Моніторинг кримінального провадження Тимошенко Ю.В. (від 26 січня 2026)

26 січня  2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду відбулося судове засідання у рамках кримінального провадження №42025000000001123 (справи №991/414/26) стосовно народного депутата Верховної Ради України II, III, IV, V, VI, VII, VIII та IX скликання, голови політичної партії «Батьківщина» Тимошенко Юлії Володимирівни, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). У судовому засіданні брали участь підозрювана, її захисники, прокурор та колегія суддів під головуванням Глотова М.С

Основним предметом судового розгляду були апеляційні скарги сторони захисту та сторони обвинувачення на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 16 січня 2026 року.

Сторона захисту просила скасувати оскаржувану ухвалу, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та невідповідність висновків слідчого судді фактичним обставинам провадження. Зокрема, захисники наголосили на таких обставинах:

1. кримінальне провадження, на їхню думку, було розглянуто незаконним складом суду, оскільки не було дотримано встановленого законом порядку визначення слідчого судді;
2. запобіжний захід застосовано у межах кримінального провадження щодо злочину, відомості про який, за твердженням сторони захисту, не були належним чином внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що ставить під сумнів законність подальших процесуальних рішень;
3. інкриміновані дії підозрюваної, за позицією захисту, отримали неправильну правову кваліфікацію, що вплинуло на обсяг і характер застосованих процесуальних обмежень;
4. визначений судом розмір застави є необґрунтованим, неспівмірним та таким, що перевищує межі, передбачені частиною 5 статті 182 КПК України;
5. покладені судом процесуальні обов’язки фактично обмежують можливість здійснення підозрюваною депутатських повноважень, що, на думку захисту, становить непропорційне втручання у статус і діяльність народного депутата;
6. докази, долучені до клопотання сторони обвинувачення, за твердженням захисту, були отримані під час обшуку, проведеного з порушенням вимог закону, у зв’язку з чим такі докази є недопустимими;
7. ризики, передбачені пунктами 1–5 частини 1 статті 177 КПК України, не підтверджені належними та достатніми даними;

Додатково захисники звернули увагу на обставини визначення слідчого судді під час розгляду клопотання у суді першої інстанції. На їхню думку, процедура автоматизованого розподілу справ була порушена, оскільки слідчого суддю було визначено ще до фактичного надходження відповідних матеріалів до сторони захисту. Сторона захисту наголосила, що будь-які сумніви щодо дотримання процедури автоматизованого розподілу можуть ставити під питання об’єктивність та безсторонність судового розгляду.

Крім того, захисники зазначили, що обґрунтованість підозри переважно базується на припущеннях а також на провокативних, за їхньою оцінкою, діях ключового свідка. Також сторона захисту стверджувала, що ключова негласна слідча (розшукова) дія була проведена штучно, а аудіозапис, який є додатком до відповідного протоколу НСРД, має ознаки штучного створення, що, за їхніми словами, підтверджується експертним висновком, отриманим за ініціативою сторони захисту. У сукупності ці обставини, на думку захисників, свідчать про необгрунтованість підозри.

Підозрювана підтримала доводи апеляційних скарг сторони захисту та просила суд їх задовольнити. Водночас вона заперечила проти задоволення апеляційної скарги сторони обвинувачення, зазначивши, що підозра є необґрунтованою, ризики — недоведеними, а встановлені обмеження щодо спілкування з іншими народними депутатами та пересування територією України фактично унеможливлюють належне здійснення нею депутатських повноважень. Також підозрювана наголосила на непомірності визначеного розміру застави та висловила позицію про наявність ознак політично мотивованого переслідування.

З огляду на викладене сторона захисту просила суд задовольнити подані апеляційні скарги, скасувати оскаржувану ухвалу та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні клопотання прокурора або, як альтернативу, застосувати запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання.

