20. 04. 2026
6 квітня 2026 року в Солом’янському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у справі №761/2056/25 (кримінальне провадження № 62023000000000876) щодо Гринкевича Ігоря Володимировича, якого обвинувачують, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 2 ст. 255, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 190, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 3 ст. 209 КК України (створення злочинної організації, шахрайство, легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом), Гринкевича Романа Ігоровича, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 2 ст. 255, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 190, ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 3 ст. 209 КК України (створення та участь в злочинній організації, шахрайство, легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом), Тимківа Володимира Івановича, Кузьмінського Віктора Юрійовича у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 190, ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 3 ст. 209 КК України (участь в злочинній організації, шахрайство, легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом), Колотила Андрія Васильовича у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 190 КК України (участь в злочинній організації, шахрайство). У судовому засіданні брали участь обвинувачені, їхні захисники, прокурор, представник Міністерство оборони України як потерпілої сторони, а також головуючий суддя Вишняк М.В.
Основним предметом розгляду були клопотання сторони обвинувачення про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо всіх обвинувачених.
Обґрунтовуючи клопотання, прокурор наголосив, що ризики, на які посилалася сторона обвинувачення як на стадії досудового розслідування, так і після направлення обвинувального акта до суду, на його думку, не зменшилися та продовжують існувати. У зв’язку з цим прокурор вважав необхідним подальше застосування найсуворішого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Крім того, прокурор зазначив, що обвинувачені підозрюються у вчиненні особливо тяжких кримінальних правопорушень проти громадської безпеки та власності, вчинених в умовах воєнного стану у складі злочинної організації, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком до 12 років. З урахуванням тяжкості інкримінованих діянь та наявних ризиків, на думку сторони обвинувачення, у разі застосування більш м’якого запобіжного заходу обвинувачені можуть переховуватися від суду з метою уникнення кримінальної відповідальності.
Прокурор також наголосив на значному розмірі інкримінованих збитків, які, за його твердженням, перевищують 1 мільярд гривень, а також на необхідності подальшого проведення процесуальних дій, зокрема допитів, яким обвинувачені, на думку сторони обвинувачення, можуть перешкоджати. З огляду на це прокурор просив продовжити строк тримання під вартою без зміни раніше визначеного альтернативного розміру застави.
Представник Міністерства оборони України підтримав клопотання сторони обвинувачення про продовження запобіжного заходу.
У свою чергу сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотань сторони обвинувачення про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, вказуючи на відсутність належних правових підстав для такого продовження. Зокрема, захист наголосив, що обвинувачені перебувають під вартою понад 26 місяців, тоді як сторона обвинувачення фактично повторює ті самі доводи щодо наявності ризиків без наведення нових обставин або доказів їх актуальності. Ризики, на які посилається прокурор, мають переважно абстрактний і гіпотетичний характер, зокрема ризик переховування обґрунтовується виключно тяжкістю можливого покарання, що не відповідає стандартам індивідуалізації, сформованим у практиці ЄСПЛ. Водночас відсутні фактичні дані, які б свідчили про наміри чи спроби обвинувачених ухилятися від правосуддя, впливати на свідків або іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню; навпаки, їхня процесуальна поведінка свідчить про належну співпрацю зі слідством та судом.
Окремо сторона захисту звернула увагу на недоведеність обвинувачення, яке, за її позицією, ґрунтується переважно на припущеннях, суперечливих експертних висновках та матеріалах, отриманих із можливими процесуальними порушеннями, зокрема щодо підслідності та допустимості доказів. При цьому обвинувачення фактично криміналізує господарські правовідносини без доведення наявності об’єктивної сторони злочину та реального завдання шкоди, що додатково ставить під сумнів обґрунтованість подальшого обмеження свободи. Також захист наголосив, що більшість доказів уже перебуває у розпорядженні сторони обвинувачення, а ризики їх знищення чи спотворення є необґрунтованими. Крім того, захисники наголосили на непропорційності застосованих запобіжних заходів, зокрема визначеного розміру застави, який, за їхньою позицією, є очевидно непомірним та фактично позбавляє обвинувачених можливості скористатися альтернативою триманню під вартою. У зв’язку з арештом майна як самих обвинувачених, так і членів їхніх сімей, внесення застави, на думку захисту, є об’єктивно неможливим, що свідчить про її ілюзорний характер. За таких обставин подальше тримання під вартою набуває ознак безальтернативного та непропорційного втручання у право на свободу. Враховуючи викладене, сторона захисту вважає, що відсутні належні підстави для подальшого застосування найсуворішого запобіжного заходу, а наявні обставини свідчать про можливість забезпечення належної процесуальної поведінки обвинувачених шляхом застосування більш м’якого запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою.
