29. 05. 2026
14 травня 2026 року в Печерському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 22024000000000638, стосовно Генерального директора КП «ХТМ» Скопенка В.В., підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України (службовій недбалості). У засіданні брали участь підозрюваний (у режимі відеоконференції), його захисник, прокурор та головуюча суддя Константінова К. Е.
Як повідомляють спостерігачі моніторингової місії IAC ISHR, судове засідання проводилося не у відкритій залі судових засідань, а у службовому кабінеті судді. При цьому спостерігач IAC ISHR, який завчасно повідомив секретаря судового засідання про намір бути присутнім на розгляді, не був поінформований про фактичне місце проведення засідання.
У контексті зафіксованих обставин експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що принцип публічності та гласності судового розгляду є однією з фундаментальних гарантій права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відкритість судового процесу покликана забезпечувати не лише формальну можливість доступу до судового розгляду, але й реальну прозорість здійснення правосуддя, суспільний контроль за діяльністю суду та підтримання довіри громадськості до судової системи. У цьому зв’язку проведення відкритого судового засідання у службовому кабінеті судді, а також відсутність належного інформування осіб, які виявили намір бути присутніми на розгляді, можуть створювати об’єктивні труднощі для реалізації принципу гласності судового процесу. Хоча саме по собі використання приміщення, обладнаного для проведення відеоконференції, не свідчить автоматично про порушення права на справедливий суд, вирішальне значення має те, чи була забезпечена реальна та ефективна можливість доступу до відкритого судового розгляду для сторонніх осіб та представників громадськості.
Принцип публічності передбачає, що будь-яка особа має право бути присутньою на відкритому судовому засіданні, за винятком випадків, коли обмеження такого доступу прямо передбачене законом, переслідує легітимну мету та є належним чином мотивованим судом. Відтак для дотримання стандартів справедливого судового розгляду недостатньою є лише формальна відсутність заборони на присутність громадськості — важливим є забезпечення практичної та ефективної доступності судового процесу. За оцінкою експертів моніторингової місії IAC ISHR, у подібних ситуаціях особливого значення набуває обов’язок суду забезпечити завчасне та чітке інформування учасників процесу, спостерігачів і представників громадськості про фактичне місце проведення відкритого судового засідання. Відсутність такої комунікації може створювати враження непрозорості судового розгляду навіть за відсутності прямого наміру обмежити публічність процесу. Подібні обставини мають значення не лише з точки зору фактичного доступу до судового засідання, але й у контексті суспільного сприйняття відкритості та незалежності правосуддя.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що публічність судового розгляду є одним із ключових елементів справедливого судочинства у демократичному суспільстві. Вона забезпечує контроль громадськості за здійсненням правосуддя та сприяє зміцненню довіри до судової влади. Як зазначив ЄСПЛ у справі Stephan Kucera v. Austria, «роблячи здійснення правосуддя видимим, публічність сприяє досягненню мети статті 6 § 1 Конвенції — забезпеченню справедливого судового розгляду» (п. 73).
Основним предметом судового засідання було клопотання сторони обвинувачення про продовження строку дії процесуальних обов’язків, покладених на підозрюваного у межах запобіжного заходу. Водночас, як повідомляють спостерігачі моніторингової місії IAC ISHR, у зв’язку з неповідомленням про фактичне місце проведення засідання спостерігач не був присутній під час безпосереднього розгляду клопотання. У зв’язку з цим подальший виклад позиції сторони захисту та окремих процесуальних обставин ґрунтується на інформації, повідомленій захисником підозрюваного після завершення судового засідання.
За словами захисника, сторона обвинувачення вже втретє звертається з аналогічним клопотанням, при цьому наведені прокурором ризики залишаються фактично незмінними. Зокрема, сторона обвинувачення продовжує посилатися на ризики можливого впливу на свідків, знищення або підроблення документів та інші ризики, передбачені кримінальним процесуальним законодавством. Сторона захисту, зі слів адвоката, заперечувала проти задоволення клопотання та наголошувала на відсутності належних підстав для подальшого продовження процесуальних обмежень. Захист зазначав, що основні документи та докази у кримінальному провадженні вже були зібрані, а тому ризики впливу на доказову базу або її знищення втратили актуальність.Також адвокат наголошував, що підозрюваному інкримінується нетяжкий необережний злочин, однак попри це до нього застосовано один із найбільш суворих запобіжних заходів, пов’язаних із суттєвим обмеженням свободи пересування. Окремо адвокат повідомив спостерігачу IAC ISHR, що тривалість досудового розслідування, яке, за його словами, неодноразово продовжувалося — спочатку прокурором до трьох місяців, а згодом слідчим суддею до шести місяців, — є надмірною. На думку захисту, така тривалість негативно впливає як на репутацію підозрюваного, так і на дотримання розумних строків кримінального провадження.
Крім того, адвокат звертав увагу на питання підсудності кримінального провадження. На думку сторони захисту, справа підлягає розгляду Вищий антикорупційний суд, а не Печерський районний суд міста Києва. На підтвердження цієї позиції, за словами адвоката, захист посилався на окремі рішення Верховного Суду, Печерського районного суду міста Києва, а також процесуальні рішення, ухвалені ВАКС у межах цього кримінального провадження.
За результатами розгляду клопотання суд ухвалив продовжити строк дії покладених на підозрюваного процесуальних обов’язків. При цьому, як повідомляють спостерігачі IAC ISHR, ухвалу суду не було проголошено у відкритому судовому засіданні.