У свою чергу прокурор просив суд відмовити у задоволенні апеляційних скарг сторони захисту та наполягав на задоволенні власної апеляційної скарги, обґрунтовуючи свою позицію такими доводами:

1. Тимошенко Ю.В. підозрюється у вчиненні тяжкого корупційного злочину, санкція за який передбачає покарання у вигляді позбавлення волі з можливістю застосування конфіскації майна;
2. підозрювана та її чоловік, за версією обвинувачення, володіють значними майновими ресурсами, у тому числі такими, що, за версією обвинувачення, можуть походити з джерел поза межами офіційно задекларованих доходів;
3. стороною обвинувачення, за позицією прокурора, належним чином доведено необхідність визначення саме того розміру застави, який був запропонований у клопотанні;
4. покладення на підозрювану обов’язку носити електронний засіб контролю є необхідним для мінімізації ризику її можливого переховування;
5. суд першої інстанції, на думку прокурора, не навів належного обґрунтування причин неврахування аргументів сторони обвинувачення щодо запропонованого розміру застави;
6. в оскаржуваній ухвалі відсутнє належне обґрунтування неможливості покладення обов’язку носити електронний засіб контролю.

Коментуючи доводи сторони захисту, прокурор зазначив, що вони є необґрунтованими та не підтверджуються матеріалами кримінального провадження. Додатково він вказав на відсутність, на його думку, належного підтвердження повноважень експертної установи, на висновок якої посилається сторона захисту. Крім того, прокурор наголосив, що слідчий суддя у суді першої інстанції був визначений у встановленому законом порядку, а підозра — належним чином обґрунтована матеріалами досудового розслідування.

У зв’язку з цим прокурор просив скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нове рішення, яким задовольнити клопотання детектива у повному обсязі, зокрема збільшити розмір застави до 50 000 000 (п’ятдесяти мільйонів) гривень та покласти на підозрювану обов’язок носити електронний засіб контролю.

За результатами розгляду апеляційна інстанція частково задовольнила апеляційні скарги захисників: ухвалу слідчого судді від 16 січня 2026 року скасовано в частині покладення на підозрювану обов’язків не відлучатися за межі Київської області та утримуватися від спілкування з народними депутатами України. В іншій частині апеляційні скарги захисників та апеляційна скарга прокурора залишені без задоволення, а ухвала суду першої інстанції — без змін.

З огляду на наведені обставини експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що стандарт обґрунтованості підозри є вихідною процесуальною передумовою застосування будь-яких обмежувальних заходів і безпосередньо впливає на легітимність подальшого кримінального переслідування. Підозра не може ґрунтуватися на припущеннях або неперевірених твердженнях, а має спиратися на належні, достатні та взаємоузгоджені дані, здатні переконати об’єктивного стороннього спостерігача у наявності фактичного підґрунтя для втручання у права особи. У цьому контексті доводи сторони захисту щодо можливого формулювання підозри на припущеннях, сумнівів у належності проведення НСРД, а також твердження про можливі провокативні дії ключового свідка потребують ретельної та мотивованої перевірки судом із дотриманням принципу презумпції невинуватості. Саме якість та переконливість обґрунтування підозри визначає межі допустимого процесуального примусу.

Практика Європейського суду з прав людини послідовно підкреслює, що обвинувачення повинне довести вину особи «поза розумним сумнівом», а доказування має ґрунтуватися на достовірних, чітких та переконливих доказах (Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121). У справі SA-Capital Oy v. Finland (п. 107) Суд підкреслив, що тягар доведення лежить на державі, а будь-які сумніви щодо джерела або способу отримання доказів мають тлумачитися на користь обвинуваченого. Додатково цей підхід був підтверджений у справі B.T. and B.K.Cs. v. Hungary (п. 107), де Суд зауважив, що доказ може випливати з набору достатньо сильних, чітких та узгоджених висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. Хоча на стадії застосування запобіжного заходу мова не йде про остаточне встановлення вини, проте втручання у права особи вже на цьому етапі повинно бути обґрунтованим достатньою сукупністю перевірених фактів, а не лише формальним посиланням на матеріали досудового розслідування.

Особливої уваги заслуговують доводи щодо можливих ознак провокації. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що використання оперативних методів є допустимим лише за умови дотримання чітких процесуальних гарантій, тоді як докази, отримані внаслідок підбурювання, несумісні з вимогами Конвенції (Yakhymovych v. Ukraine, пп. 29–31). За наявності тверджень про провокацію саме на стороні обвинувачення лежить обов’язок довести її відсутність, а національні суди повинні здійснювати активну, всебічну та самостійну перевірку відповідних доводів (Ramanauskas v. Lithuania, пп. 55–57; Bannikova v. Russia, пп. 54–57). У разі встановлення ознак провокації суд має оцінити вплив отриманих доказів на загальну справедливість провадження (Vanyan v. Russia, пп. 46–49). Якщо ж, як стверджує захист, відповідні дії стали ключовим елементом формування підозри, належність їх перевірки набуває принципового значення.

