13. 03. 2026
5 березня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи №991/1870/26 у кримінальному провадженні відносно Миронюка Ігоря Миколайовича якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 255 та ч. 3 ст. 209 КК України (участь в злочинній організації, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). У судовому засіданні брали участь підозрюваний (у режимі відеозв’язку), його захисник, прокурор та головуючий суддя Ногачевський В.В.
Основним предметом розгляду було клопотання прокурора про продовження строку застосування запобіжного заходу. На момент початку судового засідання щодо підозрюваного діяв запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою внесення застави у розмірі 126 мільйонів гривень.
Обґрунтовуючи клопотання, прокурор зазначив, що підозра у вчиненні кримінального правопорушення є належним чином обґрунтованою та підтверджується матеріалами кримінального провадження, зокрема результатами негласних слідчих (розшукових) дій. Також прокурор наголосив на збереженні ризиків, визначених під час обрання запобіжного заходу. Зокрема, за його словами, ризик незаконного впливу на учасників кримінального провадження був додатково підтверджений новими обставинами, зафіксованими в межах проведення НСРД, які, на думку сторони обвинувачення, можуть свідчити про спроби впливу на колишніх працівників органів прокуратури та інших правоохоронних органів. Прокурор також підкреслив, що наявні докази повинні оцінюватися у сукупності, і в такому контексті підозра, на його переконання, ґрунтується на достатніх фактичних даних. З урахуванням викладеного сторона обвинувачення просила суд задовольнити подане клопотання та залишити без змін визначений раніше альтернативний розмір застави.
У свою чергу захисник заперечив проти задоволення зазначеного клопотання. Він зазначив, що матеріали справи містять суттєві сумніви щодо належного підтвердження фактичних обставин, на які посилається сторона обвинувачення. За його словами, частина доводів прокурора ґрунтується на обставинах, які безпосередньо не стосуються даного кримінального провадження. Крім того, захисник звернув увагу на те, що, на його думку, сторона обвинувачення здійснює інформаційний тиск через засоби масової інформації. Зокрема, окремі матеріали кримінального провадження, у тому числі фрагменти записів НСРД, були розсекречені та оприлюднені у медіа у вибірковому вигляді. Водночас, за словами захисника, стороні захисту було відмовлено у наданні повного доступу до відповідних матеріалів, що, на його переконання, ускладнює можливість належної перевірки фактичних даних та повного дослідження відповідних записів. Захисник також зазначив, що твердження сторони обвинувачення про ризик незаконного впливу не підтверджені належними доказами. Окремо він наголосив на непомірності визначеного розміру застави, вказавши, що сторона обвинувачення не довела наявності у підозрюваного фінансових ресурсів, на які вона посилається. На думку захисту, за таких умов застосований запобіжний захід фактично має безальтернативний характер для підозрюваного, тоді як обставини, на які посилається прокурор для обґрунтування ризиків, залишаються недостатньо підтвердженими.
Заслухавши позиції сторін, суд ухвалив частково задовольнити клопотання прокурора: продовжити строк застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, водночас зменшивши альтернативний розмір застави до 100 мільйонів гривень.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою становить найбільш інтенсивне втручання у право на свободу, гарантоване статтею 5 Європейської конвенції з прав людини, і тому потребує особливо ретельної, індивідуалізованої та переконливої мотивації з боку національного суду. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не можуть мати абстрактного або стереотипного характеру. Вони повинні ґрунтуватися на конкретних фактичних даних щодо поведінки саме цієї особи, її зв’язків, попередніх дій та актуального процесуального статусу. Зокрема, ризик незаконного впливу на свідків або перешкоджання кримінальному провадженню має підтверджуватися індивідуалізованими обставинами, а не загальними посиланнями на службове становище особи чи характер інкримінованого злочину. Як наголошено у справі Radonjić and Romić v. Serbia (пп. 64–67, 70), за наявності можливості забезпечити належну процесуальну поведінку особи шляхом застосування альтернативних заходів подальше тримання під вартою потребує особливо переконливого обґрунтування.
У цьому контексті посилання сторони обвинувачення на можливий незаконний вплив потребує особливо обережної та критичної оцінки. Такі твердження мають бути підтверджені конкретними та перевіреними фактичними даними, що свідчать про реальність відповідного ризику. Водночас, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, у подібних ситуаціях національні суди повинні ретельно зважувати, чи можуть визначені ризики бути ефективно нейтралізовані менш обмежувальними заходами. Саме такий підхід відповідає принципу пропорційності втручання у право на свободу та сприяє забезпеченню балансу між інтересами кримінального правосуддя і правами особи.
З огляду на презумпцію невинуватості та принцип індивідуалізації, саме сукупність об’єктивних даних, а не окремі формальні обставини, повинна визначати висновок суду щодо необхідності тримання під вартою.
