02. 03. 2026
24 лютого 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи №991/1216/26 у кримінальному провадженні №52025000000000472 відносно українського бізнесмена Міндіча Тимура Михайловича, підозрюваного у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 3 ст. 209, ч. 1 ст. 344 Кримінального кодексу України (створення й участь у злочинній організації, організація злочинів у її складі, легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом, в особливо великому розмірі та незаконний вплив на державного діяча). У судовому засіданні брали участь підозрюваний (в режимі відеоконференції), його захисник, детектив НАБУ та головуючий суддя Біцюк А.В. Моніторинговий звіт підготовлено за участю студентів юридичних факультетів у межах освітньо-аналітичного проекту, що реалізується за підтримки BMZ.
Предметом судового розгляду була скарга сторони захисту на повідомлення про підозру. Під час підключення підозрюваного до судового засідання в режимі відеоконференції фіксувалися періодичні технічні перебої зв’язку. Суд зазначив, що ризик технічних ускладнень покладається на особу, яка ініціювала дистанційну участь, однак, попри перебої, надав можливість продовжити участь у засіданні в обраному форматі.
На початку судового засідання сторона захисту заявила клопотання про долучення до матеріалів провадження копій адвокатського запиту та відповіді на нього, адресованих керівнику ТОВ «ЖЕК 9А». Запит стосувався встановлення факту надходження на адресу Міндіча Т.М. будь-яких документів, їх передачі та вчинених у зв’язку з цим дій. У відповіді зазначено, що повідомлення від працівників НАБУ було отримано, однак фактичного вручення не відбулося; документи щодо повідомлення про підозру та повістка були повернуті.
Суд задовольнив клопотання сторони захисту та долучив зазначені документи до матеріалів справи.
Обґрунтовуючи скаргу, захисник зазначив, що під час вручення повідомлення про підозру були допущені істотні порушення процесуального порядку. На його думку, порядок і форма вручення суперечать вимогам КПК України, що свідчить про процесуальну нікчемність повідомлення та, відповідно, про ненабуття особою статусу підозрюваного.
Зокрема адвокат вказав, що направлення повідомлення через месенджер Telegram не передбачене кримінальним процесуальним законом; належність використаної електронної адреси підозрюваному не підтверджена; повідомлення, за твердженням захисту, здійснювалося неуповноваженою особою, а його оформлення відбувалося різними службовими особами. Також зазначалося, що передача повідомлення директору ТОВ «ЖЕК 9А» не призвела до його вручення адресату.
Міндіч Т.М. повідомив суду, що повідомлення про підозру не було вручено йому особисто чи членам його сім’ї, а про його існування він дізнався із засобів масової інформації. Під час уточнення способів направлення повідомлення встановлено, що воно було надіслано на номер телефону, яким, за словами підозрюваного, він не користується близько 15 років. Інше повідомлення було направлене на електронну адресу, якою він не користується протягом 6–8 років. Підозрюваний зазначив, що загалом не використовує електронну пошту у повсякденній діяльності, а нову електронну адресу створив лише нещодавно за рекомендацією адвоката виключно для участі у цьому судовому провадженні.
Також він звернув увагу, що повідомлення про підозру, передане директору ТОВ «ЖЕК 9А», останнім йому не вручалося. Міндіч Т.М. наголосив, що не переховувався та що уповноважені органи не зверталися до нього для надання пояснень. Він заперечив свою причетність до інкримінованих діянь.
Як зафіксовано спостерігачами IAC ISHR, на наведені доводи щодо способу та фактичних обставин вручення повідомлення сторона обвинувачення не надала окремих заперечень по суті. Детектив НАБУ зазначив, що до його повноважень не належить контроль за подальшою передачею документів директором підприємства адресату та що він не має можливості впливати на такі дії.
Окрім процесуальних аспектів вручення, захист поставив під сумнів обґрунтованість підозри. Зазначалося, що вона базується переважно на матеріалах оперативно-розшукової діяльності. За твердженням сторони захисту, відомості до ЄРДР були внесені 21 серпня 2025 року, тоді як фактичний збір матеріалів розпочався за 6–7 місяців до цього. У зв’язку з цим порушувалося питання щодо причин невнесення відомостей до ЄРДР на більш ранньому етапі та застосування норм Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» щодо подій, які, за позицією захисту, вже відбулися. Захисник зазначив, що за таких обставин відповідні матеріали не є результатами процесуальних слідчих дій у межах кримінального провадження та можуть бути визнані недопустимими доказами.