З урахуванням викладеного експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що домашній арешт є одним із найбільш суворих запобіжних заходів у кримінальному провадженні України, оскільки передбачає істотне обмеження права особи на свободу пересування. У зв’язку з цим його застосування та продовження має ґрунтуватися на принципах необхідності, пропорційності й індивідуалізації, а також бути належним чином обґрунтованим з урахуванням конкретних обставин справи та актуальних процесуальних ризиків. Водночас, як зазначалося вище, спостерігач IAC ISHR фактично не був присутній під час розгляду клопотання через неповідомлення про фактичне місце проведення судового засідання. У зв’язку з цим наведені нижче міркування мають характер попереднього правового аналізу обставин, про які повідомила сторона захисту, та не можуть розглядатися як остаточний висновок щодо наявності чи відсутності порушень гарантій ЄКПЛ у цьому кримінальному провадженні.
У цьому контексті заслуговують на увагу повідомлені захисником доводи про те, що сторона обвинувачення вже втретє звертається з аналогічним клопотанням, тоді як наведені ризики, за твердженням захисту, залишаються фактично незмінними. Ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не можуть мати абстрактний або формальний характер і мають перевірятися судом на кожному етапі кримінального провадження. З плином часу такі ризики можуть змінюватися або втрачати актуальність, а тому сторона обвинувачення повинна наводити конкретні, актуальні та індивідуалізовані обставини, які свідчать про необхідність подальшого застосування відповідного запобіжного заходу. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що домашній арешт, з огляду на його ступінь та інтенсивність, вважається позбавленням волі у значенні статті 5 Конвенції. Суд постановив, що цей тип позбавлення волі вимагає відповідних та достатніх підстав, як і у випадку з досудовим утриманням під вартою (Kovrov and others v. Russia, пп. 82–83).
Європейський суд з прав людини також послідовно наголошує, що з перебігом часу ризики, які спочатку могли виправдовувати позбавлення волі, підлягають повторній і щораз більш ретельній оцінці. У справі Gomes Costa v. Portugal Суд підкреслив, що кожне рішення про продовження тримання під вартою має ґрунтуватися на актуальних обставинах справи та супроводжуватися переконливим і конкретизованим обґрунтуванням, а не відтворенням попередніх формулювань (пп. 73–79). Аналогічний підхід відображено у справі Sardar Babayev v. Azerbaijan, де Суд вказав, що абстрактне та стереотипне повторення переліку ризиків без пояснення їхньої актуальності в конкретний момент часу є несумісним із вимогами пункту 3 статті 5 Конвенції (пп. 50–51).
З огляду на це повідомлені стороною захисту обставини щодо повторного подання аналогічних клопотань та незмінності наведених ризиків можуть потребувати подальшої оцінки з точки зору достатності та індивідуалізації обґрунтування необхідності продовження процесуальних обмежень. Також заслуговують на увагу доводи сторони захисту щодо можливих сумнівів у належному визначенні підсудності в межах цього кримінального провадження. Важливо наголосити, що правильне визначення підсудності є однією з ключових передумов дотримання загальної справедливості кримінального провадження та гарантії розгляду справи судом, встановленим законом. Навіть обґрунтовані сумніви щодо належної підсудності можуть у подальшому впливати на сприйняття легітимності судового процесу та правомірності ухвалених у ньому рішень. У разі підтвердження таких сумнівів порушення правил підсудності може мати істотне значення для оцінки законності судового розгляду та потенційно стати підставою для перегляду або скасування відповідного судового рішення.
У цьому контексті важливо, щоб доводи сторони захисту отримали належну, мотивовану та своєчасну судову оцінку, зокрема в частині посилань на конкретні судові рішення, які, на думку захисту, підтверджують іншу підсудність цього провадження. Недостатня або формальна оцінка питання підсудності може створювати ризики для довіри до судового розгляду та ставити під сумнів відповідність провадження гарантіям статті 6 ЄКПЛ. Саме тому суд має не лише констатувати власну компетенцію, а й переконливо пояснити, чому саме цей суд є належним для розгляду відповідного провадження. ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що порушення принципу «суду, встановленого законом» підриває довіру до правосуддя в демократичному суспільстві. Це поняття охоплює не лише наявність правової основи для існування суду, а й дотримання конкретних правил, що регулюють його діяльність (Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland, пп. 211, 213; X and others v. Slovenia, п. 121). ЄСПЛ також зазначив, що право на суд, встановлений законом, є проявом верховенства права, і що незалежність, неупередженість і законність складу суду мають єдину мету — забезпечення фундаментальних засад правової держави та поділу влади (M.L. v. Poland, п. 167).
ЄСПЛ також наголошує, що право на суд, встановлений законом, є одним із проявів принципу верховенства права та тісно пов’язане з гарантіями незалежності й неупередженості суду. Хоча ці гарантії мають різне процесуальне призначення, їх об’єднує спільна мета — забезпечення довіри суспільства до правосуддя та підтримання інституційної незалежності судової влади (M.L. v. Poland, п. 167; Xhoxhaj v. Albania, п. 290). У цьому контексті будь-які сумніви щодо законності визначення компетентного суду можуть неминуче впливати на сприйняття неупередженості та інституційної легітимності судового розгляду.
Враховуючи викладене, справа потребує подальшого моніторингу з огляду на наявність обставин, які можуть свідчити про ризики невідповідності окремих аспектів кримінального провадження гарантіям, передбаченим статтями 5 та 6 ЄКПЛ.
