14. 04. 2026
30 березня 2026 року в Голосіївському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у межах кримінального провадження №62023000000001135 відносно Гринкевича Ігоря Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). У судовому засіданні брали участь обвинувачений (через відеозв’язок), його захисник, прокурор та головуюча суддя Первушина О.С.
Основним предметом судового засідання було вирішення питання щодо переходу від стадії підготовчого провадження до судового розгляду по суті.
На початку судового засідання суд оголосив рішення за клопотанням сторони захисту про визначення підсудності від 27 березня 2026 року та ухвалив відмовити у його задоволенні. Суд зазначив, що вказане питання вже було вирішено ухвалою Київського апеляційного суду від 16 січня 2026 року, якою підсудність даного кримінального провадження визначено за Голосіївським районним судом міста Києва. Крім того, суд послався на висновки апеляційної інстанції про відсутність підстав для звернення до Верховного Суду щодо визначення підсудності.
З урахуванням позицій сторін, висловлених у попередніх судових засіданнях, суд дійшов висновку про можливість завершення підготовчого провадження та переходу до розгляду справи по суті, з визначенням дати початку судового розгляду.
У подальшому обвинувачений заявив відвід головуючій судді. Він зазначив, що вважає дане кримінальне провадження підсудним Вищому антикорупційному суду, а рішення суду про відмову у визначенні іншої підсудності, на його думку, свідчить про упередженість суду. Крім того, обвинувачений наголосив на, як він вважає, систематичних проявах необ’єктивності суду, які, за його твердженням, полягають у порушенні права на захист, зокрема шляхом обмеження можливостей сторони захисту у виступах та поданні клопотань.
У зв’язку із заявленим відводом та необхідністю його розгляду судове засідання було завершено.
Щодо викладених обставин експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що питання неупередженості суду є однією з базових гарантій права на справедливий судовий розгляд. При цьому значення має не лише фактична безсторонність суду, а й те, чи забезпечується зовнішнє сприйняття суду як незалежного та неупередженого органу з точки зору «об’єктивного спостерігача». Саме довіра до суду як інституції є необхідною передумовою легітимності правосуддя. У цьому контексті заслуговують на увагу доводи обвинуваченого щодо систематичних проявів необ’єктивності з боку головуючого судді, які, за його твердженням, виявлялися у підході до розгляду клопотань сторони захисту, обмеженні можливостей для виступів та загальному процесуальному ставленні до сторони захисту. Такі твердження самі по собі не свідчать автоматично про упередженість суду, однак за умови їх достовірності підлягають оцінці у сукупності з іншими обставинами провадження за п.1 ст. 6 ЄКПЛ, а також пов’язаних із нею гарантій права на захист (п.3 ст. 6 ЄКПЛ) і рівності сторін (п.1 ст. 6 ЄКПЛ).
Водночас сама по собі незгода сторони із процесуальними рішеннями суду не є достатньою підставою для висновку про відсутність неупередженості. Вирішальним є те, чи могли відповідні обставини об’єктивно породити обґрунтовані сумніви у безсторонності суду та чи були такі сумніви належним чином усунуті у межах процесу.
З цього приводу ЄСПЛ неодноразово наголошував, що неупередженість для цілей статті 6 § 1 Конвенції оцінюється за двома критеріями — суб’єктивним та об’єктивним. Згідно з усталеною практикою Суду, необхідно з’ясувати, з одного боку, чи виявляв конкретний суддя особисту упередженість, а з іншого — чи забезпечував суд достатні гарантії для виключення будь-яких законних сумнівів у його неупередженості. При цьому точка зору відповідної особи враховується, однак не є вирішальною; визначальним є те, чи можуть її побоювання вважатися об’єктивно виправданими. У цьому аспекті навіть зовнішнє сприйняття має значення, оскільки «правосуддя має не лише здійснюватися, але й бути видимим». На кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти тим, хто звертається по справедливість (Kaya c. Belgique, пп. 38–40).
За умови достовірності тверджень, висловлених обвинуваченим, не можна однозначно стверджувати про їх необґрунтованість у частині сумнівів щодо неупередженості суду в межах даного кримінального провадження.
У контексті висловлених доводів щодо неналежного розгляду аргументів та клопотань сторони захисту в межах даного провадження експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що право на захист має бути реалізоване належним та ефективним чином. Права, гарантовані ЄКПЛ, не можуть бути теоретичними чи ілюзорними, а повинні мати практичний і дієвий характер. У межах судового розгляду національний суд зобов’язаний забезпечити дотримання принципу рівності сторін, створивши умови для повноцінного та своєчасного викладення сторонами своїх позицій і доводів. Формальне або вибіркове ставлення до клопотань сторони захисту може свідчити про порушення принципу змагальності та негативно впливати на загальну справедливість провадження.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що принцип рівності сторін та змагальності вимагає забезпечення кожній стороні реальної можливості представити свою позицію без суттєвого процесуального дисбалансу (Ezeoke v. the United Kingdom, п. 51). Як підкреслив Суд у справі Đurić v. Serbia (п. 69), право на справедливий розгляд є ефективним лише за умови, що доводи сторін не лише формально заслухані, але й дійсно враховані судом.
Враховуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що за умови підтвердження доводів, озвучених стороною захисту, у межах даного кримінального провадження можуть виникати ризики порушення принципу неупередженості суду (п. 1 ст. 6 ЄКПЛ), принципу рівності сторін (п. 1 ст. 6 ЄКПЛ), а також гарантій ефективної реалізації права на захист (п. 3 ст. 6 ЄКПЛ). У зв’язку з цим справа рекомендована до подальшого моніторингу.
