Моніторинг кримінального провадження Тимошенко Ю.В. (від 13 березня 2026)

13 березня  2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання в рамках кримінального провадження № 42025000000001123 (справа – № 991/2224/26) стосовно народного депутата Верховної Ради України II, III, IV, V, VI, VII, VIII та IX скликання, голови політичної партії «Батьківщина» Тимошенко Юлії Володимирівни, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). У судовому засіданні взяли участь підозрювана, її захисники, прокурор та слідчий суддя Дубас В.М.

Предметом судового розгляду було клопотання сторони обвинувачення про продовження строку дії покладених на підозрювану процесуальних обов’язків у межах застосованого запобіжного заходу. Станом на момент розгляду клопотання щодо підозрюваної діяв запобіжний захід у вигляді застави у розмірі 33 308 000 грн із покладенням низки процесуальних обов’язків, зокрема: прибувати за кожною вимогою до детективів НАБУ, прокурорів чи суду; повідомляти про зміну місця проживання та/або роботи; здати на зберігання документи, що дають право на виїзд за кордон.

Обґрунтовуючи подане клопотання, прокурор зазначив, що завершення досудового розслідування на цьому етапі є неможливим у зв’язку з необхідністю проведення додаткових слідчих (розшукових) дій та експертних досліджень, у зв’язку з чим строк досудового розслідування було продовжено у встановленому порядку. При цьому він наголосив, що обґрунтованість підозри підтверджується сукупністю матеріалів кримінального провадження та вже була предметом оцінки судів.

Окремо прокурор вказав на наявність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, які, на його думку, не зменшилися. Зокрема, ризик переховування обґрунтовувався тяжкістю інкримінованого правопорушення, наявністю у підозрюваної документів для виїзду за кордон, попередніми виїздами за межі України, а також її майновим станом. Щодо ризику знищення або спотворення доказів прокурор послався на зафіксовані, за його твердженням, конспіративні дії підозрюваної. Водночас ризик незаконного впливу, за позицією сторони обвинувачення, трансформувався у можливий вплив на експертів у зв’язку з призначенням відповідних експертиз, з огляду на статус підозрюваної як народного депутата України. Загалом прокурор наполягав на наявності всіх передбачених законом ризиків та їх належному обґрунтуванні.

Сторона захисту, заперечуючи проти задоволення клопотання, зазначила, що наведені прокурором ризики є недоведеними та носять абстрактний характер. Захисник звернув увагу, що аргументація сторони обвинувачення значною мірою зводиться до посилання на статус підозрюваної, що саме по собі не може свідчити про існування процесуальних ризиків. Водночас, за твердженням захисту, підозрювана демонструє належну процесуальну поведінку, з’являється на судові засідання та не вчиняє дій, спрямованих на ухилення від правосуддя. Крім того, адвокат наголосив на відсутності доведеного ризику незаконного впливу на свідків, експертів чи інших учасників кримінального провадження, зауваживши, що апеляційна інстанція раніше скасувала окремі обмеження, фактично поставивши під сумнів обґрунтованість відповідних ризиків. Також було підкреслено, що покладені процесуальні обов’язки мають бути безпосередньо пов’язані з конкретними ризиками та підтверджені належними фактичними даними.

Підозрювана підтримала позицію сторони захисту та додатково зазначила про, на її думку, необґрунтованість підозри. Зокрема, вона вказала на сумніви щодо автентичності ключових матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій, які, за твердженням захисту, могли зазнати змін. Також було зазначено, що інкримінований епізод, за її позицією, належним чином не відображений у відповідному реєстрі, а нові докази на підтвердження підозри відсутні. Окремо Тимошенко Ю.В. звернула увагу на те, що встановлені обмеження ускладнюють виконання нею повноважень народного депутата України, зокрема у сфері міжнародної діяльності.З урахуванням викладеного сторона захисту просила суд відмовити у задоволенні клопотання сторони обвинувачення.

За результатами розгляду, заслухавши позиції сторін, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення клопотання сторони обвинувачення та ухвалив продовжити строк дії покладених на підозрювану процесуальних обов’язків без зміни розміру застави.

Враховуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу, що будь-яке обмеження свободи, у тому числі шляхом покладення процесуальних обов’язків у межах запобіжного заходу, має відповідати критеріям необхідності, пропорційності та індивідуалізації. Такі обмеження не можуть ґрунтуватися на абстрактних або узагальнених припущеннях, а повинні спиратися на конкретні, належним чином встановлені обставини, що стосуються саме цієї підозрюваної. У цьому контексті заслуговує на увагу факт попереднього скасування частини покладених обов’язків, що може свідчити про зменшення обсягу або інтенсивності ризиків (див. детальніше Моніторинг кримінального провадження Тимошенко Ю.В. від 26 січня 2026 року). Також важливими є доводи сторони захисту щодо належної процесуальної поведінки підозрюваної, та факти неодноразового виїзду за кордон із подальшим поверненням до України. Як послідовно наголошує ЄСПЛ, ризики не є незмінними та підлягають переоцінці з урахуванням розвитку провадження і плину часу.

Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що продовження будь-яких обмежень, пов’язаних із запобіжними заходами, не може зводитися до автоматичного відтворення раніше наведених аргументів. Кожне наступне процесуальне рішення має демонструвати реальну оцінку актуальних обставин справи, а не лише підтверджувати сталість попередньої позиції сторони обвинувачення (Tiron v. Romania, п. 39). Відсутність такої оцінки може свідчити про формалізацію судового контролю та зниження ефективності гарантій захисту прав особи.

У цьому ж контексті Суд послідовно наголошує, що саме на державні органи покладається обов’язок доведення існування конкретних, актуальних і індивідуалізованих ризиків. Посилання на загальні припущення або попередні висновки не може вважатися достатнім обґрунтуванням (Karaca v. Turkey, п. 139; Sardar Babayev v. Azerbaijan, пп. 50–51). Оцінка ризиків має бути безпосередньо пов’язана з поведінкою особи, її соціальними та професійними зв’язками, а також фактичними гарантіями належної процесуальної поведінки. Ризики не можуть бути сформульовані у вигляді абстрактних чи стереотипних тверджень (Selahattin Demirtaş v. Turkey (No. 2), п. 185).

Хоча предметом розгляду у цьому судовому засіданні не було питання тримання під вартою, наведені стандарти ЄСПЛ залишаються релевантними і для оцінки доцільності подальшого застосування процесуальних обов’язків. У підході Суду простежується функціональна єдність стандартів щодо будь-яких форм обмеження свободи, якщо такі обмеження істотно впливають на реалізацію прав особи та потребують переконливого і актуального обґрунтування. Окремої уваги заслуговує підхід до обґрунтування ризику ухилення від правосуддя. ЄСПЛ послідовно застерігає від виведення такого ризику виключно з тяжкості інкримінованого правопорушення. Сам по собі цей фактор не є достатнім і повинен доповнюватися аналізом конкретної поведінки особи та наявних процесуальних гарантій її належної явки до суду (Radonjić and Romić v. Serbia, п. 65). За відсутності таких індивідуалізованих елементів посилання на тяжкість обвинувачення набуває надмірно узагальненого характеру.

За таких обставин не можна однозначно стверджувати, що доводи сторони захисту є безпідставними або не заслуговують на належну оцінку з боку національного суду. Навпаки, їх зміст вказує на необхідність ретельної перевірки з урахуванням стандартів індивідуалізації та актуальності ризиків.

Щодо доводів про необґрунтованість підозри, зокрема в частині можливого втручання у ключові матеріали негласних слідчих (розшукових) дій, слід зазначити, що навіть на стадії вирішення питань, пов’язаних із запобіжними заходами, національний суд зобов’язаний надати таким аргументам належну оцінку. Особливо це стосується ситуацій, коли відповідні доводи безпосередньо зачіпають основу формування підозри. У цьому контексті принципове значення має дотримання стандарту доведення «поза розумним сумнівом». Відповідно до практики ЄСПЛ, “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п. 43). Цей стандарт передбачає, що встановлена сукупність обставин виключає будь-яке інше розумне пояснення події, окрім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і особа є винною. 

Як наголосив ЄСПЛ у справі Kolompar v. Serbia, справедливий кримінальний процес передбачає, з одного боку, обов’язок сторони обвинувачення довести вину поза розумним сумнівом, а з іншого — необхідність тлумачення будь-яких обґрунтованих сумнівів на користь обвинуваченого (п. 16). Відповідно, і на стадії застосування обмежувальних заходів суд має уникати формального підходу до оцінки доводів сторін, особливо коли вони стосуються якості та достовірності доказової бази.

Додатково слід враховувати, що принцип рівності сторін та змагальності вимагає забезпечення кожній стороні реальної можливості представити свою позицію без суттєвого процесуального дисбалансу (Ezeoke v. the United Kingdom, п. 51). Як підкреслив Суд у справі Đurić v. Serbia (п. 69), право на справедливий розгляд є ефективним лише за умови, що доводи сторін не лише формально заслухані, але й дійсно враховані судом. Особливої ваги ці гарантії набувають у справах, де особі загрожують тяжкі наслідки (Orhan Şahin v. Türkiye, п. 50).

Окремого аналізу потребує питання пропорційності визначеного розміру застави. ЄСПЛ послідовно наголошує, що визначення її розміру має відповідати принципам необхідності, пропорційності та реальної досяжності, а також бути належним чином індивідуалізованим з урахуванням особи підозрюваної та обставин справи. Єдина легітимна мета застави полягає у забезпеченні належної процесуальної поведінки особи, а не у створенні надмірного обтяження (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60).

Таким чином, у сукупності наведені обставини свідчать про необхідність особливо ретельної перевірки обґрунтованості як самих ризиків, так і відповідних обмежень, з урахуванням їх динаміки, індивідуалізованого характеру та фактичного впливу на права підозрюваної.

