяти у зборі додаткової інформації, необхідної для проведення оцінки. Зокрема, він пояснив, що підготував текст повідомлення про необхідність отримання від землекористувачів фотографій відповідних земельних ділянок. Надалі, під час спілкування з Похольчуком Р.В. щодо фотографування однієї з ділянок, останній, за словами обвинуваченого, повідомив про відсутність часу для здійснення фотографування. Після цього Филь С.В. запропонував зазначити показник інтенсивності як «низька».
Окремо обвинувачений надав пояснення щодо своїх подальших взаємовідносин із Похольчуком Р.В. За його словами, останній звертався до нього з питанням щодо оцінки компанії, яку мав намір продати, та цікавився можливістю проведення компанією Филя С.В. і Залужного В.Б. оцінки відповідних корпоративних прав. У цьому контексті Филь С.В. пояснив походження коштів, перерахованих Похольчуком Р.В.: за його твердженням, він сприймав відповідний платіж як аванс за майбутнє виконання робіт з оцінки компанії. Филь С.В. також надав пояснення щодо організації процесу підготовки звітів про оцінку. За його словами, у компанії використовувалася спеціально розроблена таблиця, до якої оцінювачі вносили вихідні дані, необхідні для виконання відповідних робіт. Обвинувачений пояснив, що використання такого інструменту було частиною звичайної організації професійної діяльності та мало на меті автоматизацію робочих процесів, мінімізацію технічних помилок і скорочення часу, необхідного для підготовки звітів про оцінку.
У зв’язку із закінченням процесуального часу, відведеного для допиту обвинуваченого, судове засідання було завершено. Продовження допиту Филя С. В. призначено на наступне судове засідання.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що повідомлені Филем С.В. обставини щодо можливого схиляння його до укладення угоди та надання показань проти фігурантів іншого кримінального провадження потребують належної судової оцінки. Ключовим у цьому аспекті є не сам факт пропозиції процесуальної співпраці зі стороною обвинувачення, яка як така не суперечить гарантіям Конвенції, а умови, за яких така співпраця пропонувалася, та збереження за особою реальної свободи вибору. Відмова від процесуальних гарантій у межах відповідної процедури має бути добровільною, усвідомленою та однозначною, а рішення про укладення угоди — прийматися за відсутності примусу чи неналежного тиску. У справах Natsvlishvili and Togonidze v. Georgia (п.92) та V.C.L. and A.N. v. the United Kingdom (п. 201) ЄСПЛ надав істотного значення тому, що рішення заявника про укладення угоди було прийнято свідомо і добровільно, за участю захисника та за відсутності неправомірного тиску з боку сторони обвинувачення. Відтак сама можливість укладення угоди або отримання стороною обвинувачення показань у межах процесуальної співпраці не викликає заперечень з погляду Конвенції. Принципово інша оцінка була б необхідною, якби така співпраця досягалася шляхом використання позбавлення свободи або інших істотних обмежень як інструменту фактичного примусу.
Саме тому особливої уваги потребують твердження Филя С.В. про те, що протягом восьми місяців перебування у слідчому ізоляторі він зазнавав психологічного тиску, метою якого, за його словами, було спонукання до надання необхідних стороні обвинувачення показань щодо інших осіб. На цьому етапі моніторингова місія не має достатніх підстав для встановлення достовірності таких тверджень. Водночас їх характер і безпосередній зв’язок, на який посилається обвинувачений, між триманням під вартою та пропонованою процесуальною співпрацею виключають можливість залишити відповідні доводи без змістовної судової оцінки. У цьому контексті принципове значення має встановлення того, чи відповідало тримання особи під вартою вимогам законності та переслідувало одну з допустимих цілей, передбачених пунктом 1 статті 5 ЄКПЛ. Важливо наголосити, що позбавлення свободи не може використовуватися для досягнення прихованої або неналежної процесуальної мети, зокрема як засіб тиску на особу з метою спонукання її до укладення угоди або надання певних показань. У разі встановлення, що тримання під вартою фактично використовувалося з такою метою, відповідні обставини можуть поставити серйозні питання щодо дотримання гарантій статті 5 ЄКПЛ та загальної справедливості кримінального провадження. ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що «законне» позбавлення свободи передбачає не лише повне дотримання процесуальних та матеріальних норм національного законодавства, але й вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5 – запобігати позбавленню осіб свободи свавільним чином. Оскільки пункт 1 цього положення містить вичерпний перелік допустимих підстав для позбавлення волі, його слід тлумачити вузько (Kandzhov v. Bulgaria, п. 55).
