17. 07. 2026
30 червня 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду відбулося судове засідання у межах кримінального провадження №52024000000000014 (справа № 991/1583/25) стосовно народного депутата Верховної Ради України VII та VIII скликань, колишнього голови Тернопільської облради Головко Михайла Йосифовича, якого вироком першої інстанції Вищого антикорупційного суду визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На засіданні були присутні обвинувачений, його захисники, прокурор. Розгляд здійснювала колегія суддів у складі: головуючий суддя — Семенников О.Ю., судді — Калугіна І.О. та Никифоров А.С. Моніторинговий звіт підготовлено за участю студентів юридичних факультетів у межах освітньо-аналітичного проекту, що реалізується за підтримки BMZ.
Основним предметом судового засідання були судові дебати. Водночас перед їх початком учасники провадження висловили позиції щодо доказового значення одного з письмових доказів — висновку експерта.
Сторона захисту поставила під сумнів належність і достовірність відповідного висновку, зосередившись на професійній компетентності експерта та методологічній основі проведеного дослідження. Зокрема, захист зазначив, що експерт не надав документів, які, на його переконання, належним чином підтверджували б необхідну кваліфікацію для проведення такого виду дослідження. Крім того, сторона захисту звернула увагу на використання методичних рекомендацій, які вона вважала застарілими та такими, що не відповідають актуальним вимогам до проведення відповідних експертних досліджень.
Прокурор, заперечуючи проти позиції захисту, наголосив на узгодженості оспорюваного висновку з результатами експертних досліджень аудіозаписів, проведених під час досудового розслідування. За твердженням сторони обвинувачення, висновки відповідних експертиз є тотожними за своїм змістом, а тому матеріали, на які посилався захист, не спростовують, а фактично підтверджують обвинувальну версію.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що за наявності доводів сторони захисту щодо неналежності, недостовірності або недопустимості окремих доказів національний суд має надати їм належну та мотивовану оцінку. У цьому контексті варто звернути увагу, що сторона захисту поставила під сумнів компетентність експерта, актуальність використаної ним методики та достовірність експертного висновку. Такі доводи мають значення для забезпечення принципу змагальності сторін і права захисту ефективно оскаржувати докази, на які посилається сторона обвинувачення.
З цього приводу ЄСПЛ наголошує, що національний суддя має широкі повноваження у виборі серед суперечливих експертних висновків та виборі того, який він чи вона вважає послідовним та достовірним. Однак правила щодо допустимості доказів іноді можуть суперечити принципам рівності сторін та змагального провадження або іншим чином впливати на справедливість провадження. У контексті експертних доказів правила щодо їх допустимості не повинні позбавляти захист можливості ефективно їх оскаржити, зокрема шляхом подання або отримання альтернативних висновків та звітів. (Gaggl v. Austria, п. 50).
За умови підтвердження доводів сторони захисту щодо недостатньої компетентності експерта, який підготував відповідний експертний висновок, можуть виникати об’єктивні питання щодо належності, достовірності та доказового значення такого висновку. У цьому контексті національному суду важливо перевірити не лише формальну допустимість відповідного доказу, а й те, чи може він бути покладений в основу судових висновків без ризику порушення принципів змагальності, рівності сторін і справедливого судового розгляду.
Після цього суд оголосив про закінчення з’ясування обставин кримінального провадження та перейшов до стадії судових дебатів.
У своїх виступах захисники зосередилися на оскарженні висновків суду першої інстанції щодо доведеності одного з ключових елементів інкримінованого кримінального правопорушення — факту висловлення обвинуваченим прохання про надання неправомірної вигоди. На думку сторони захисту, матеріали кримінального провадження не містять належних, допустимих та достовірних доказів, які б дозволяли встановити, коли, за яких обставин, у який спосіб та в якій формі таке прохання було висловлене. Обґрунтовуючи цю позицію, захист зазначив, що відповідний висновок суду першої інстанції ґрунтується переважно на показаннях заявника. Водночас, за твердженням сторони захисту, під час допиту заявник не зміг конкретизувати час, форму висловлення відповідного прохання, а також повідомити осіб, які були присутні під час цієї розмови. У зв’язку з цим захисники стверджували, що наявна доказова база не дозволяє дійти висновку про доведеність вини обвинуваченого відповідно до стандарту доказування «поза розумним сумнівом». Також адвокати зазначили, що обвинувачений не мав повноважень на вчинення дій, за які, за версією сторони обвинувачення, була обіцяна чи надана неправомірна вигода, а також не здійснював впливу на інших службових осіб. На підтвердження цієї позиції сторона захисту посилалася на практику Верховного Суду, відповідно до якої для наявності складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 368 КК України, необхідним є встановлення можливості особи вчинити відповідні дії або вплинути на їх вчинення іншими особами.
