16. 04. 2026
3 квітня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52023000000000459 щодо мера міста Мукачево Балоги Андрія Вікторовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 368 КК України (підкуп особи, яка надає публічні послуги), а також Ланьо Михайла Івановича, Саміляка Артура Сергійовича, Филя Сергія Вікторовича, Залужного Віталія Борисовича та Чередниченко Наталії Геннадіївни — за ч.3 ст. 358, ч.2 ст. 364, ч.1,4 ст. 368-4, ч.1 ст. 384 КК України (щодо продажу земельної ділянки, що була у комунальній власності, за заниженою вартістю). У засіданні брали участь обвинувачені (у режимі відеоконференції), їхні захисники, прокурор та головуюча суддя Широка К.Ю.
Основним предметом судового засідання був розгляд клопотань щодо скасування накладеного арешту на майно в інтересах свідка, а також клопотання щодо зміни запобіжного заходу в інтересах Балоги А.В.
На початку судового засідання суд розглянув клопотання про скасування арешту майна.
Обґрунтовуючи клопотання, захисник наголосив, що його клієнт у межах даного кримінального провадження має процесуальний статус свідка. У ході досудового розслідування щодо нього було проведено два обшуки, зокрема 27 серпня 2024 року за місцем проживання, під час яких вилучено низку речей. На думку сторони захисту, вилучене майно не відповідає критеріям речових доказів, визначеним Кримінальним процесуальним кодексом України, та не має жодного відношення до предмета доказування у цьому кримінальному провадженні.
Захисник також зазначив, що з моменту накладення арешту ухвалою слідчого судді від 9 вересня 2024 сплинув значний проміжок часу, протягом якого сторона обвинувачення не надала жодних доказів причетності його клієнта до вчинення інкримінованих кримінальних правопорушень. При цьому досудове розслідування завершено, процесуальний статус особи не змінено, а обвинувачення йому не пред’явлено. За твердженням захисту, вилучені речі не використовувалися для вчинення кримінальних правопорушень, не містять їх слідів та не можуть бути використані як докази обставин, що мають значення для кримінального провадження.
З огляду на викладене адвокат просив суд скасувати арешт, накладений ухвалою Вищого антикорупційного суду від 9 вересня 2024, та повернути вилучене майно законному власнику.
Прокурор не заперечував проти задоволення клопотання, зазначивши, що у межах досудового розслідування відповідне майно було оглянуто та досліджено, однак жодних відомостей, які б мали значення для кримінального провадження, не встановлено. Також прокурор зазначив, що повернення майна не вплине на подальший розгляд справи, і додав, що питання про скасування арешту могло бути вирішене ще на стадії досудового розслідування за ініціативи сторони захисту. Інші учасники судового засідання не заперечували проти задоволення зазначеного клопотання.
За результатами розгляду суд задовольнив клопотання та ухвалив скасувати накладений арешт на майно.
З цього приводу експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що арешт майна є втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, а тому може застосовуватися лише за наявності чітко доведеної процесуальної необхідності, у межах легітимної мети та протягом строку, об’єктивно необхідного для досягнення такої мети. Будь-які майнові обмеження мають бути мінімальними за обсягом та тривалістю і не можуть зберігатися автоматично після втрати їх практичного значення. У цьому контексті саме на державні органи, які ініціювали застосування арешту, має покладатися обов’язок періодично перевіряти актуальність такого обмеження та вживати заходів для його припинення, щойно потреба у ньому істотно зменшується або повністю відпадає. Перекладення цього тягаря виключно на власника майна чи сторону захисту не повною мірою відповідає принципу належного урядування та стандартам пропорційності втручання у майнові права. З урахуванням обставин судового засідання, зокрема позиції сторони захисту щодо відсутності зв’язку вилученого майна з предметом кримінального провадження та відсутності заперечень прокурора, який підтвердив відсутність доказового значення відповідного майна, подальше збереження арешту втратило належне процесуальне підґрунтя.
ЄСПЛ у справі Melandri v. San Marino (пп. 63–64) наголосив, що пропорційність майнових обмежень оцінюється з урахуванням характеру втручання, його мети та наслідків для особи. У справі Ramaj v. Albania (п. 108) Суд також підкреслив обов’язок держави діяти послідовно та відповідально, мінімізуючи ризик надмірних обмежень. З огляду на те, що суд скасував арешт майна після встановлення відсутності подальшої необхідності у такому заході, експерти моніторингової місії IAC ISHR не фіксують у даному епізоді ознак порушення права на справедливий судовий розгляд, водночас звертаючи увагу на важливість своєчасного перегляду подібних обмежень з ініціативи самих органів влади.
У подальшому суд розглянув клопотання сторони захисту про зміну запобіжного заходу щодо обвинуваченого Балоги А.В. шляхом зменшення розміру застави. Адвокати зазначили, що ухвалою Вищого антикорупційного суду від 26 червня 2024 року до обвинуваченого було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою застави у розмірі 30 000 000 грн, яку згодом було внесено, у зв’язку з чим особу звільнено з-під варти. Покладені процесуальні обов’язки діяли до 8 червня 2025 року та надалі не продовжувалися. На думку захисту, на поточній стадії провадження відсутні як обґрунтованість підозри, так і ризики, передбачені ст. 177 КПК України, оскільки обвинувачений належно виконував свої процесуальні обов’язки, має сталі соціальні зв’язки, постійне місце проживання, не ухилявся від участі у процесуальних діях та фактично обмежений у виїзді за кордон. Також захист наголосив на відсутності доказів впливу на свідків або перешкоджання провадженню, а встановлений розмір застави, на його думку, є непропорційним та визначений без належного обґрунтування «виключності» випадку. У зв’язку з цим захист просив зменшити розмір застави до 242 240 грн.
