14. 04. 2026
30 березня 2026 року в Київському апеляційному суді відбулося судове засідання у справі № 761/38036/23 (кримінальне провадження №22023000000000773) щодо Богуслаєва В.О., якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.111-1; ч.1 ст.258-3; ч.1, 4 ст.114-1 Кримінального кодексу України (щодо здійснення господарської діяльності у сфері обігу товарів військового або подвійного призначення в інтересах Російської Федерації, створення терористичної групи чи терористичної організації). На засіданні був присутній обвинувачений (у режимі відеозв’язку), захисники, прокурори та колегія суддів із головуючим Ігнатюком О.В.
Основним предметом судового засідання був розгляд апеляційних скарг сторони захисту на ухвали Солом’янського районного суду від 11 лютого 2026 року. Одна з ухвал стосувалася продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 665 600 гривень, інша — виправлення описки у відповідній ухвалі, якою розмір застави було змінено з 665 600 гривень на 665 600 000 гривень.
На початку судового засідання суд продовжив розгляд апеляційної скарги на ухвалу щодо виправлення описки. У межах розгляду суд дослідив відеозапис технічної фіксації проголошення судового рішення, у якому надалі було внесено відповідні виправлення. Після перегляду відеозапису сторона захисту звернула увагу, що під час проголошення рішення суд фактично озвучив дві різні суми застави, що, за їх твердженням, чітко зафіксовано на відео.
Крім того, захисники повторно наголосили, що розгляд питання про виправлення описки відбувався без виклику сторін, внаслідок чого суд фактично одноособово ухвалив рішення про зміну розміру застави, що призвело до її збільшення у сто разів. На їхню думку, таке «виправлення» не може розцінюватися як суто технічна або арифметична помилка, оскільки істотно змінює зміст судового рішення. Захисники також зазначили, що ухвалення процесуальних рішень без участі сторін порушує права обвинуваченого та суперечить вимогам кримінального процесуального законодавства. З огляду на викладене сторона захисту просила суд задовольнити апеляційну скаргу в повному обсязі.
Сторона обвинувачення заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, зазначивши, що йдеться про очевидну арифметичну помилку, виправлення якої не впливає на суть судового рішення та не погіршує становища обвинуваченого. Прокурор підтвердила, що розгляд питання про виправлення описки відбувався без участі сторін, однак зазначила що їх участь не вплинула б на результат розгляду.
Обвинувачений підтримав позицію своїх захисників та додатково зазначив, що не отримував ухвалу про виправлення описки.
Заслухавши сторони, суд ухвалив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
З приводу вищезазначеного експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що з урахуванням тверджень як сторони захисту, так і сторони обвинувачення щодо розгляду питання про виправлення описки без їх участі та належного повідомлення, а також з огляду на відсутність технічної фіксації відповідного судового засідання, виникають обґрунтовані сумніви щодо реальної можливості сторін впливати на розгляд цього питання та ефективно реалізовувати свої процесуальні права. У таких умовах особливого значення набуває дотримання принципів змагальності та публічності судового розгляду, які передбачають не лише формальне існування процесуальних прав, але й створення судом належних умов для їх фактичного здійснення. Відсутність таких гарантій у питаннях, що безпосередньо стосуються обсягу процесуальних обмежень для обвинуваченого, може свідчити про ризики недотримання стандартів справедливого судового розгляду, зокрема в аспекті «видимості справедливості» та суспільної довіри до суду як інституції.
У цьому контексті ЄСПЛ послідовно наголошує, що кожна сторона повинна мати реальну можливість представляти свою позицію за умов, які не створюють істотного процесуального дисбалансу (UAB Ambercore DC and UAB Arcus Novus v. Lithuania, п. 107; F.S.M. v. Spain, п. 56). Крім того, право на публічне слухання було б позбавленим практичного змісту, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість бути присутньою на ньому, якщо вона вирішить скористатися правом на присутність, встановленим національним законодавством. В інтересах здійснення правосуддя учасник судового розгляду має бути повідомлений про судове засідання таким чином, щоб він не лише знав про дату, час і місце проведення слухання, але й мав достатньо часу для підготовки своєї справи та участі в судовому засіданні (Vasile Rusu v. Romania, п. 61-62). З огляду на наведене, розгляд питання, яке могло вплинути на розмір застави та, відповідно, на обсяг обмежень прав обвинуваченого, без участі сторін і без належної процесуальної відкритості потенційно ставить під сумнів дотримання цих стандартів. Особливої уваги потребує та обставина, що зміна істотних параметрів запобіжного заходу шляхом формального «виправлення описки» може виходити за межі суто технічного коригування та вимагати підвищених гарантій прозорості, мотивованості й участі сторін.