Окрему увагу захисники приділили поведінці заявника, який, за їхніми словами, сам активно ініціював зустрічі з обвинуваченим та наполягав на підтриманні контакту. Сторона захисту також звернула увагу на окремі висловлювання заявника під час спілкування, зокрема щодо розподілу коштів, які, на її думку, можуть свідчити про активну роль заявника у розвитку подій. У цьому контексті захист зазначив про наявність, на його переконання, ознак провокації у межах цього кримінального провадження. За твердженням захисників, заявник проявляв надмірну ініціативу, неодноразово порушував питання щодо передачі коштів та пропонував конкретні умови їх розподілу. На думку сторони захисту, такі обставини мають значення для оцінки характеру документування подій, допустимості відповідних доказів та перевірки версії обвинувачення.
Крім того, сторона захисту звернула увагу на обставини вилучення автомобіля обвинуваченого під час проведення невідкладного обшуку. Захисники зазначили, що органу досудового розслідування були відомі власник транспортного засобу та його місцезнаходження, а тому, на їхню думку, проведення відповідної слідчої дії в такому порядку могло свідчити про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та впливати на допустимість отриманих доказів.
У зв’язку із закінченням часу, відведеного для проведення судового засідання, судові дебати будуть продовжені під час наступного судового засідання.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що під час судових дебатів сторона захисту поставила під сумнів характер взаємодії заявника з обвинуваченим, вказуючи на його активну роль у підтриманні контактів, ініціюванні зустрічей та обговоренні умов передачі коштів. Такі доводи мають самостійне процесуальне значення, оскільки стосуються не лише оцінки окремих доказів, а й перевірки способу їх отримання та сумісності відповідних процесуальних дій із гарантіями справедливого судового розгляду. Саме тому вирішального значення набуває не формальна констатація наявності чи відсутності ознак провокації, а повнота судової перевірки відповідних доводів. Практика Європейського суду з прав людини послідовно виходить із того, що кожне небезпідставне твердження про підбурювання до вчинення кримінального правопорушення потребує ретельної, всебічної та мотивованої оцінки національним судом, а обов’язок доведення відсутності провокації покладається на сторону обвинувачення (Ramanauskas v. Lithuania, пп. 55–57; Bannikova v. Russia, пп. 54–57).
У цьому контексті оцінці підлягають, зокрема, характер поведінки заявника, ступінь його ініціативності, роль правоохоронних органів у документуванні подій, а також наявність об’єктивних підстав для початку відповідних оперативних заходів. Як зазначає ЄСПЛ, застосування оперативних методів є сумісним із вимогами статті 6 Конвенції лише за умови існування належних процесуальних гарантій, тоді як використання доказів, отриманих унаслідок підбурювання до вчинення злочину, несумісне з гарантіями справедливого судового розгляду (Yakhymovych v. Ukraine, пп. 29–31; Helme v. Estonia, пп. 50–52; Papyan v. Armenia, п. 91). У разі встановлення таких обставин національний суд має оцінити їх вплив на загальну справедливість кримінального провадження та можливість використання відповідних доказів (Vanyan v. Russia, пп. 46–49). Водночас сама по собі наявність доводів сторони захисту про можливу провокацію не означає їх автоматичного підтвердження. Їх процесуальне значення полягає в необхідності перевірити, чи дозволяє сукупність досліджених доказів переконливо спростувати відповідні твердження та чи відповідає доказова база стандарту доведення «поза розумним сумнівом». Як наголосив ЄСПЛ у справі Episcopo and Bassani v. Italy (п. 121), обвинувальний вирок може ґрунтуватися лише на достатньо переконливих, достовірних і взаємно узгоджених доказах, тоді як будь-які розумні сумніви повинні тлумачитися на користь обвинуваченого.
Враховуючи початкову стадію моніторингу цього кримінального провадження та обсяг досліджених на цей час матеріалів, експерти моніторингової місії IAC ISHR не вбачають достатніх підстав для висновку про наявність ознак порушення гарантій статті 6 ЄКПЛ.