Обвинувачений підтримав позицію захисту, додатково зазначивши про наявність обмежень на виїзд до країн Шенгенської зони до кінця 2027 року та продовження виконання обов’язків міського голови.
Прокурор заперечив проти задоволення клопотання, вказавши, що ризики переховування та впливу на свідків залишаються актуальними. На думку сторони обвинувачення, значний майновий стан обвинуваченого, тяжкість інкримінованого правопорушення та наявні ресурси створюють об’єктивні передумови для ухилення від суду. Водночас прокурор визнав, що ризик перешкоджання провадженню (п. 4 ч. 1 ст. 177 КПК України) втратив актуальність. Окремо наголошувалося, що саме розмір застави у 30 000 000 грн є ефективним стримуючим фактором належної процесуальної поведінки.
За результатами розгляду суд частково задовольнив клопотання та зменшив розмір застави до 20 000 000 грн.
Щодо вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що застосування та подальше продовження запобіжного заходу повинні бути належним чином обґрунтовані, зокрема через доведеність наявності конкретних, індивідуалізованих ризиків, передбачених кримінальним процесуальним законодавством. У цьому контексті заслуговує на увагу, що запобіжний захід було застосовано ще 26 червня 2024 року, а отже доводи сторони обвинувачення щодо збереження більшості ризиків у незмінному вигляді протягом тривалого часу об’єктивно викликають сумніви у їх належній доведеності та актуальності, що може ставити під питання дотримання стандартів, передбачених пунктом 3 статті 5 ЄКПЛ.
Крім того, практика ЄСПЛ послідовно виходить із того, що ризики не можуть вважатися сталими та повинні підлягати періодичній, оновлюваній оцінці з урахуванням розвитку кримінального провадження. Водночас часткове задоволення судом клопотання сторони захисту та зменшення розміру застави може свідчити як про врахування доводів захисту, так і про фактичне визнання зниження інтенсивності відповідних ризиків. Додатково привертає увагу визнання стороною обвинувачення відсутності одного з ризиків, а також те, що після 8 червня 2025 року процесуальні обов’язки обвинуваченого не продовжувалися, що у сукупності може свідчити про необхідність більш ретельної оцінки доцільності подальшого застосування запобіжного заходу. За таких обставин особливого значення набуває забезпечення національним судом регулярного та змістовного контролю за наявністю ризиків, щоб запобіжний захід не набував ознак формального або інерційного застосування. В іншому випадку існує ризик невідповідності втручання у право на свободу критеріям необхідності та пропорційності.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що саме на державні органи покладається обов’язок доведення існування конкретних, актуальних і індивідуалізованих ризиків. Посилання на загальні припущення або попередні висновки не може вважатися достатнім обґрунтуванням (Karaca c. Türki̇ye, п. 135, Yuriy Dmitriyev v. Russia, п. 79-83). Крім того, ЄСПЛ послідовно застерігає від обґрунтування ризику переховування виключно з тяжкості інкримінованого правопорушення. Сам по собі цей фактор не є достатнім і повинен доповнюватися аналізом конкретної поведінки особи та наявних процесуальних гарантій її належної явки до суду (Radonjić and Romić v. Serbia, п. 65).
Вищезазначена практика ЄСПЛ є релевантною у контексті того, що в межах даного кримінального провадження спочатку було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а в подальшому — альтернативний запобіжний захід у вигляді застави. З урахуванням цього не вбачається можливим однозначно констатувати необґрунтованість доводів сторони захисту щодо актуальності та інтенсивності ризиків у даному випадку. Крім того, з урахуванням встановлення у даному провадженні розміру застави, який суттєво перевищує межі, визначені КПК України для відповідної категорії кримінальних правопорушень, та фактично має винятковий характер, особливого значення набуває належне обґрунтування такого рішення. Зокрема, розмір застави повинен бути індивідуалізованим, ґрунтуватися на конкретних обставинах справи та відповідати принципам пропорційності й необхідності. Наявність переконливого обґрунтування винятковості такого розміру застави може запобігти ризик її трансформації з процесуального запобіжного заходу у фактично каральний інструмент. У цьому контексті важливо, щоб національний суд забезпечив баланс між метою належної процесуальної поведінки обвинуваченого та недопущенням надмірного втручання у його право на свободу.
ЄСПЛ послідовно наголошує, що визначення її розміру має відповідати принципам необхідності, пропорційності та реальної досяжності, а також бути належним чином індивідуалізованим з урахуванням особи підозрюваної та обставин справи. Єдина легітимна мета застави полягає у забезпеченні належної процесуальної поведінки особи, а не у створенні надмірного обтяження (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60).
Зменшення судом розміру застави приблизно на одну третину може свідчити про часткове врахування доводів сторони захисту щодо її непропорційності. Водночас важливо, щоб у подальшому перебігу кримінального провадження зберігалася належна обґрунтованість визначеного розміру застави, зокрема з огляду на її винятковий характер, а також на тривалість застосування запобіжного заходу з альтернативою застави, який було обрано ще 26 червня 2024 року.
За таких обставин національний суд має забезпечити регулярну переоцінку доцільності та пропорційності застави з урахуванням розвитку провадження та процесуальної поведінки обвинуваченого. В іншому випадку існує ризик, що навіть зменшений розмір застави не відповідатиме критеріям необхідності та може набувати ознак надмірного обмеження права на свободу.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