Також сторона захисту звернула увагу, що однією з підстав для продовження запобіжного заходу прокурор визначає необхідність виконання запиту про міжнародну правову допомогу. Водночас, як зазначалося, така підстава використовується вже понад два роки, при цьому відсутня інформація про фактичний стан виконання відповідного запиту, що, на думку захисту, свідчить про її формальний характер. З огляду на наведене сторона захисту просила відмовити у задоволенні клопотань прокурора та змінити запобіжний захід на більш м’який, який відповідав би принципам необхідності та пропорційності.
Заслухавши позиції учасників процесу, суд постановив частково задовольнити клопотання сторони обвинувачення, продовживши строк тримання під вартою щодо всіх обвинувачених та водночас зменшивши визначений для кожного з них альтернативний розмір застави у незначному обсязі.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне наголосити, що у випадках тривалого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою національний суд має застосовувати підвищені стандарти перевірки та доведеності ризиків. Позбавлення свободи до постановлення обвинувального вироку може мати виключно превентивний, а не каральний характер і допускається лише настільки, наскільки воно є об’єктивно необхідним для забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого та належного здійснення правосуддя.
У контексті даного провадження істотне значення має та обставина, що запобіжний захід неодноразово продовжувався, а загальна тривалість перебування обвинувачених під вартою на момент судового засідання становила близько 26 місяців. Такий строк сам по собі не означає автоматичного порушення Конвенції, однак об’єктивно підвищує вимоги до якості мотивування кожного наступного рішення про продовження тримання під вартою. Із плином часу саме на державу покладається дедалі вищий тягар доведення того, що ризики залишаються реальними, актуальними та не можуть бути нейтралізовані менш суворими заходами.
У зв’язку з цим викликають занепокоєння доводи сторони обвинувачення щодо незмінності ризиків протягом усього кримінального провадження, починаючи зі стадії досудового розслідування. Відповідно до практики ЄСПЛ ризики не можуть розглядатися як сталі або презюмовані; вони повинні підлягати періодичній, оновленій та індивідуалізованій оцінці з урахуванням розвитку справи, процесуальної поведінки обвинувачених, стадії розгляду та фактичної динаміки провадження. Отже, при кожному продовженні запобіжного заходу суд зобов’язаний здійснювати самостійну актуальну перевірку підстав подальшого позбавлення свободи, а не обмежуватися відтворенням попередніх формулювань. За відсутності нових фактичних обставин існує ризик, що тримання під вартою набуватиме ознак інерційного застосування, що суперечить вимогам статті 5 ЄКПЛ.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що з плином часу ризики, які первісно виправдовували тримання під вартою, мають переоцінюватися, і не можуть необмежено використовуватися як абстрактне обґрунтування продовження цього заходу. У справі Gomes Costa v. Portugal (п. 73–79) Суд підкреслив, що кожне нове рішення щодо продовження запобіжного заходу має ґрунтуватися на актуальній оцінці обставин і супроводжуватися переконливим обґрунтуванням, а не шаблонним відтворенням попередніх формулювань. Так само у справі Sardar Babayev v. Azerbaijan (п. 50–51) ЄСПЛ вказав, що абстрактне й стереотипне повторення переліку ризиків без зазначення, чому вони є актуальними саме у конкретній ситуації, становить порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. Органи влади мають не лише називати відповідні підстави, а й підтверджувати їх конкретними фактами, що стосуються цієї справи. Використання одного й того самого шаблону без додаткових пояснень упродовж кількох місяців може свідчити про автоматизм у застосуванні запобіжного заходу.
Аналогічно у справі Tiron v. Romania (п. 39) Суд наголосив на обов’язку національного суду щоразу здійснювати самостійну оцінку підстав тримання під вартою. Використання однотипних і формальних формулювань без належного урахування плину часу є несумісним із вимогами статті 5 §3 Конвенції. Аналогічний підхід простежується у справі Maassen v. the Netherlands (п. 62), де зазначено, що з плином часу тягар обґрунтування лише зростає, і державні органи мають надавати щораз переконливіші докази актуальності ризиків. Водночас тяжкість можливого покарання, хоча й може враховуватися, не може бути єдиною або вирішальною підставою для висновку про ризик втечі. Такий підхід був підтверджений, зокрема, у справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124).
Крім того, відповідно до позиції ЄСПЛ у справі Vrencev v. Serbia (п. 59), навіть якщо позбавлення свободи формально відповідає національному законодавству, воно повинно залишатися необхідним у демократичному суспільстві. Тримання під вартою є крайньою мірою, яка може застосовуватися лише тоді, коли менш суворі альтернативи є недостатніми для досягнення процесуальної мети. У цьому аспекті особливого значення набуває обов’язок суду перевіряти дієвість альтернативних запобіжних заходів, а також надавати належну відповідь на доводи сторони захисту щодо їх достатності. Водночас, за результатами спостереження IAC ISHR, у межах даного судового засідання не було зафіксовано надання судом видимої оцінки доводам сторін.
