20. 03. 2026
16 березня 2026 року в Голосіївському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у межах кримінального провадження №62023000000001135 відносно Гринкевича Ігоря Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисники (частково через відеозв’язок), прокурор та головуюча суддя Первушина О.С.
Основним предметом судового засідання було клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. На момент початку судового розгляду щодо обвинуваченого діяв запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 115 148 800 грн(близько 2,3 млн євро).
Прокурор, обґрунтовуючи клопотання, зазначила, що у даному кримінальному провадженні наявні достатні дані, які свідчать про обґрунтованість обвинувачення. Зібрані докази у своїй сукупності, на її думку, підтверджують причетність обвинуваченого до інкримінованого кримінального правопорушення та відповідають критерію достатності для застосування запобіжного заходу.
Крім того, прокурор наголосила, що ризики, передбачені кримінальним процесуальним законодавством, не зменшилися та продовжують існувати. Зокрема, ризик переховування від суду, який, на її переконання, обумовлений тяжкістю інкримінованого правопорушення та суворістю можливого покарання. У цьому контексті, вона зазначила, що такі обставини самі по собі можуть свідчити про наявність обґрунтованої ймовірності ухилення від правосуддя.
Додатково прокурор звернула увагу, що в умовах дії воєнного стану контроль за переміщенням осіб об’єктивно ускладнений, що, на її думку, підвищує ризик незаконного виїзду за межі України. У зв’язку з цим існує ймовірність того, що обвинувачений може скористатися зазначеними обставинами з метою уникнення правосуддя.
Окремо прокурор наголосила на ризику незаконного впливу на свідків. Станом на момент розгляду вищезазначеного клопотання жодного зі свідків, на яких посилається сторона обвинувачення, не було допитано судом, що, на її думку, зумовлює підвищену вразливість цих осіб до можливого впливу. При цьому характер інкримінованого правопорушення та описані фактичні дані, за твердженням прокурора, свідчать про те, що обвинувачений раніше вдавався до впливу на працівника правоохоронного органу, що, відповідно, підтверджує реальність такого ризику.
Також сторона обвинувачення зазначила, що, перебуваючи на волі, обвинувачений може продовжити злочинну діяльність. Вона звернула увагу, що він має статус обвинуваченого в іншому кримінальному провадженні, а також є підозрюваним у межах ще одного провадження, що, на думку сторони обвинувачення, свідчить про певну поведінкову тенденцію. З огляду на викладене прокурор наголосила, що більш м’які запобіжні заходи не здатні забезпечити належну процесуальну поведінку обвинуваченого, та просила продовжити запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із збереженням визначеної альтернативи у вигляді застави.
У свою чергу сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотання прокурора. Захисники звернули увагу, що обвинувачений утримується під вартою з 30 грудня 2023 року, а загальний строк попереднього ув’язнення становить понад 2 роки 2 місяці 16 днів, що, на їхню думку, є надмірним. Водночас запобіжний захід неодноразово продовжувався за відсутності нових обставин, а доводи сторони обвинувачення залишаються незмінними, що свідчить про їх формальний характер.
Окремо захист наголосив на непомірності визначеного розміру застави, що, на їхню думку, фактично нівелює її альтернативний характер та робить тримання під вартою безальтернативним. При цьому все майно обвинуваченого, його родини та третіх осіб перебуває під арештом, що об’єктивно унеможливлює внесення застави.
Щодо ризику переховування захист зазначив, що він обґрунтовується виключно тяжкістю можливого покарання, що саме по собі не може бути достатньою підставою для застосування найсуворішого запобіжного заходу. Обвинувачений має постійне місце проживання та роботи, здав закордонний паспорт і не має реальної можливості залишити територію України, а доводи сторони обвинувачення про наявність «широкого кола зв’язків» є абстрактними та не підтверджені жодними конкретними доказами.