Крім того, наведені обставини можуть свідчити про потенційні проблеми з дотриманням принципів правової визначеності та послідовності у прийнятті процесуальних рішень. Суттєва зміна розміру застави через процедуру, яка зовні виглядає як технічне виправлення, здатна створювати враження непрозорості критеріїв, якими керується суд при вирішенні питань, що безпосередньо зачіпають права обвинуваченого. За таких умов у сторін можуть виникати обґрунтовані сумніви щодо передбачуваності судової практики, стабільності правозастосування та достатності процесуальних гарантій від довільного втручання.
Це, у свою чергу, може негативно впливати на довіру до суду та ставити під сумнів дотримання стандарту «суду, встановленого законом» у розумінні статті 6 ЄКПЛ. У цьому контексті навіть за відсутності встановленого порушення сукупність наведених обставин може викликати в об’єктивного спостерігача обґрунтовані сумніви щодо дотримання принципу неупередженості суду. ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що для оцінки справедливості провадження значення має не лише фактична неупередженість, але й її зовнішнє сприйняття — тобто чи забезпечує суд достатні гарантії для виключення будь-яких обґрунтованих сумнівів у цьому аспекті (Kroi and Nocka v. Albania, п. 50).
У подальшому суд перейшов до розгляду апеляційної скарги сторони захисту на ухвалу про продовження строку запобіжного заходу.
Обґрунтовуючи скаргу, захисники звернули увагу на ризики, на які посилається сторона обвинувачення, зокрема ризик переховування від суду, який, за їх твердженням, обґрунтовується переважно тяжкістю можливого покарання. Водночас обвинувачений перебуває під вартою вже 1255 днів, що, на думку захисту, ставить під сумнів реальність і актуальність таких ризиків. Окремо було наголошено, що наявність паспорта іншої держави сама по собі не може бути достатньою підставою для висновку про ризик втечі.
Захисники також звернули увагу на вік обвинуваченого (87 років), наявність інвалідності, стан його здоров’я та можливість отримання належної медичної допомоги в умовах тримання під вартою. Було зазначено, що під час перебування у слідчому ізоляторі у нього діагностовано низку тяжких захворювань, наявний імплантований колінний протез, який потребує заміни, а також інші хронічні хвороби. Крім того, за твердженням захисту, обвинувачений переніс клінічну смерть під час перебування під вартою, що свідчить про потенційні ризики не лише для здоров’я, а і життя у разі подальшого застосування цього запобіжного заходу.
Сторона захисту також наголосила на непомірності визначеного розміру застави з огляду на реальний фінансовий стан обвинуваченого, застосовані до нього санкції, блокування активів та інші обмеження майнового характеру. Додатково було звернуто увагу на застосування санкцій щодо сина обвинуваченого. При цьому, за твердженням захисту, суд, посилаючись на наявність значних статків обвинуваченого, не враховує фактичне блокування його активів. З моменту визначення застави минуло чотири місяці, однак обвинувачений не зміг її внести та заявив про об’єктивну неможливість сплати визначеної суми.
Захисники підкреслили, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою неодноразово продовжувався, тоді як ризики, на які посилається сторона обвинувачення, залишаються незмінними та ґрунтуються на тих самих доводах. На їхню думку, ризики незаконного впливу на свідків та вчинення нового кримінального правопорушення не підтверджені належними доказами. Також було зазначено, що на момент розгляду вже допитано 22 із 29 свідків.
Окремо сторона захисту звернула увагу на неналежне забезпечення явки свідків стороною обвинувачення на низку судових засідань. З огляду на викладене адвокати просили суд задовольнити апеляційну скаргу.Обвинувачений підтримав позицію своїх захисників.
Водночас сторона обвинувачення заперечила проти доводів апеляційної скарги, зазначивши, що явка свідків забезпечувалася, а затримки в їх допиті були зумовлені, зокрема, численними клопотаннями сторони захисту. Прокурор наголосила на наявності ризику переховування від органів досудового розслідування та суду, враховуючи обвинувачення в особливо тяжкому злочині. Також було зазначено про ризик впливу на свідків, більшість з яких перебуває у службовій або професійній залежності від обвинуваченого. Крім того, сторона обвинувачення вказала на, на їхню думку, випадки тиску на свідків під час судових засідань.