У відповідь детектив НАБУ зазначив, що учасники інкримінованого правопорушення використовували засоби конспірації, що, за його словами, ускладнювало документування подій. Додаткового обґрунтування причин обрання такого процесуального алгоритму до внесення відомостей до ЄРДР детектив не навів.
Також захист наголошував на недостатній конкретизації формулювання підозри, зокрема щодо створення та керівництва злочинною організацією: не наведено конкретних дій, переліку злочинів чи координації учасників. У зв’язку з викладеним сторона захисту просила суд встановити відсутність належних правових підстав для повідомлення про підозру, задовольнити скаргу, скасувати відповідне повідомлення та зобов’язати уповноважених осіб внести до ЄРДР відомості про його скасування.
Після заслуховування сторін суд вислухав пояснення детектива НАБУ, який повідомив, що повідомлення про підозру було вручено 10 листопада 2025 року. Він не погодився з доводами захисту щодо неналежного вручення, посилаючись на те, що підозрюваний залишив територію України, що ускладнювало можливість офіційного повідомлення. На підтвердження обґрунтованості підозри детектив зазначив, що відповідні докази зафіксовані у протоколах оперативних заходів.
Суд оголосив перерву у розгляді справи до наступного судового засідання.
З огляду на викладене експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що у даному провадженні ключового значення набувають дві взаємопов’язані групи питань: належність та своєчасність повідомлення особи про підозру, а також достатність і процесуальна якість її обґрунтування. Обидва ці аспекти безпосередньо впливають на реальну можливість особи реалізувати право на захист та на дотримання балансу між сторонами на ранній стадії кримінального провадження.
Практика Європейського суду з прав людини послідовно виходить із того, що принцип змагальності та рівності сторін є фундаментальними складовими права на справедливий суд у розумінні статті 6 § 1 Конвенції (Abdulaal Naser and Others v. Denmark, п. 156). Вони передбачають забезпечення «справедливого балансу» між сторонами, коли кожна з них має розумну можливість представити свою позицію в умовах, що не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом (Ivan Karpenko v. Ukraine (No. 2), п. 27). Належне інформування особи про зміст підозри є первинною передумовою такого балансу. Якщо повідомлення про підозру здійснюється способом, який об’єктивно ставить під сумнів факт його отримання адресатом, виникає ризик того, що особа фактично позбавляється можливості своєчасно реагувати на обвинувачення, готувати правову позицію та реалізовувати інші процесуальні права.
ЄСПЛ наголошує, що особа має бути детально та зрозуміло поінформована про характер і підстави обвинувачення (Vizgirda v. Slovenia, п. 75), що є необхідною умовою ефективної підготовки захисту (Gelenidze v. Georgia, п. 29). Це означає не лише формальне складання процесуального документа, а забезпечення реального доведення його змісту до відома особи. У ситуації, коли спосіб повідомлення, використані контакти та фактичні обставини вручення оспорюються стороною захисту, саме суд має надати мотивовану оцінку, чи було забезпечено ефективне інформування особи у сенсі Конвенції.
Водночас питання обґрунтованості підозри не може розглядатися ізольовано від процесуального способу її формування. Презумпція невинуватості за статтею 6 § 2 Конвенції вимагає, щоб будь-яке кримінальне обвинувачення спиралося на достатню сукупність належних і допустимих доказів, а всі сумніви тлумачилися на користь особи (Tsvetkova and Others v. Russia, п. 192). ЄСПЛ підкреслює, що доведення вини повинно здійснюватися на основі переконливих, чітких та узгоджених доказів (Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121), а не формальних або неперевірених матеріалів. Якщо сторона захисту ставить під сумнів як процесуальну природу зібраних матеріалів, так і момент їх отримання щодо внесення відомостей до ЄРДР, такі доводи потребують ретельної та мотивованої перевірки.
У цьому контексті суд має оцінити не лише наявність формальних посилань на протоколи оперативних заходів, а й відповідність способу їх отримання вимогам процесуального закону, а також їх достатність для формування «обґрунтованої підозри» у розумінні стандартів Конвенції. Недостатня конкретизація ролі особи, відсутність чіткого опису інкримінованих дій або використання узагальнених формулювань можуть створювати ризик порушення презумпції невинуватості, якщо вони не підкріплені конкретними фактичними даними.
Таким чином, у даному провадженні поєднання сумнівів щодо належного повідомлення про підозру та питань щодо процесуальної якості її обґрунтування набуває системного значення для оцінки справедливості процедури в цілому. Враховуючи наведене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