Адвокат також зазначив, що ризик незаконного впливу на свідків є недоведеним та ґрунтується на припущеннях. Більшість свідків була допитана на стадії досудового розслідування, при цьому жодних заходів безпеки щодо них не застосовувалося, що свідчить про відсутність реальної загрози. Твердження про можливість впливу, на думку захисту, мають шаблонний характер.
Стосовно ризику вчинення інших кримінальних правопорушень захист наголосив, що інкриміновані діяння стосуються одного періоду часу, а твердження про «тенденцію» не підтверджені належними доказами.
Крім того, захист звернув увагу на стан здоров’я обвинуваченого, наявність хронічних захворювань, лікарських висновків щодо рекомендацій до госпіталізації, а також на неналежні умови тримання в СІЗО, зокрема в умовах воєнного стану, що створює додаткові ризики для життя та здоров’я з огляду на відсутність укриття в СІЗО.
Також захист зазначив, що перебування під вартою істотно обмежує можливість ефективної реалізації права на захист з урахуванням значного обсягу матеріалів провадження та їх частково електронного характеру.
Додатково захисники наголосили, що більш м’які запобіжні заходи, зокрема домашній арешт із покладенням відповідних процесуальних обов’язків, є достатніми для забезпечення належної процесуальної поведінки, однак сторона обвинувачення не довела протилежного.
З огляду на викладене сторона захисту просила відмовити у задоволенні клопотання прокурора та змінити запобіжний захід на більш м’який, не пов’язаний із триманням під вартою.
Заслухавши позиції сторін, суд ухвалив задовольнити клопотання прокурора та продовжити запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без суттєвої зміни розміру застави.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що при вирішенні питань щодо продовження тримання під вартою національні суди відповідно до статті 5 Європейської конвенції з прав людини зобов’язані щоразу здійснювати оновлену, ретельну та індивідуалізовану оцінку ризиків, а не обмежуватися повторенням попередніх мотивів. Відсутність такої оцінки та фактичне відтворення раніше наведених доводів може свідчити про інерційний характер продовження запобіжного заходу та, з урахуванням практики ЄСПЛ, створювати ризик порушення статті 5 Конвенції.
Водночас посилання сторони обвинувачення на тяжкість можливого покарання, а також на ризики незаконного впливу на свідків чи вчинення нового кримінального правопорушення, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, мають бути підкріплені конкретними, актуальними та належним чином перевіреними фактичними даними, релевантними саме на момент розгляду клопотання. Експерти моніторингової місії IACISHR звертають увагу, що практика, за якої ризики фактично презюмуються або виводяться із загальних припущень, може призводити до зниження стандарту обґрунтування та, як наслідок, становити ризик відходу від вимог статті 5 Конвенції щодо наявності «релевантних і достатніх» підстав для тримання особи під вартою. А тривалі строки перебування особи під вартою об’єктивно підвищують стандарт обґрунтування, якого має дотримуватися суд, та одночасно зумовлюють обов’язок здійснення реального, а не формального аналізу можливості застосування альтернативних, менш обтяжливих запобіжних заходів. Невиконання цього обов’язку, зокрема у випадках багаторазового продовження запобіжного заходу без наведення нових або оновлених обставин, може свідчити про непропорційність втручання у право на свободу.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що розумність тривалості досудового ув’язнення не піддається абстрактній оцінці, а законність подальшого тримання особи під вартою має визначатися у кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин справи. Продовження тримання під вартою може бути виправданим лише за наявності конкретних ознак існування справжньої вимоги суспільного інтересу, яка переважає презумпцію невинуватості та принцип поваги до особистої свободи, гарантовані статтею 5 Конвенції. Існування таких ризиків повинно бути належним чином встановлене, а аргументація органів влади — позбавлена абстрактного, загального чи стереотипного характеру (Gomes Costa v. Portugal, пп. 73–79; Bluks Savickis v. Latvia, пп. 35–36).
