18. 05. 2026
5 травня 2026 року в Солом’янському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у справі № 760/12920/26 щодо Ткаченка О.М., якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.189; ч.4 ст. 187; 309; 263; 257 Кримінального кодексу України (вимагання, розбій, незаконне поводження зі зброєю, бандитизм). У судовому засіданні брали участь підозрюваний, його захисник, прокурор, а також головуюча суддя Горбатовська С.А.
Основним предметом розгляду було клопотання сторони обвинувачення про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави.
На початку судового засідання суд уточнив у сторони обвинувачення, чи залишаються актуальними ризики, на які прокурор посилається в обґрунтування клопотання, а також чи з’явилися нові обставини, що мають значення для вирішення питання щодо подальшого застосування запобіжного заходу. У відповідь прокурор зазначив, що ризики та обставини, викладені у клопотанні, залишаються незмінними та продовжують існувати, у зв’язку з чим просив суд задовольнити подане клопотання.
Сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотання. Адвокат наголосила, що наведені стороною обвинувачення ризики, на її переконання, не підтверджені належними та достатніми доказами. Вона звернула увагу на те, що аргументація сторони обвинувачення фактично відтворює доводи, які вже наводилися під час попереднього розгляду питання про застосування запобіжного заходу, без наведення нових обставин або додаткового обґрунтування необхідності подальшого тримання особи під вартою. Крім того, захисниця зазначила, що ризик можливого переховування підозрюваного обґрунтовується переважно тяжкістю покарання, передбаченого інкримінованими статтями. На її думку, сторона обвинувачення фактично пов’язує зміст пред’явленої підозри з наперед встановленою винуватістю особи, попри відсутність обвинувального вироку у справі. Також сторона захисту звернула увагу суду на те, що щодо більшості інших фігурантів даного кримінального провадження застосовано більш м’який запобіжний захід у вигляді застави. Окремо вонанаголосила, що повідомлена підозра, на її думку, є необґрунтованою та не підтверджується належною доказовою базою.
З огляду на викладене сторона захисту просила суд відмовити у задоволенні клопотання сторони обвинувачення та застосувати щодо підозрюваного запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.
Після перебування у нарадчій кімнаті менше десяти хвилин суд ухвалив частково задовольнити клопотання сторони обвинувачення, продовживши строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та визначити альтернативний розмір застави у сумі 832 тисячі гривень.
З огляду на викладене експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на те, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою є найбільш інтенсивною формою втручання держави у право особи на свободу та особисту недоторканність, гарантоване статтею 5 ЄКПЛ. Саме тому його застосування, а особливо подальше продовження, потребує підвищеного стандарту обґрунтування з боку сторони обвинувачення та належного рівня судового контролю з боку національного суду. Додаткового значення це набуває у даному кримінальному провадженні з огляду на те, що станом на початок судового засідання тримання під вартою застосовувалося без визначення альтернативного розміру застави, тобто фактично як безальтернативний запобіжний захід.
У цьому контексті принципово важливим є те, що продовження тримання особи під вартою не може ґрунтуватися виключно на загальних припущеннях або формальному підтвердженні раніше встановлених ризиків. Такі ризики повинні залишатися не лише теоретично можливими, а й актуальними, конкретними та належним чином індивідуалізованими саме щодо конкретної особи та конкретного етапу кримінального провадження. Із плином часу сам факт тяжкості інкримінованого злочину або початкові припущення про існування ризиків втрачають самостійне значення та потребують додаткового підтвердження новими або актуалізованими обставинами. У зв’язку з цим окремої уваги заслуговують доводи сторони захисту про те, що ризики, наведені у клопотанні прокурора, фактично повторюють аргументацію попереднього клопотання без наведення нових фактичних даних чи додаткового обґрунтування. Як повідомляють спостерігачі IAC ISHR, під час судового засідання суд обмежився уточненням у сторони обвинувачення, чи залишаються ризики незмінними та чи не змінилися обставини, покладені в основу клопотання. Після отримання ствердної відповіді прокурора, який фактично підтвердив незмінність як самих ризиків, так і підстав їх обґрунтування, суд продовжив розгляд питання щодо подальшого тримання особи під вартою.
За таких обставин виникають обґрунтовані сумніви щодо належного дотримання гарантій, передбачених пунктом 3 статті 5 ЄКПЛ, зокрема в частині реальної переоцінки необхідності подальшого тримання особи під вартою. Такий підхід може мати ознаки автоматичного продовження запобіжного заходу та ставити під сумнів належну індивідуалізацію ризиків у межах цього кримінального провадження.
ЄСПЛ з цього приводу неодноразово зазначав, що запобіжні заходи не можуть обґрунтовуватися стандартними формулюваннями без відображення індивідуалізованої оцінки ситуації заявника або реальної переоцінки того, чи залишається необхідним його подальше тримання під вартою (Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 83). Так само у справі Sardar Babayev v. Azerbaijan (п. 50–51) ЄСПЛ вказав, що абстрактне й стереотипне повторення переліку ризиків без зазначення, чому вони є актуальними саме у конкретній ситуації, становить порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. Органи влади мають не лише називати відповідні підстави, а й підтверджувати їх конкретними фактами, що стосуються цієї справи. Використання одного й того самого шаблону без додаткових пояснень упродовж кількох місяців може свідчити про автоматизм у застосуванні запобіжного заходу. Водночас тяжкість можливого покарання, хоча й може враховуватися, не може бути єдиною або вирішальною підставою для висновку про ризик втечі. Такий підхід був підтверджений, зокрема, у справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124).
