29. 04. 2026
20 квітня 2026 року в Печерському районному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 42022000000000425 (справа – № 759/14368/24) щодо народного депутата VII, VIII та IX скликань Пономарьова Олександра Сергійовича, обвинуваченого у державній зраді (ч. 1 ст. 111 КК України). У засіданні брали участь обвинувачений (у режимі відеоконференції), його захисники, прокурор та головуючий суддя Соловйов О.Л.
Предметом судового розгляду були клопотання сторін: з боку обвинувачення — про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення альтернативи, та з боку захисту — про зміну запобіжного заходу на більш м’який.
Обґрунтовуючи необхідність продовження тримання під вартою, прокурор послався на особливо тяжкий характер інкримінованого кримінального правопорушення, що, на його думку, обумовлює наявність підвищених ризиків неналежної процесуальної поведінки обвинуваченого, які не втратили актуальності попри тривалий строк перебування під вартою. Зокрема, сторона обвинувачення вказала на ризик переховування від суду, який обґрунтовувався тяжкістю можливого покарання, обізнаністю обвинуваченого з матеріалами кримінального провадження, а також обставинами, встановленими під час досудового розслідування. До таких обставин віднесено перебування обвинуваченого на тимчасово окупованих територіях, наявність зв’язків із представниками окупаційної влади та паспорта громадянина Російської Федерації, що, на переконання прокурора, створює додаткові можливості для незаконного виїзду за межі України.
Окрему увагу прокурор приділив оцінці процесуальної поведінки обвинуваченого, зазначивши, що вона може свідчити про зловживання процесуальними правами та бути спрямованою на затягування судового розгляду. Зокрема, вказувалося на неодноразові заяви обвинуваченого про відмову від захисників, які водночас продовжували здійснювати його представництво у подальших судових засіданнях. Крім того, зазначалося, що стороною захисту двічі заявлялися відводи головуючому судді з аналогічних підстав. Також сторона обвинувачення послалася на наявність ризиків незаконного впливу на свідків та експертів, які на момент розгляду клопотання ще не були допитані судом, а також ризику вчинення нового кримінального правопорушення з урахуванням обставин, встановлених у межах провадження.
Додатково прокурор зазначив, що зібрані у справі докази є достатніми для обґрунтування причетності обвинуваченого до інкримінованих діянь, а їх характер і ступінь суспільної небезпечності, з урахуванням суспільного резонансу та умов воєнного стану, обумовлюють необхідність застосування найсуворішого запобіжного заходу. У зв’язку з цим сторона обвинувачення дійшла висновку про відсутність ефективності будь-якого більш м’якого запобіжного заходу та просила продовжити строк тримання під вартою.
Сторона захисту заперечила проти задоволення зазначеного клопотання, вказавши, що доводи обвинувачення є внутрішньо суперечливими, не відповідають вимогам кримінального процесуального законодавства та ґрунтуються переважно на припущеннях. Захист звернув увагу на непослідовність обвинувального акту, зокрема у частині правової кваліфікації діянь, які, за їх твердженням, фактично могли вчинятися іншими особами, а також на недопустимість одночасного інкримінування взаємовиключних складів кримінального правопорушення. Окремо порушувалося питання громадянства обвинуваченого. Захист наголосив, що такі склади злочинів, як державна зрада та колабораційна діяльність, передбачають наявність громадянства України як обов’язкову ознаку суб’єкта злочину. Водночас сторона обвинувачення посилається на наявність у обвинуваченого громадянства Російської Федерації, що, на думку захисту, створює правову колізію та ставить під сумнів обґрунтованість висунутого обвинувачення.
Щодо ризиків, захист зазначив, що вони є штучно завищеними та не підтверджені належними доказами. Натомість поведінка обвинуваченого, за твердженням сторони захисту, свідчить про дотримання ним належної процесуальної дисципліни: він співпрацював зі слідством, надавав доступ до своїх пристроїв, з’являвся до суду та не ухилявся від участі у судових засіданнях. Також було підкреслено, що за понад 1000 днів перебування під вартою не зафіксовано жодного випадку незаконного впливу на свідків, попри те, що відповідна інформація була йому відома ще на ранніх етапах провадження.
Адвокати також акцентували увагу на надмірній тривалості тримання під вартою (понад 1000 днів), зазначивши, що таке обмеження свободи не може обґрунтовуватися повторенням одних і тих самих аргументів без наведення нових обставин. При цьому, на думку захисту, сторона обвинувачення не доводить актуальність ризиків та не обґрунтовує неможливість застосування альтернативних запобіжних заходів. Додатково було вказано на порушення права на апеляційний перегляд у зв’язку з ненадходженням матеріалів до суду апеляційної інстанції в одному з попередніх епізодів розгляду. Окрему увагу захист приділив стану здоров’я обвинуваченого (63 роки, інвалідність ІІ групи, наявність серцево-судинних захворювань), неналежному медичному забезпеченню в умовах слідчого ізолятора, а також його соціальному статусу та репутації. Було зазначено, що обвинувачений є народним депутатом кількох скликань, має відзнаки та подяки від Збройних Сил України. Крім того, наголошувалося, що він перебуває під санкціями Російської Федерації та оголошений у розшук, що, на думку захисту, виключає ризик його переховування на території цієї держави.