Крім того, Суд неодноразово підкреслював, що саме національні суди несуть першочергову відповідальність за те, щоб досудове тримання під вартою не перевищувало розумного строку, а кожен період такого тримання — незалежно від його тривалості — був переконливо та належним чином обґрунтований. З огляду на це, тягар доведення наявності підстав для подальшого позбавлення свободи не може бути перекладений на обвинуваченого, а суд зобов’язаний щоразу здійснювати реальну, а не формальну перевірку відповідних підстав, з урахуванням особистих обставин особи та можливості застосування альтернативних заходів (Tiron v. Romania, п. 39; Maassen v. the Netherlands, п. 62; Selahattin Demirtaş v. Turkey, пп. 265, 272).
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що тяжкість інкримінованого злочину може бути релевантним чинником, однак сама по собі вона не може слугувати визначальною підставою для висновку про існування ризику втечі чи інших ризиків, передбачених статтею 177 КПК України. У справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124) Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка необхідності тримання під вартою має здійснюватися з урахуванням усього процесуального контексту та всіх обставин, які можуть зменшувати ймовірність настання відповідних ризиків. Крім того, відповідно до позиції ЄСПЛ у справі Vrencev v. Serbia (п. 59), навіть якщо позбавлення волі відповідає вимогам національного законодавства, воно має відповідати принципу необхідності у демократичному суспільстві, а застосування тримання під вартою можливе лише за умови, що менш суворі запобіжні заходи є недостатніми для досягнення процесуальних цілей.
У межах цієї справи також заслуговує на увагу тривалість перебування обвинуваченого під вартою — з 30 грудня 2023 року, а також наведені стороною захисту відомості щодо стану його здоров’я, зокрема рекомендації щодо госпіталізації. Такі обставини є важливими з точки зору оцінки пропорційності подальшого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та, за певних умов, можуть свідчити про ризик порушення як статті 5, так і статті 3 Конвенції.
У контексті дотримання статті 3 Конвенції ЄСПЛ також наголошує, що держава зобов’язана забезпечити, аби умови тримання під вартою були сумісними з повагою до людської гідності, а здоров’я та благополуччя осіб, які перебувають під вартою, були належним чином захищені, зокрема шляхом надання адекватної медичної допомоги. Особи, позбавлені волі, перебувають у вразливому становищі, що покладає на органи державної влади підвищений обов’язок захисту (Rooman v. Belgium, пп. 142–143; Schmidt and Šmigol v. Estonia, пп. 120–121). При оцінці сумісності тримання хворої або похилого віку особи під вартою зі статтею 3 Конвенції Суд послідовно застосовує критерії, пов’язані зі станом здоров’я, якістю медичної допомоги та доцільністю подальшого позбавлення волі з огляду на ці обставини (Morabito v. Italy, п. 101; Helhal v. France, п. 49).
Окрему увагу необхідно звернути на умови безпеки у місці тримання під вартою. За інформацією, яка була озвучена в рамках даного судового засідання, у відповідній установі відсутнє належно обладнане укриття. Це означає, що під час повітряних тривог особа позбавлена можливості убезпечити себе від загроз, що випливають з воєнних дій. У той час як на волі кожна людина самостійно вирішує, скористатися укриттям чи ні, особа під вартою фактично позбавлена такого вибору. Отже, держава зобов’язана забезпечити їй безпечні умови перебування, які включають можливість укриття під час повітряної небезпеки. Ігнорування цих обставин при вирішенні питання про подальше тримання під вартою може, за певних умов, свідчити про ризик несумісності таких умов із вимогами статті 3 Конвенції.
Щодо визначення альтернативного розміру застави, ЄСПЛ наголошує, що її встановлення має бути результатом такої ж індивідуалізованої оцінки, як і саме рішення про тримання під вартою. Розмір застави повинен відповідати принципам необхідності, пропорційності та реальної досяжності. У справах Mangouras v. Spain (пп. 78, 80) та Bojilov v. Bulgaria (п. 60) Суд підкреслив, що застава не повинна мати карального характеру та не може встановлюватися у розмірі, який фактично унеможливлює звільнення особи з-під варти. Її мета — забезпечення належної процесуальної поведінки, а не покарання або компенсація потенційних збитків.