Для обставин, повідомлених Филем С.В., особливе значення має підхід Великої палати ЄСПЛ у справі Merabishvili v. Georgia. Суд виходив із необхідності розмежовувати формально допустиму підставу обмеження права та фактичну мету, з якою державні органи використовували відповідний захід (Merabishvili v. Georgia [GC], пп. 298, 302). У контексті цього провадження це означає, що формальна наявність передбачених законом підстав для тримання під вартою не усуває необхідності оцінити твердження про те, що позбавлення свободи могло використовуватися для досягнення іншої процесуальної мети — отримання від обвинуваченого показань щодо третіх осіб. При цьому самі по собі твердження обвинуваченого про неналежну мету тримання під вартою, безумовно, не є достатніми для висновку про порушення Конвенції. Однак якщо в ході судового розгляду буде встановлено, що застосування або збереження такого запобіжного заходу фактично використовувалося як засіб впливу на волевиявлення особи з метою отримання певних показань чи спонукання до укладення угоди, це виходило б за межі належної забезпечувальної функції запобіжного заходу та могло б поставити серйозні питання щодо сумісності такого втручання з гарантіями статті 5 Конвенції.
Твердження про можливий процесуальний тиск мають значення і в контексті статті 6 Конвенції. Якщо одна зі сторін кримінального провадження використовує своє владне та процесуальне становище таким чином, що здатна істотно впливати на свободу формування позиції обвинуваченого або можливість реалізації ним обраної стратегії захисту, питання виходить за межі суто формальної рівності процесуальних прав. Йдеться про те, чи зберігала особа реальну можливість вільно визначати свою позицію, відмовитися від співпраці з обвинуваченням та здійснювати захист без ризику використання такої відмови проти неї.
ЄСПЛ послідовно виходить із того, що принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представити свою позицію за умов, які не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з опонентом (UAB Ambercore DC and UAB Arcus Novus v. Lithuania, п. 107). Водночас право на захист має забезпечувати обвинуваченому практичну можливість належним чином організувати свою позицію та представити суду всі аргументи, які він вважає істотними для захисту (F.S.M. v. Spain, п. 56). У цьому розумінні можливий тиск, спрямований на зміну обраної особою позиції або отримання від неї певних показань, потребує оцінки не лише як окремий процесуальний епізод, а й з погляду його потенційного впливу на справедливість провадження в цілому. Експерти моніторингової місії IAC ISHR також звертають увагу на системно фіксовані під час судових моніторингів різних кримінальних проваджень ситуації, коли підозрювані чи обвинувачені безпосередньо в судовому засіданні заявляють про тиск, неналежне поводження, ненадання необхідної допомоги або інші істотні порушення їхніх прав, однак подальший процесуальний розвиток таких заяв не завжди є очевидним для незалежного спостерігача. У контексті статті 6 Конвенції принципове значення має не лише можливість особи заявити про відповідне порушення, а й те, чи було її фактично «почуто»: наскільки активно національний суд реагує на такі твердження, перевіряє їх та забезпечує їх належне процесуальне вирішення. Саме реакція суду на подібні заяви може бути важливим індикатором практичної ефективності судового контролю та загальної справедливості провадження.
За результатами цього судового засідання експерти моніторингової місії IAC ISHR не зафіксували порушень конвенційних гарантій. Водночас обставини, повідомлені обвинуваченим у ході допиту, містять твердження, які становлять ризик для гарантій, передбачених статтями 5 та 6 Конвенції, у зв’язку з чим справа рекомендується до подальшого моніторингу.