Щодо стану здоров’я обвинуваченого прокурор зазначила, що подані захистом медичні документи є однотипними та не містять нових даних, а перевірка умов тримання підтвердила відсутність загроз для життя та здоров’я особи, а також належне медичне забезпечення. За її словами, наявні захворювання відповідають віковим особливостям обвинуваченого.
З урахуванням наведеного сторона обвинувачення просила суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Заслухавши сторони, суд ухвалив відмовити у задоволенні апеляційної скарги сторони захисту.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне окремо підкреслити, що у випадках тривалого — понад три роки — тримання особи під вартою рівень судового контролю відповідно до статті 5 ЄКПЛ має суттєво посилюватися. За таких обставин кожне подальше продовження запобіжного заходу повинно ґрунтуватися на оновленій, індивідуалізованій та належним чином мотивованій оцінці ризиків, а не на формальному відтворенні попередніх обґрунтувань. У протилежному випадку існує ризик перетворення тримання під вартою на інерційний захід, що не відповідає вимогам необхідності та пропорційності. ЄСПЛ послідовно підкреслює, що тяжкість можливого покарання сама по собі не може слугувати достатньою підставою для тривалого позбавлення свободи; вона може враховуватися лише у сукупності з іншими, належно доведеними та актуальними фактичними даними (Gomes Costa v. Portugal, пп. 73–79; Bluks Savickis v. Latvia, пп. 35–36). За відсутності конкретизації того, які саме дії або обставини свідчать про реальність ризиків на момент розгляду клопотання, виникає ризик формалізації судового контролю.
З огляду на вік обвинуваченого (87 років), наявність інвалідності та повідомлені епізоди критичного стану здоров’я під час перебування у СІЗО, оцінка тримання під вартою вимагає від суду особливо детального та медично аргументованого аналізу. У практиці ЄСПЛ питання стану здоров’я та умов тримання під вартою розглядається не ізольовано, а в контексті позитивних зобов’язань держави за статтею 3 Конвенції (Rooman v. Belgium, пп. 142–143; Schmidt and Šmigol v. Estonia, пп. 120–121). Суд неодноразово зазначав, що щодо тяжкохворих або похилого віку осіб має оцінюватися не лише формальна можливість надання медичної допомоги, а її фактична достатність і адекватність (Morabito v. Italy, п. 101; Helhal v. France, п. 49).
У ситуації, коли сторона захисту надає медичні документи та звертає увагу на погіршення стану здоров’я обвинуваченого, національні суди зобов’язані здійснювати не формальну, а змістовну, ретельну та індивідуалізовану перевірку того, чи залишається подальше тримання особи під вартою сумісним із принципами гуманності, необхідності та пропорційності. Йдеться не лише про констатацію наявності або відсутності медичних довідок, а про обов’язок суду оцінити реальний характер захворювань, динаміку стану здоров’я, доступність належної медичної допомоги в умовах несвободи, а також вплив цих обставин на допустимість подальшого застосування найсуворішого запобіжного заходу. Неврахування таких даних або їх поверхнева оцінка може свідчити про зведення питання стану здоров’я до другорядного чинника порівняно з процесуальними ризиками, які, на думку стороннього об’єктивного спостерігача, не були належним чином конкретизовані чи переконливо обґрунтовані. За відсутності належного балансу між ризиками провадження та фактичним станом особи виникає сумнів щодо індивідуального характеру судового контролю за необхідністю подальшого тримання під вартою.
Крім того, за повідомленнями спостерігачів IAC ISHR, у межах даного судового засідання обвинувачений зазначав, що неодноразово втрачав свідомість під час перебування під вартою. Такі твердження, особливо у поєднанні з поданими медичними документами, викликають серйозне занепокоєння та очевидно потребують окремої, невідкладної та належної оцінки з боку національного суду, оскільки можуть свідчити про істотне погіршення стану здоров’я та потенційну несумісність подальшого тримання під вартою з базовими гарантіями Конвенції.