Щодо доводів сторони захисту про непомірність альтернативного розміру застави, варто зазначити, що у разі застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою визначення застави має забезпечувати реальну альтернативу звільненню особи, а також бути належним чином обґрунтованим з урахуванням її майнового стану та інших обставин справи. У цьому контексті, у рамках даного кримінального провадження, заслуговує на увагу те, що протягом тривалого строку застосування запобіжного заходу (близько 26 місяців) жоден із обвинувачених не скористався можливістю внесення застави та продовжує перебувати під вартою, що що саме по собі не є вирішальним доказом її непомірності, однак може свідчити про необхідність додаткової перевірки її реальної досяжності. Водночас, за повідомленням спостерігачів моніторингової місії IAC ISHR, суд дійшов висновку про незначне зменшення розміру застави. Разом із тим, з огляду на доводи сторони захисту щодо систематичного, але мінімального зниження її розміру, така практика може мати ознаки формального підходу до забезпечення альтернативності запобіжного заходу. Остаточна оцінка помірності встановленого розміру застави потребує подальшого аналізу в межах моніторингу цього кримінального провадження.
З цього приводу ЄСПЛ неодноразово наголошував, що гарантія, передбачена статтею 5 § 3 Конвенції, покликана забезпечити присутність обвинуваченого на слуханні. Таким чином, розмір застави має бути встановлений з урахуванням активів затриманих та з належним урахуванням того, якою мірою перспектива його втрати буде достатнім стримуючим фактором, щоб розвіяти будь-яке бажання з їхнього боку втекти. Оскільки питання, що стоїть на кону, є основоположним правом на свободу, гарантованим статтею 5, органи влади повинні приділяти таку ж увагу визначенню відповідної застави, як і вирішенню питання про необхідність продовження утримання під вартою. Крім того, сума, встановлена як застава, має бути належним чином обґрунтована в рішенні про визначення застави та повинна враховувати фінансове становище обвинуваченого (Bluks Savickis v. Latvia, п. 37).
У разі відсутності реальної можливості внесення застави вона ризикує втратити свою процесуальну функцію та перетворитися на приховану форму безальтернативного тримання під вартою. За таких умов особливого значення набуває обов’язок національного суду забезпечити баланс між інтересами кримінального провадження та правом особи на свободу.
Крім того, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що навіть на стадії вирішення питань, пов’язаних із застосуванням чи продовженням запобіжних заходів, національний суд зобов’язаний надавати належну та мотивовану оцінку доводам сторін, у тому числі щодо обґрунтованості обвинувачення та якості доказової бази. Особливого значення це набуває у випадках, коли відповідні аргументи безпосередньо стосуються підстав формування обвинувачення та можуть впливати на оцінку обґрунтованості підозри. У цьому контексті принциповим є дотримання стандарту доведення «поза розумним сумнівом» як ключового орієнтира для оцінки доказів у кримінальному провадженні. Ігнорування або поверхнева оцінка таких доводів може свідчити про формальний підхід до здійснення судового контролю. Це, у свою чергу, здатне поставити під сумнів належність забезпечення гарантій справедливого судового розгляду відповідно до стандартів ЄКПЛ.
Відповідно до практики ЄСПЛ, “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п. 43). Цей стандарт передбачає, що встановлена сукупність обставин виключає будь-яке інше розумне пояснення події, окрім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і особа є винною.
Як наголосив ЄСПЛ у справі Kolompar v. Serbia, справедливий кримінальний процес передбачає, з одного боку, обов’язок сторони обвинувачення довести вину поза розумним сумнівом, а з іншого — необхідність тлумачення будь-яких обґрунтованих сумнівів на користь обвинуваченого (п. 16). Відповідно, і на стадії застосування обмежувальних заходів суд має уникати формального підходу до оцінки доводів сторін, особливо коли вони стосуються якості та достовірності доказової бази.
Підсумовуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що з урахуванням початкової стадії моніторингу в межах даного кримінального провадження наразі відсутні достатні підстави для остаточної констатації ознак порушення як у частині непомірності застави, так і щодо автоматичного (інерційного) застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Водночас тривалість застосування цього запобіжного заходу (близько 26 місяців) об’єктивно підвищує вимоги до рівня його обґрунтованості та може викликати сумніви щодо відповідності принципу пропорційності, а також створювати ризик набуття ним карального характеру. Крім того, за умови підтвердження в подальшому доводів щодо фактичної безальтернативності застави, недостатньої індивідуалізації ризиків або формального продовження тримання під вартою без належної актуальної мотивації, такі обставини потенційно можуть свідчити про ознаки недотримання гарантій статті 5 Європейської конвенції з прав людини.
З огляду на наведені обставини та з метою формування остаточних висновків щодо наявності чи відсутності порушень стандартів ЄКПЛ, дана справа рекомендується до подальшого моніторингу.