Водночас якість і рівень обґрунтованості підозри є відправною точкою для оцінки будь-яких процесуальних ризиків. Якщо сторона захисту ставить під сумнів достатність доказової бази, національний суд зобов’язаний здійснити належну перевірку релевантних фактичних даних та надати мотивовану оцінку відповідним доводам. Поверхневе або формальне сприйняття аргументів щодо обґрунтованості підозри може негативно вплинути на ефективність судового контролю за обмеженням свободи особи. Це набуває особливої ваги у даному провадженні, з огляду на те, що сторона захисту вказує на наявність суттєвих сумнівів у достатності та належності доказів, які покладені в основу підозри.
У цьому контексті презумпція невинуватості, гарантована статтею 6 § 2 Конвенції, вимагає утримання від попереднього формування уявлення про винуватість особи, а всі сумніви повинні тлумачитися на її користь (див. окрему думку ad hoc судді Sancin у справі Bavčar v. Slovenia, п. 2). Доведення обвинувачення має ґрунтуватися на переконливих і достатніх доказах, які відповідають стандарту «поза розумним сумнівом» (Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121). Національні суди зобов’язані належним чином реагувати на конкретні та релевантні доводи сторони захисту, а їх ігнорування може бути несумісним з вимогами статті 6 § 1 Конвенції (Cupiał v. Poland, пп. 56–57).
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, саме належна перевірка обґрунтованості підозри є одним із ключових елементів ефективного судового контролю за застосуванням запобіжних заходів. Відсутність переконливої оцінки цього аспекту може поставити під сумнів пропорційність подальшого обмеження права на свободу та створювати ризики формалізації судового розгляду.
Окремої уваги, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, заслуговують твердження сторони захисту про те, що сторона обвинувачення через засоби масової інформації фрагментарно оприлюднює окремі матеріали негласних слідчих (розшукових) дій. З урахуванням того, що сторона захисту, за її твердженням, не має повного доступу до відповідних матеріалів, а сторона обвинувачення може поширювати у медіа лише окремі фрагменти на власний розсуд, така ситуація потенційно здатна формувати у суспільстві однобічне та негативне сприйняття обставин справи стосовно підозрюваного, а також призвести до можливого порушення презумпції невинуватості.
Питання про те, чи є заява державного посадовця порушенням принципу презумпції невинуватості, має вирішуватися в контексті конкретних обставин, за яких була зроблена відповідна заява. У будь-якому разі, державні службовці повинні утримуватися від висловлення думок, які можна витлумачити як заяви про винуватість, що можуть призвести до того, що громадськість повірить у винуватість відповідної особи, та упередити оцінку фактів компетентним судовим органом (Kaya с. Belgique, п. 63-67). У цьому контексті слід також враховувати, що формування стійкого негативного інформаційного фону навколо особи, яка перебуває на стадії досудового розслідування або судового розгляду, потенційно здатне впливати не лише на суспільне сприйняття справи, але й на загальне процесуальне середовище її розгляду. За певних обставин така ситуація може створювати ризики формування передчасного сприйняття особи як винуватої, що, у свою чергу, здатне поставити під сумнів забезпечення вимог безсторонності та неупередженості судового розгляду.
Крім того, заслуговують на увагу твердження захисту про обмежений доступ до цих матеріалів, що, за їх позицією, ускладнює можливість належної перевірки та повноцінного дослідження відповідних доказів. Важливим також є те, що, навіть суд на даний момент не має повного доступу до відповідних матеріалів, тоді як окремі їх фрагменти можуть оприлюднюватися у засобах масової інформації. Європейський суд з прав людини прямо вказує, що право на справедливий судовий розгляд включає право сторін на ефективний доступ до матеріалів, необхідних для реалізації процесуальних прав, а обмеження такого доступу порушує принцип рівності сторін (Kikabidze v. Georgia, п. 42).
Щодо визначення альтернативного розміру застави, ЄСПЛ наголошує, що її встановлення має бути результатом такої ж індивідуалізованої оцінки, як і саме рішення про тримання під вартою. Розмір застави повинен відповідати принципам необхідності, пропорційності та реальної досяжності. У справах Mangouras v. Spain (пп. 78, 80) та Bojilov v. Bulgaria (п. 60) Суд підкреслив, що застава не повинна мати карального характеру та не може встановлюватися у розмірі, який фактично унеможливлює звільнення особи з-під варти. Її мета — забезпечення належної процесуальної поведінки, а не покарання або компенсація потенційних збитків.
У даному випадку зменшення судом розміру застави може свідчити про часткове врахування доводів сторони захисту щодо її можливого непомірного характеру. Водночас оцінка співмірності розміру застави з реальними фінансовими можливостями підозрюваного залишається ключовим критерієм для визначення того, чи має така альтернатива триманню під вартою реальний, а не декларативний характер.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