Аналогічно, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на твердження про можливу штучність проведення НСРД та сумніви щодо автентичності аудіозапису як одного з основних доказів потребують ретельної технічної й процесуальної оцінки. ЄСПЛ підкреслює, що хоча стаття 6 Конвенції не встановлює формальних правил допустимості доказів, суд зобов’язаний перевірити, чи мала сторона захисту реальну можливість оскаржити їх достовірність та допустимість, а також чи не породжують обставини їх отримання обґрунтованих сумнівів у надійності (Macharik v. the Czech Republic, пп. 51–52). Ігнорування конкретних і релевантних доводів захисту може бути несумісним із вимогами статті 6 § 1 Конвенції (Cupiał v. Poland, пп. 56–57). Наявність сумнівів щодо достовірності одного ключового доказу потенційно впливає на оцінку всієї доказової системи, а тому потребує вичерпної та мотивованої відповіді суду.

Не менш важливим є питання дотримання процедури автоматизованого розподілу справи та формування складу суду. Принцип «правосуддя має не лише здійснюватися, але й виглядати здійсненим» вимагає усунення будь-яких об’єктивно виправданих сумнівів щодо неупередженості суду. ЄСПЛ наголошує, що неупередженість оцінюється як за суб’єктивним, так і за об’єктивним критеріями (Sigríður Elín Sigfúsdóttir v. Iceland, пп. 45–49; Saakashvili v. Georgia, п. 122), і навіть за відсутності доказів особистої упередженості наявність зовнішніх обставин, здатних викликати сумніви у сторін, потребує належної правової оцінки. Суд має бути «встановленим законом», що охоплює дотримання правил формування складу суду та процедур розподілу справ (Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland, п. 211). Втручання або порушення у цих процедурах, якщо вони матимуть місце, здатні впливати на інституційну довіру до правосуддя. Незалежність і неупередженість суду є взаємопов’язаними гарантіями (Suren Antonyan v. Armenia, п. 97), а дієві механізми відводу та перевірки процедурної законності формування складу суду слугують запобіжниками їх порушення (Jóhannes Baldursson and Birkir Kristinsson v. Iceland, п. 70).

Стосовно визначеного розміру застави експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що застава за своєю правовою природою є гарантією належної процесуальної поведінки особи — передусім забезпечення її явки до суду та недопущення переховування від органів правосуддя. Вона не має і не може розглядатися як інструмент попереднього покарання за інкриміноване діяння або як форма вираження оцінки тяжкості обвинувачення. Запобіжний захід покликаний мінімізувати конкретні, доведені ризики, а не виконувати функцію санкції до ухвалення вироку.

У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що під час апеляційного розгляду підозрювана була присутня особисто та з’являлася до суду, а з моменту постановлення ухвали слідчим суддею першої інстанції стороною обвинувачення не було наведено нових обставин чи зафіксовано порушень покладених на неї процесуальних обов’язків, які б свідчили про зростання ризиків або про неналежну процесуальну поведінку. За відсутності таких даних саме по собі посилання на тяжкість інкримінованого злочину чи припущення щодо майнового стану не може автоматично обґрунтовувати істотне збільшення застави. Експерти моніторингової місії IAC ISHR послідовно підкреслюють, що розмір застави повинен визначатися на основі індивідуалізованої оцінки, враховувати реальні ризики, майновий стан особи та бути співмірним із метою забезпечення її належної процесуальної поведінки. Теоретичні припущення щодо можливих незадекларованих доходів без належного доказового підтвердження не можуть розглядатися як самостійна і достатня підстава для посилення фінансового тиску в межах запобіжного заходу. 

Європейський суд з прав людини наголошує, що визначення застави має бути результатом такої ж ретельної та індивідуалізованої оцінки, як і рішення про тримання під вартою, а її розмір повинен відповідати принципам необхідності, пропорційності та реальної досяжності (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60). Суд прямо підкреслює, що застава не повинна мати карального характеру і не може встановлюватися у розмірі, який фактично унеможливлює звільнення особи або перетворює її на приховану альтернативу триманню під вартою. Її єдина легітимна мета — гарантувати явку особи та належну процесуальну поведінку, забезпечуючи справедливий баланс між інтересами правосуддя та правами людини.

Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.