13. 07. 2026
3 липня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи 991/7893/25 у кримінальному провадженні № 52024000000000217 відносно Филя С.В. та Залужного В.Б., обвинувачених у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1, 4 ст. 368-4, ч. 1 ст. 209 КК України (підкуп особи, яка надає публічні послуги, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). У судовому засіданні взяли участь обвинувачені, їхній захисник, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
Основним предметом судового розгляду було продовження допиту свідка сторони обвинувачення. Водночас на початку судового засідання суд вирішив процесуальне питання щодо можливості участі у судовому розгляді одного з прокурорів, який перебував у щорічній відпустці та долучився до засідання в режимі відеоконференції.
Сторона захисту заперечувала проти його участі, посилаючись на те, що перебування прокурора у щорічній відпустці є несумісним із належним здійсненням процесуальних повноважень у межах судового провадження.
Заперечуючи проти доводів захисту, прокурор, який був присутній у залі судового засідання, зазначив, що перебування іншого прокурора у відпустці не припиняє його процесуальних повноважень і не виключає можливості участі у судовому засіданні. Аналогічну позицію висловив і прокурор, який брав участь у засіданні дистанційно, наголосивши, що його повноваження підтверджені належним чином, а відпустка не перешкоджає виконанню ним функцій сторони обвинувачення.
Після заслуховування позицій учасників провадження суд зазначив, що перебування прокурора у щорічній відпустці саме по собі не припиняє його процесуальних повноважень. Водночас суд дійшов висновку, що за таких обставин прокурор не може повною мірою реалізовувати процесуальні права та брати участь у судовому засіданні як представник сторони обвинувачення. Разом із тим суд роз’яснив, що це не виключає можливості його присутності у судовому засіданні як вільного слухача. Після вирішення зазначеного процесуального питання суд продовжив розгляд кримінального провадження за участю прокурора, який був присутній безпосередньо у залі судового засідання.
У зазначеному контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що належне визначення процесуального статусу учасників кримінального провадження є складовою принципу правової визначеності та передбачуваності судового розгляду. Прокурор здійснює процесуальні повноваження від імені держави, а тому реалізація таких повноважень повинна відбуватися у спосіб, який не залишає обґрунтованих сумнівів щодо законності підстав його участі у конкретній процесуальній дії. Перебування прокурора у щорічній відпустці саме по собі не припиняє його процесуального статусу та не анулює наданих йому повноважень. Водночас за загальним правилом відпустка означає тимчасове звільнення працівника від виконання службових обов’язків. Законодавство України передбачає можливість відкликання прокурора з відпустки для виконання невідкладних або непередбачуваних завдань, зокрема відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України «Про прокуратуру». Саме тому за відсутності належного процесуального оформлення такого відкликання участь прокурора у судовому засіданні під час відпустки може породжувати об’єктивні питання щодо належного порядку реалізації ним процесуальних повноважень. З огляду на це процесуальне значення має не стільки сам факт перебування прокурора у відпустці, скільки наявність чітких і зрозумілих правових підстав для здійснення ним функцій сторони обвинувачення у відповідний період. Саме усунення будь-якої правової невизначеності щодо процесуального статусу учасників провадження є однією з передумов забезпечення довіри до судового розгляду та дотримання принципу належної правової процедури.
Після вирішення зазначеного процесуального питання суд перейшов до продовження допиту свідка сторони обвинувачення – Похольчука Р.В. Під час допиту досліджувалися обставини, пов’язані з комунікацією свідка з Філем С.В. щодо проведення оцінки земельної ділянки, а також порядок здійснення грошового переказу, який, за твердженням свідка, був здійснений після отримання через месенджер реквізитів банківської картки. Свідок зазначив, що здійснив відповідний платіж, оскільки вважав, що це може вплинути на результати оцінки земельної ділянки. У ході перехресного допиту сторона захисту звернула увагу на низку розбіжностей між показаннями свідка, наданими під час судового розгляду, та його попередніми показаннями, отриманими на стадії досудового розслідування. Зокрема, предметом уточнення стали обставини телефонного спілкування між свідком та Філем С.В. Свідок пояснив, що під час відповідних телефонних розмов не знав, з ким саме спілкується, а про належність використаного номера телефону Філю С.В., за його словами, дізнався лише під час досудового розслідування.
Крім того, сторона захисту звернула увагу на відмінності у поясненнях свідка щодо початку телефонного спілкування. За його показаннями, наданими під час цього судового засідання, саме він ініціював телефонний дзвінок до Філя С.В., однак останній повідомив про неможливість розмови та запропонував зателефонувати пізніше. Захист також звернув увагу на зміну пояснень свідка щодо особи замовника оцінки земельної ділянки. Якщо під час попередніх показань свідок називав замовником Левченка К., то під час судового допиту зазначив, що замовником виступала Уманська міська рада. Окремим предметом допиту стали обставини, пов’язані з раніше наданими свідком поясненнями щодо корпоративних прав. Свідок повідомив, що попередня версія подій була сформована за погодженням із його тодішнім захисником та відповідала обраній на той момент стратегії захисту. За словами свідка, після зміни захисника та ознайомлення з матеріалами кримінального провадження він змінив свої показання, оскільки вважає нову версію такою, що відповідає фактичним обставинам подій.
Після завершення допиту свідка та за відсутності інших процесуальних питань, запланованих до розгляду, суд оголосив судове засідання завершеним.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що допитаний у судовому засіданні свідок Похольчук Р.В. раніше мав процесуальний статус обвинуваченого в цьому ж кримінальному провадженні. Надалі матеріали щодо нього були виділені в окреме провадження у зв’язку з укладенням та затвердженням угоди про визнання винуватості.