З урахуванням викладеного, сторона захисту вважала подальше тримання під вартою непропорційним втручанням у право на свободу та таким, що не ґрунтується на належному доведенні ризиків, і просила суд відмовити у задоволенні клопотання сторони обвинувачення та застосувати більш м’який запобіжний захід, зокрема домашній арешт.
За результатами розгляду заявлених клопотань суд, заслухавши позиції сторін, ухвалив задовольнити клопотання сторони обвинувачення та продовжити строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення альтернативного розміру застави.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що при вирішенні питання про продовження тримання під вартою національний суд, відповідно до вимог статті 5 Європейської конвенції з прав людини, зобов’язаний здійснювати оновлену, всебічну та індивідуалізовану оцінку наявності ризиків, а не обмежуватися формальним відтворенням попередніх мотивів. У цьому контексті особливого значення набуває врахування індивідуальних обставин особи, зокрема її віку, стану здоров’я та реальної можливості отримання належної медичної допомоги в умовах тримання під вартою, оскільки ці фактори безпосередньо пов’язані з оцінкою необхідності та пропорційності втручання у право на свободу.
Водночас посилання сторони обвинувачення на тяжкість можливого покарання, а також на ризики незаконного впливу на свідків, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, повинні ґрунтуватися на конкретних, актуальних та належним чином перевірених фактичних даних, релевантних саме на момент розгляду клопотання. Тривале перебування особи під вартою об’єктивно підвищує стандарт обґрунтування, якого має дотримуватися суд, і водночас зумовлює обов’язок здійснення реального, а не формального аналізу можливості застосування альтернативних, менш обтяжливих запобіжних заходів.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що розумність тривалості досудового ув’язнення не піддається абстрактній оцінці, а законність подальшого тримання особи під вартою має визначатися у кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин справи. Продовження тримання під вартою може бути виправданим лише за наявності конкретних ознак існування справжньої вимоги суспільного інтересу, яка переважає презумпцію невинуватості та принцип поваги до особистої свободи, гарантовані статтею 5 Конвенції. Існування таких ризиків повинно бути належним чином встановлене, а аргументація органів влади — позбавлена абстрактного, загального чи стереотипного характеру (Gomes Costa v. Portugal, пп. 73–79; Bluks Savickis v. Latvia, пп. 35–36).
Крім того, Суд неодноразово підкреслював, що саме національні суди несуть першочергову відповідальність за те, щоб досудове тримання під вартою не перевищувало розумного строку, а кожен період такого тримання — незалежно від його тривалості — був переконливо та належним чином обґрунтований. З огляду на це, тягар доведення наявності підстав для подальшого позбавлення свободи не може бути перекладений на обвинуваченого, а суд зобов’язаний щоразу здійснювати реальну, а не формальну перевірку відповідних підстав, з урахуванням особистих обставин особи та можливості застосування альтернативних заходів (Tiron v. Romania, п. 39; Maassen v. the Netherlands, п. 62; Selahattin Demirtaş v. Turkey, пп. 265, 272). У цьому контексті ЄСПЛ також наголошує, що тримання під вартою є винятковим заходом, який може застосовуватися лише за відсутності ефективних альтернатив, здатних забезпечити досягнення процесуальних цілей (Shmorgunov and Others v. Ukraine, п. 462; Grubnyk v. Ukraine, п. 114). Саме тому обов’язок держави полягає не лише у констатації наявності ризиків, а й у перевірці того, чи можуть ці ризики бути нейтралізовані шляхом застосування менш обтяжливих обмежень.
У практиці моніторингової місії IAC ISHR привертає увагу системна проблема: при посиланні на ризик переховування від суду національні суди вкрай рідко надають належне обґрунтування неможливості застосування альтернативних запобіжних заходів, зокрема цілодобового домашнього арешту із використанням електронного засобу контролю. Такий захід за своєю правовою природою дозволяє істотно обмежити свободу пересування особи та водночас забезпечити ефективний контроль за її місцезнаходженням, що прямо відповідає цілям запобіжних заходів. У межах даного кримінального провадження під час моніторингу також не було зафіксовано належного аналізу можливості застосування саме такого альтернативного заходу, попри те, що наведені стороною обвинувачення ризики, за своєю суттю, не виключають його ефективності. Відсутність відповідної оцінки свідчить про формальний характер перевірки альтернатив, що суперечить стандартам статті 5 Конвенції.