За таких обставин ігнорування або недостатня перевірка медичних даних здатні створювати ризик порушення стандартів статті 3 ЄКПЛ щодо належного поводження з особами, позбавленими свободи, яка покладає на державу підвищений обов’язок піклування про життя і здоров’я осіб, що перебувають під її контролем. Водночас відсутність детального аналізу цих обставин може свідчити і про формальний підхід до оцінки пропорційності застосованого запобіжного заходу, що має самостійне значення у контексті гарантій справедливого та належного судового розгляду. Варто також наголосити, що тягар доказування у питаннях обґрунтування застосування та продовження запобіжного заходу покладається саме на сторону обвинувачення, тоді як сторона захисту не зобов’язана доводити відсутність ризиків чи спростовувати їх існування, а також доводити наявність проблем зі станом здоров’я понад подані нею обґрунтовані доводи. Натомість сторона обвинувачення повинна надавати переконливі, конкретні та індивідуалізовані докази існування відповідних ризиків, особливо з урахуванням тривалого строку перебування особи під вартою (1255 днів), що об’єктивно підвищує стандарт обґрунтування таких ризиків. Перекладення фактичного тягаря доказування на сторону захисту суперечить принципу рівності сторін та може свідчити про відхід від стандартів справедливого судового розгляду, гарантованих статтею 6 ЄКПЛ.
Крім того, практика ЄСПЛ чітко визначає, що саме національні суди несуть відповідальність за те, щоб кожен наступний період тримання під вартою був переконливо обґрунтований, а тягар доведення необхідності позбавлення свободи не перекладався на обвинуваченого (Tiron v. Romania, п. 39; Maassen v. the Netherlands, п. 62; Selahattin Demirtaş v. Turkey, пп. 265, 272). За таких обставин особливого значення набуває якість мотивування рішення та демонстрація судом власної незалежної оцінки доводів сторін.
Також ЄСПЛ повторює, що стаття 5 § 3 Конвенції вимагає від компетентних національних органів влади виявляти «особливу ретельність» у веденні кримінального провадження проти обвинувачених, які перебувають під вартою. Оцінюючи, чи було виконано вимогу «особливої ретельності», ЄСПЛ враховує, серед іншого, загальну складність провадження, будь-які періоди невиправданих затримок та кроки, вжиті органами влади для пришвидшення провадження, щоб забезпечити, щоб загальна тривалість тримання під вартою залишалася «розумною». Хоча дуже тривалі періоди тримання під вартою не є автоматичним порушенням статті 5 § 3, Суд зазначає, що для їх виправдання зазвичай потрібні виняткові обставини (Lisovskij v. Lithuania, п.68). Зазначена практика є релевантною у контексті обставин, зафіксованих спостерігачами IAC ISHR, оскільки у низці попередніх судових засідань відзначалися систематична неявка свідків, заявлених стороною обвинувачення, що призводило до відкладення розгляду справи або його фрагментарного здійснення (див. моніторингові звіти від 15 жовтня, 8 вересня, 3 та 4 липня, 11 червня, 13 листопада 2025 року).
Такі обставини об’єктивно впливають як на загальну тривалість судового розгляду, так і на строк перебування обвинуваченого під вартою, що потребує окремої оцінки з точки зору дотримання принципу розумних строків та пропорційності застосованого запобіжного заходу.
Щодо застави, ЄСПЛ підкреслює, що альтернатива триманню під вартою має бути реальною, а не номінальною. Визначення застави у розмірі, який з огляду на фактичний фінансовий стан особи та об’єктивні обмеження унеможливлює її внесення, ставить під сумнів ефективність такого механізму (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60). Якщо застава є недосяжною внаслідок санкційних чи майнових обмежень, це може фактично нівелювати її альтернативний характер.
З урахуванням сукупності наведених обставин — значної тривалості перебування під вартою, стану здоров’я обвинуваченого, його похилого віку — зберігаються обґрунтовані сумніви щодо достатності та належної інтенсивності судового контролю за продовженням запобіжного заходу. У цьому контексті особливого значення набуває необхідність забезпечення справедливого балансу між інтересами кримінального провадження та фундаментальними правами особи, зокрема правом на свободу та повагу до людської гідності. Невиконання цього балансу може свідчити про ризик непропорційного втручання у права особи, що не відповідає стандартам статті 5 ЄКПЛ.
Підсумовуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що у межах даного кримінального провадження зафіксовано обставини, які можуть свідчити про ризики недотримання гарантій, передбачених статтями 3, 5 та 6 Європейської конвенції з прав людини. З огляду на характер виявлених питань справа рекомендується до подальшого моніторингу.