Водночас під час судового допиту сторона захисту звернула увагу на розбіжності між показаннями Похольчука Р.В., наданими на стадії досудового розслідування, та поясненнями, які він надав безпосередньо в судовому засіданні. Зокрема, такі розбіжності стосувалися його обізнаності щодо особи співрозмовника під час телефонних переговорів, а також пояснень щодо раніше озвученої версії про корпоративні права.
У цьому ж контексті окремої уваги потребує те, що під час цього та одного з попередніх судових засідань свідок фактично визнав надання ним на стадії досудового розслідування відомостей, які, за його нинішнім твердженням, не відповідали дійсним обставинам подій (див. детальніше: «Моніторинг кримінального провадження щодо Філя С.В. та Залужного В.Б. від 23 червня 2026 року»). На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, наведені обставини можуть свідчити про ризики використання в доказовій базі показань, достовірність і надійність яких потребують особливо ретельної судової перевірки. Такий ризик пов’язаний не лише зі зміною процесуального статусу особи, яка раніше була обвинуваченою та уклала угоду про визнання винуватості, а й із тим, що показання Похольчука Р.В, зазнавали суттєвих змін.
У поєднанні з розбіжностями між поясненнями, наданими на різних стадіях кримінального провадження, а також із фактичним підтвердженням таких розбіжностей самим свідком, відповідні обставини об’єктивно вимагають від суду підвищеної уваги до оцінки послідовності, мотивів зміни показань та їх узгодженості з іншими доказами у справі. Сам по собі факт укладення угоди про визнання винуватості або попереднє надання свідком інших за змістом показань не означає автоматичної недопустимості чи недостовірності його свідчень. Водночас за відсутності належної та мотивованої перевірки існує ризик покладення в основу судового рішення доказів, достовірність яких не була достатньо підтверджена в межах судового розгляду.
У цьому аспекті практика ЄСПЛ виходить із того, що вимога справедливого судового розгляду, гарантована статтею 6 Конвенції, покладає на національний суд обов’язок не лише забезпечити стороні захисту можливість ефективно допитати такого свідка, а й здійснити всебічну оцінку надійності його показань з урахуванням процесуального статусу свідка, можливих мотивів для надання або зміни певних пояснень, послідовності його свідчень та їх узгодженості з іншими доказами у справі. Особливого значення така оцінка набуває саме у випадках, коли після зміни процесуального статусу особи її показання містять суперечності або істотно відрізняються від пояснень, наданих раніше. Як наголошує ЄСПЛ, національні суди мають надати належне обґрунтування причин, з яких вони визнають ті чи інші показання достовірними, особливо коли такі показання походять від особи, яка могла бути зацікавлена у результатах кримінального провадження або отримала процесуальні переваги внаслідок співпраці зі стороною обвинувачення (Adamčo v. Slovakia, пп. 59–61; Xenofontos and Others v. Cyprus, п. 78; Souroullas Kay and Zannettos v. Cyprus, п. 62; Engels v. Belgium, п. 40).
У цьому ж контексті слід додати, що за наявності суперечливих показань, факт існування яких фактично підтверджується самим свідком, національний суд має застосовувати особливо ретельний підхід до оцінки їхньої достовірності, послідовності та доказового значення. Йдеться не про зміну самого стандарту доведення, який у кримінальному провадженні залишається стандартом доведення винуватості поза розумним сумнівом, а про необхідність підвищеної уваги до перевірки таких показань у сукупності з іншими доказами. За таких обставин будь-які обґрунтовані сумніви щодо доведеності вини, які не були усунуті стороною обвинувачення та належним чином оцінені судом, мають тлумачитися на користь обвинувачених.
При цьому практика ЄСПЛ виходить із того, що завдання національного суду полягає не лише у формальній оцінці допустимості окремих доказів, а у забезпеченні справедливості кримінального провадження в цілому (Schenk v. Switzerland, п. 46). Водночас обов’язок доведення винуватості особи покладається на сторону обвинувачення, а будь-які обґрунтовані сумніви, які залишаються після всебічної оцінки доказів, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого (Kolompar v. Serbia, п. 16). Подібний обов’язок також закріплений у статті 6 § 1 Конвенції, згідно з якою кримінальний суд, зв’язаний фундаментальним принципом in dubio pro reo, повинен проводити судовий розгляд без будь-якого упередженого уявлення про вину обвинуваченого та, у разі сумнівів, завжди виносити рішення на користь останнього (Kartvelishvili v. Georgia, п. 62).
Крім того, у контексті цієї справи експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на процесуальну ситуацію, зафіксовану під час судового засідання 1 липня 2026 року. У зазначеному засіданні свідок подав клопотання про участь у допиті в режимі відеоконференції, однак суд відмовив у його задоволенні, зазначивши, що сама по собі територіальна віддаленість не є достатньою підставою для проведення допиту свідка дистанційно. Подібна ситуація була зафіксована і під час судового засідання 22 червня 2026 року (див. детальніше: «Моніторинг кримінального провадження щодо Філя С.В. та Залужного В.Б. від 22 червня 2026 року»).
Такий процесуальний підхід створив належні умови для реалізації стороною захисту права безпосередньо перевірити достовірність показань свідка шляхом його особистого допиту в судовому засіданні. Саме така процесуальна можливість відповідає стандартам статті 6 § 3 (d) Конвенції, відповідно до яких право сторони захисту допитати свідка обвинувачення є однією з фундаментальних гарантій справедливого судового розгляду. Як наголошує ЄСПЛ, докази, покладені в основу обвинувачення, як правило, повинні бути представлені у відкритому судовому засіданні за участю обвинуваченого, який має реальну можливість поставити свідку запитання та оскаржити достовірність його показань (Jaupi v. Albania, п. 98; Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom, п. 118).
З огляду на викладене справа рекомендується до подальшого моніторингу.