Особливої ваги це набуває з урахуванням стану здоров’я обвинуваченого. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що хоча стаття 3 Конвенції не встановлює автоматичного обов’язку звільнення хворих осіб з-під варти, держава зобов’язана забезпечити умови тримання, сумісні зі станом їхнього здоров’я, або ж розглянути альтернативні заходи, якщо такі умови не можуть бути гарантовані (Fernandez Iradi v. France, пп. 52–55; Potoroc v. Romania, пп. 61–62). У цьому контексті застосування менш обтяжливих запобіжних заходів, зокрема домашнього арешту, могло б принаймні частково мінімізувати негативний вплив тривалого тримання під вартою на стан здоров’я особи, особливо коли йдеться про осіб похилого віку або тих, що мають хронічні захворювання.
З огляду на тривалість застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у даному провадженні (понад 1000 днів), незмінність аргументації щодо ризиків та відсутність належної оцінки можливості застосування альтернативних заходів, експерти моніторингової місії IAC ISHR констатують наявність ознак порушення пункту 3 статті 5 ЄКПЛ та ризиків автоматичного продовження запобіжного заходу. Водночас слід підкреслити, що за відсутності обвинувального вироку щодо особи діє презумпція невинуватості, яка вимагає особливо обережного та пропорційного підходу до обмеження права на свободу. У цьому контексті саме держава несе обов’язок довести не лише наявність ризиків, а й те, що жоден із альтернативних заходів не є достатнім для їх нейтралізації.
У контексті даного провадження, з урахуванням позиції сторони обвинувачення щодо недоцільності визначення альтернативи у вигляді застави, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за доцільне звернути увагу на практику розгляду схожих кримінальних проваджень. Зокрема, у справах Богуслаєва В.О. та Дудіна Р.В., де особи обвинувачувалися у вчиненні кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України (зокрема за статтями 111 та 111-1 КК України), національні суди доходили висновку про можливість застосування альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави (див. моніторинг кримінального провадження Дудіна Р.В. від 14 та 16 липня 2025 року, а також моніторинг кримінального провадження Богуслаєва В.О. від 22 жовтня, 13 та 25 листопада, 16 грудня 2025 року та інші). Такий підхід свідчить про необхідність індивідуалізованої оцінки кожної справи та недопустимість формального виключення альтернатив запобіжних заходів без належного мотивування.
Варто також зазначити, що в ході моніторингу даного кримінального провадження спостерігачами IAC ISHR не було зафіксовано належної та видимої оцінки національним судом доводів сторони захисту щодо стану здоров’я обвинуваченого. Така оцінка є невід’ємною складовою аналізу пропорційності подальшого тримання під вартою, а також безпосередньо пов’язана з обов’язком суду розглянути можливість застосування альтернативних, менш обтяжливих запобіжних заходів, які могли б забезпечити як досягнення процесуальних цілей, так і мінімізацію негативного впливу на стан здоров’я особи.
Крім того, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на доводи прокурора щодо можливого затягування розгляду справи стороною захисту. Зокрема, йдеться про твердження щодо неодноразової відмови обвинуваченого від своїх захисників, що було зафіксовано, зокрема, під час судового засідання від 20 лютого 2026 року (див. детальніше: моніторинг кримінального провадження Пономарьова О.С. від 20 лютого 2026 року). У цьому контексті принципово важливо, щоб національний суд надав таким обставинам належну, всебічну та індивідуалізовану оцінку у сукупності з іншими процесуальними діями сторін, чітко відмежовуючи можливі зловживання процесуальними правами від реалізації гарантій права на захист.
Водночас слід наголосити, що навіть у разі підтвердження наведених обставин вони самі по собі не можуть виступати достатньою та самостійною підставою для подальшого продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, особливо з урахуванням тривалості його застосування у цій справі та обов’язку суду перевіряти можливість застосування альтернативних заходів.
З цього приводу ЄСПЛ послідовно наголошує, що при оцінці «розумності строків» враховуються складність справи, поведінка сторін і органів влади, а також значущість провадження для обвинуваченого (Vujović and Lipa D.O.O. v. Montenegro (No. 2), п. 79). Період затримки, спричинений поведінкою сторони захисту, не може автоматично виправдовувати тривале тримання під вартою без належної оцінки інших обставин справи. Водночас саме національний суд повинен встановити, чи йдеться про зловживання правом, чи про реалізацію процесуальних гарантій, та оцінити, чи можуть відповідні ризики бути нівельовані менш обтяжливими заходами.
Підсумовуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR у межах даного кримінального провадження фіксують ознаки формального підходу до оцінки як доводів сторони захисту (зокрема щодо стану здоров’я), так і можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, включно з цілодобовим домашнім арештом із використанням електронного засобу контролю. У сукупності це може свідчити про ризики порушення пункту 3 статті 5 ЄКПЛ, а також наявність обставин, що потребують додаткової оцінки в контексті статті 3 ЄКПЛ (заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження). З урахуванням наведеного справа рекомендується до подальшого моніторингу.