Таким чином, практика ЄСПЛ вимагає, щоб із плином часу аргументація щодо необхідності подальшого тримання особи під вартою ставала більш переконливою та деталізованою, а не зводилася до повторення попередніх формулювань. У цьому контексті формальне підтвердження прокурором незмінності ризиків без наведення нових або актуалізованих обставин потенційно може свідчити про недостатню інтенсивність судового контролю за втручанням у право особи на свободу та особисту недоторканність.
Окремо варто підкреслити, що положення Конвенції та стандарти, сформовані у практиці ЄСПЛ, не можуть зводитися до формального цитування або декларативного посилання. Їхнє значення полягає у забезпеченні реального й ефективного судового контролю за будь-яким обмеженням права особи на свободу. Якщо у провадженні виникають об’єктивні сумніви щодо достатності обґрунтування ризиків або пропорційності подальшого тримання особи під вартою, саме національний суд зобов’язаний надати мотиви, які є чіткими, послідовними та переконливими як для сторін процесу, так і для незалежного зовнішнього спостерігача. За відсутності такого мотивування судовий контроль може набувати суто формального характеру, коли доводи сторін фактично не перевіряються, а попередні висновки лише відтворюються без належної актуалізації. Такий підхід несумісний із гарантіями статті 5 Конвенції, оскільки не забезпечує реальної перевірки необхідності подальшого позбавлення особи свободи.
Крім того, при вирішенні питання про застосування або продовження тримання під вартою національний суд повинен належним чином оцінити можливість застосування альтернативних, менш обтяжливих запобіжних заходів. Йдеться не про формальне згадування таких альтернатив, а про змістовний аналіз того, чи можуть вони забезпечити належну процесуальну поведінку особи та нейтралізувати відповідні ризики. Такий підхід випливає з принципу пропорційності, відповідно до якого найбільш суворий запобіжний захід може застосовуватися лише тоді, коли менш інтенсивні обмеження є очевидно недостатніми. Відтак суд має навести конкретні й індивідуалізовані причини, чому у певній справі неможливо досягти мети запобіжного заходу шляхом застосування більш м’яких процесуальних засобів.
ЄСПЛ з цього приводу наголошує, що органи влади повинні надати «відповідні та достатні» підстави для продовження утримання під вартою та проявляти «особливу ретельність» під час ведення провадження. Крім того, органи влади також повинні розглянути менш нав’язливі заходи, і їхня нездатність зробити це ставить під сумнів виправдання для продовження тримання під вартою (Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 77).
У цьому контексті рішення суду про часткове задоволення клопотання сторони обвинувачення та визначення альтернативного розміру застави може розцінюватися як таке, що свідчить про врахування судом можливості застосування менш обтяжливого запобіжного механізму. Такий підхід загалом може вказувати на прагнення суду забезпечити належний баланс між інтересами кримінального провадження та правом особи на свободу, а також дотриматися принципу пропорційності при застосуванні запобіжного заходу.
Щодо доводів сторони захисту про необґрунтованість підозри варто зазначити, що навіть на етапі вирішення питань, пов’язаних із застосуванням або продовженням запобіжного заходу, національний суд не може залишати такі аргументи поза належною оцінкою. Особливої ваги це набуває у випадках, коли відповідні доводи стосуються базових елементів підозри та ставлять під сумнів її фактичну або правову основу. У такому контексті судова оцінка має здійснюватися з урахуванням стандарту доведення «поза розумним сумнівом» як орієнтира для подальшого розгляду справи по суті. Ігнорування або формальна оцінка доводів щодо необґрунтованості підозри може створювати ризик того, що запобіжний захід застосовуватиметься без достатньої перевірки його фактичної підстави.
Відповідно до практики ЄСПЛ, “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п. 43). Принцип справедливого судового розгляду передбачає обов’язок національних судів належним чином розглядати, оцінювати та мотивовано реагувати на конкретні, релевантні та важливі доводи сторін (Đurić v. Serbia, п. 69).
Також заслуговують на увагу повідомлені стороною захисту обставини щодо умов перебування підозрюваного перед судовим засіданням. За інформацією спостерігачів моніторингової місії IAC ISHR, зі слів захисника, підозрюваний протягом кількох годин перебував у холодних боксах та змерз. У цьому контексті важливо враховувати, що саме на державу покладається обов’язок забезпечити особі належні умови тримання, транспортування та участі у судовому засіданні, які мають гарантувати не лише повагу до людської гідності, а й реальну можливість ефективно брати участь у провадженні та здійснювати захист.
ЄСПЛ у справі Suslov and Batikyan v. Ukraine (п. 145) зазначив, що обов’язок держави забезпечити право обвинуваченого на захист включає необхідність організації провадження таким чином, щоб не завдавати шкоди його здатності концентруватися та ефективно представляти свою позицію. У цьому аспекті умови тримання, транспортування та інші пов’язані фактори мають істотне значення. За умови підтвердження обставин, повідомлених захисником, можуть виникати питання щодо належного забезпечення гарантій ефективної участі особи у судовому провадженні.
З урахуванням викладених обставин експерти моніторингової місії IAC ISHR приходять до висновку про наявність ознак можливого порушення гарантій, передбачених статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зв’язку з цим дане кримінальне провадження рекомендується до подальшого моніторингу.