З огляду на зазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.

Коментар члена Міжнародної ради ISHR, політолога, 

доктора Кармен Круш-Грюн

У справах, де йдеться про тривале продовження процесуальних обмежень, питання виходить за межі суто юридичної оцінки наявності ризиків. Воно стає індикатором якості самого судового контролю як інституції та його здатності забезпечувати ефективний і неформальний перегляд обмежень у динаміці.

Повторюваність формулювань у рішеннях про продовження обмежень може сприйматися як прояв інституційної інерції — явища, притаманного будь-якій системі, що функціонує в умовах значного навантаження. Водночас у демократичному суспільстві ключовим є інше: чи демонструє кожне нове рішення реальну переоцінку обставин, чи лише відтворює попередню аргументацію без належної адаптації до зміненого контексту. Ризик полягає не обов’язково у прямому порушенні закону, а у поступовій формалізації судового контролю. Коли продовження обмежень починає сприйматися як процедурна рутина, це підриває довіру до самої ідеї незалежного та ефективного судового перегляду ризиків. У цьому контексті глибина, структурованість та індивідуалізованість судової аргументації набувають значення не лише процесуального стандарту, а й елементу інституційної культури. Саме через якість мотивування суд демонструє, що контроль є змістовним і «живим», а не автоматичним.

Окремої уваги заслуговує аргументація, що спирається на політичний статус особи — зокрема статус народного депутата — як чинник потенційного впливу на свідків чи інших учасників процесу.

Безумовно, політична позиція передбачає публічний вплив, доступ до комунікаційних ресурсів і широку мережу контактів, що може розглядатися як релевантна обставина для оцінки ризиків. Водночас у демократичному суспільстві політичний статус має двоїсту природу. Він є не лише джерелом потенційного впливу, а й джерелом підвищеної публічної підзвітності. Чим вищий рівень політичної видимості, тим складніше здійснювати неформальний або прихований вплив без негайної реакції з боку медіа та громадськості. У цьому контексті постає радше теоретичне, ніж персоналізоване питання: чи може сам по собі політичний статус автоматично підсилювати презумпцію ризику?

Якщо відповідь на це питання буде позитивною без належної індивідуалізації, виникає ризик, що сама участь у публічній політиці почне трактуватися як обтяжуюча обставина. Це вже виходить на рівень фундаментального балансу між кримінальним процесом і принципом політичного плюралізму.

Народний депутат є не лише суб’єктом кримінального провадження, а й носієм представницького мандата. Відповідно, обмеження, накладені на нього, мають наслідки не лише для конкретної особи, але й для реалізації представницької функції та волевиявлення виборців. Особливо це стосується обмежень, пов’язаних із міжнародною діяльністю чи участю у міжпарламентських заходах. У таких випадках потенційний вплив виходить за межі індивідуального статусу і може торкатися сфери зовнішнього представництва держави та парламенту. Йдеться не про заперечення необхідності кримінального переслідування за наявності відповідних підстав. Питання полягає в іншому: як забезпечити належний баланс між цілями кримінального процесу та безперервністю функціонування представницької демократії.

Це інституційний виклик. У демократичній системі важливо, щоб обмеження, навіть обґрунтовані, були пропорційними не лише щодо особи, а й щодо функції, яку вона виконує.

Справа, що розглядається Вищим антикорупційним судом і стосується лідера парламентської політичної сили, неминуче має міжнародний вимір. Антикорупційна інфраструктура України є складовою її зобов’язань перед Європейським Союзом та ширшим колом міжнародних партнерів, а її функціонування оцінюється крізь призму стандартів верховенства права. Саме незалежність і якість роботи цих інституцій розглядаються як індикатори інституційної зрілості держави.

Порівняльна європейська практика свідчить, що кримінальне переслідування лідерів опозиції завжди перебуває під підвищеною увагою — як внутрішньою, так і міжнародною. Показовим є те, що питання кримінального переслідування Юлії Тимошенко у 2012 році вже було предметом обговорення на міжнародній конференції, організованій ISHR, де також йшлося про баланс між кримінальним переслідуванням і політичною конкуренцією. У цьому сенсі будь-які сумніви щодо пропорційності або належної аргументації процесуальних обмежень набувають зовнішньополітичного виміру. Йдеться не лише про конкретне провадження, а про загальне сприйняття здатності держави одночасно забезпечувати:

• ефективну боротьбу з корупцією;
• процесуальну справедливість;
• політичний плюралізм.

Таким чином, продовження процесуальних обмежень у справах щодо високопосадовців є не лише юридичним актом, а й тестом інституційної зрілості правової системи. Ключовим у таких справах стає не лише саме рішення, а якість його мотивування, рівень індивідуалізації ризиків та здатність суду продемонструвати, що контроль є реальним, а не формальним. Саме через такі справи формується довіра — як внутрішня, так і міжнародна — до того, що антикорупційна політика України реалізується в межах демократичних стандартів, а не поза ними.