01. 07. 2026
Санкції сьогодні є одним із найбільш інтенсивних механізмів державного втручання у права фізичних та юридичних осіб. Саме тому професійна дискусія традиційно концентрується навколо підстав їх застосування, відповідності законодавству або впливу на право власності. Водночас значно менше уваги приділяється іншому питанню — якими мають бути процесуальні гарантії під час судового перегляду санкційних рішень.
Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що навіть у справах, пов’язаних із захистом національної безпеки, держава не звільняється від обов’язку забезпечити особі ефективний судовий захист. Вирішальним у таких категоріях спорів є не стільки саме право держави застосовувати обмежувальні заходи, скільки наявність достатніх процесуальних гарантій, які дозволяють запобігти свавільному втручанню у права людини.
Саме такий підхід простежується у нещодавньому рішенні M.S.L., TOV v. Ukraine. Показово, що Суд не поставив під сумнів легітимність санкцій як інструменту реагування держави на загрози національній безпеці. Навпаки, він прямо визнав, що Україна мала право створити спеціальний санкційний механізм, а певна широта законодавчих формулювань могла бути виправданою особливим безпековим контекстом (пп. 95–97). Водночас ЄСПЛ наголосив, що навіть за таких умов будь-яке втручання у право власності має супроводжуватися належними процесуальними гарантіями, які забезпечують особі реальну можливість оскаржити застосовані обмеження (п. 89). Саме цей підхід видається найбільш важливим і з точки зору практичного моніторингу судових процесів.
Аналіз окремих санкційних проваджень, проведений моніторинговою місією IAC ISHR, а також зіставлення їх із багаторічними результатами моніторингу дотримання права на справедливий суд дозволяють сформулювати декілька висновків, які, на нашу думку, визначатимуть подальший розвиток практики застосування статті 6 Конвенції у санкційних спорах.
Перший висновок. Санкції не створюють нових стандартів справедливого суду — вони істотно підвищують вимоги до вже існуючих процесуальних гарантій.
Стаття 6 Конвенції однаково застосовується до будь-яких категорій спорів. Аналіз практики ЄСПЛ дозволяє дійти висновку, що зі зростанням інтенсивності втручання держави особливого значення набувають процесуальні гарантії та ефективність судового контролю. Чим серйознішими є наслідки рішення для заявника, тим більш ретельною повинна бути перевірка його законності, обґрунтованості та пропорційності. Саме тому санкційні спори не можна розглядати як звичайні адміністративні провадження. Блокування активів, багаторічні економічні обмеження або інші істотні втручання об’єктивно вимагають значно вищого рівня процесуального захисту, ніж спори, наслідки яких є менш інтенсивними.
Другий висновок. У санкційних спорах поняття “ефективного судового контролю” набуває самостійного процесуального змісту.
Традиційно право на справедливий суд пов’язується із доступом до суду, незалежністю суддів та процесуальною рівністю сторін. Водночас аналіз новітньої практики ЄСПЛ свідчить, що у санкційних провадженнях центральним питанням стає вже не сам факт існування судового перегляду, а його зміст та інтенсивність.
Іншими словами, дедалі більшого значення набуває питання, чи здатний суд перевірити не лише формальну законність рішення органу влади, а й наявність достатньої фактичної основи для втручання, індивідуалізацію застосованих обмежень та їх пропорційність. Саме такий підхід ЄСПЛ підтвердив та розвинув у справі M.S.L., TOV v. Ukraine, зазначивши, що судовий контроль не може вважатися достатньою процесуальною гарантією від свавілля, якщо суд не перевіряє, чи ґрунтується рішення на достатній фактичній основі (п. 108), а особа фактично позбавлена реальної можливості ефективно оскаржити застосовані до неї заходи (п. 109). Аналогічний підхід Суд раніше висловив і у справах Al-Dulimi and Montana Management Inc. v. Switzerland (пп. 146–149) та Nada v. Switzerland (пп. 211–214), підкресливши, що навіть якщо санкції застосовуються у сфері міжнародної безпеки або національної безпеки судовий контроль має бути змістовним, а не декларативним.
Третій висновок. Санкційні провадження потребують оцінки не лише безпосереднього втручання у права особи, а й його процесуальних наслідків для реалізації права на справедливий суд.
Практика моніторингової місії IAC ISHR свідчить, що під час оцінки санкційних проваджень увага нерідко зосереджується переважно на питанні законності застосування самих санкцій або їх впливу на право власності. Водночас аналіз практики ЄСПЛ дозволяє зробити висновок, що не менш важливим є інше питання — чи не створюють застосовані обмеження додаткових перешкод для реалізації процесуальних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції.
Саме такий підхід простежується у практиці Європейського суду з прав людини, який послідовно наголошує, що права, гарантовані Конвенцією, повинні бути практичними та ефективними, а не теоретичними чи ілюзорними (Aydın Sefa Akay v. Türkiye, Concurring opinion of Judge Krenc, joined by Judge Schembri Orland). Відповідно, оцінці підлягає не лише формальне існування процесуального права, а й реальна можливість особи ним скористатися. У цьому контексті санкції можуть набувати значення, що виходить далеко за межі майнових обмежень. Блокування активів потенційно здатне впливати на можливість особи залучити захисника, профінансувати проведення необхідних експертиз, реалізувати право на внесення застави, забезпечити належну участь у судовому провадженні або отримати медичну допомогу, якщо вона необхідна для ефективної участі у розгляді справи. Саме тому питання впливу санкцій на гарантії статті 6 Конвенції не може оцінюватися абстрактно, а потребує аналізу конкретних процесуальних наслідків у кожному окремому випадку. Аналогічно Суд наголошував, що право на справедливий суд передбачає реальну, а не формальну можливість представити свою позицію та ефективно брати участь у провадженні (Jiitee Työt Oy v. Finland, пп. 46–50).
Особливого значення цей підхід набув у рішенні M.S.L., TOV v. Ukraine. Аналізуючи санкційний механізм, ЄСПЛ звернув увагу не лише на втручання у право власності, а й на необхідність забезпечення ефективних процедурних гарантій (п. 89), індивідуалізованого обґрунтування застосованих обмежень (п. 98) та реальної можливості ефективно їх оскаржити (пп.99–109). Хоча справа розглядалася у контексті статті 1 Першого протоколу та статті 13 Конвенції, сформульовані Судом критерії фактично відображають зміст процесуальних гарантій, характерних для статті 6 Конвенції: ефективний доступ до правосуддя, реальну можливість представити свою позицію та здійснення змістовного судового контролю за втручанням держави.
Саме тому, на думку моніторингової місії IAC ISHR, оцінка санкційних проваджень не повинна обмежуватися аналізом законності самого рішення про застосування санкцій. Не менш важливим є встановлення того, чи не призводить сукупний вплив таких обмежень до ситуації, коли право на справедливий суд зберігається лише формально, тоді як практична можливість реалізувати гарантії статті 6 Конвенції істотно звужується.
Саме тому моніторингова місія IAC ISHR виходить із того, що під час оцінки санкційних проваджень необхідно одночасно враховувати три взаємопов’язані критерії: чи відповідає інтенсивність процесуальних гарантій рівню втручання держави; чи здійснює суд реальний, а не формальний контроль за підставами застосування санкцій; та чи не створюють санкційні обмеження додаткових перешкод для практичної реалізації права на справедливий суд. Лише сукупна оцінка цих аспектів дозволяє визначити, чи забезпечує санкційний механізм належний баланс між інтересами національної безпеки та гарантіями, закріпленими у статті 6 Конвенції.