Важливо, щоб визначення та застосування альтернативного розміру застави було належним чином обґрунтованим і забезпечувало реальну можливість її внесення, а не мало виключно декларативний характер. Розмір застави повинен бути співмірним із фінансовими можливостями особи та конкретними обставинами провадження.
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, встановлення завідомо непомірного розміру застави може фактично нівелювати її альтернативну природу та перетворювати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на безальтернативний. У такому випадку виникає ризик непропорційного втручання у право на свободу, що потребує особливо ретельної оцінки з боку національного суду. Встановлення завідомо непомірного розміру застави, який не відповідає реальним можливостям її внесення, може призводити до фактичної безальтернативності тримання під вартою та, відповідно, створювати ризик порушення статті 5 Конвенції.
З огляду на викладене експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають, що зафіксовані у межах даного провадження обставини у їх сукупності можуть, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчити про наявність ознак потенційного порушення статей 3 та 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У подальшому суд продовжив розгляд двох клопотань сторони захисту про повернення обвинувального акта, у яких основною підставою для такого повернення зазначалася незрозумілість обвинувачення.
Заперечуючи проти задоволення зазначених клопотань, прокурор звернула увагу, що вони є фактично ідентичними за змістом. На її думку, в обвинувальному акті чітко викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, належним чином здійснено їх правову кваліфікацію, а також визначено обставини, що підлягають доказуванню. Вона зазначила, що, на її думку, фактичні дані викладені послідовно та структуровано. Щодо доводів захисту про невнесення відомостей до ЄРДР прокурор наголосила, що такі твердження є необґрунтованими.
Заслухавши позицію прокурора, суд ухвалив відмовити у задоволенні зазначених клопотань.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що право бути невідкладно і детально поінформованим про характер і підстави обвинувачення є однією з ключових передумов ефективної реалізації права на захист. Йдеться не лише про формальне повідомлення про обвинувачення, а про забезпечення такого рівня його конкретизації, який дозволяє обвинуваченому чітко усвідомлювати зміст інкримінованих діянь та будувати власну процесуальну позицію.
Водночас слід наголосити, що, на відміну від повідомлення про підозру, процесуальна форма якого допускає певну гнучкість, обвинувальний акт у національному законодавстві є формалізованим процесуальним документом, який підсумовує результати досудового розслідування та визначає межі судового розгляду.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що повідомлення про обвинувачення має охоплювати як фактичні обставини, так і їх правову кваліфікацію (Vizgirda v. Slovenia, п. 75), а положення підпунктів (a) і (b) пункту 3 статті 6 повинні тлумачитися у взаємозв’язку — право знати характер обвинувачення безпосередньо пов’язане з правом мати достатній час і можливості для підготовки захисту (Gelenidze v. Georgia, п. 29).
При цьому експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють, що ключовим критерієм належності формулювання обвинувачення є не його внутрішня логічність чи формальна послідовність з точки зору сторони обвинувачення, а рівень його зрозумілості для сторони захисту та, передусім, для самого обвинуваченого. Саме обвинувачений має бути поставлений у таке процесуальне становище, за якого він може чітко усвідомити, у чому саме його обвинувачують, і відповідно ефективно реалізовувати своє право на захист.
У цьому контексті доводи сторони захисту щодо незрозумілості обвинувачення потребують особливо ретельної оцінки з боку суду, оскільки вони безпосередньо стосуються гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції. Формальне визнання обвинувального акта таким, що відповідає вимогам закону, без перевірки того, чи забезпечує він реальне розуміння суті обвинувачення, може створювати ризики для ефективної реалізації права на захист.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
