27. 02. 2026
11 лютого 2026 року в Солом’янському районному суді міста Києва відбулося судове засідання у справі № 761/38036/23 (кримінальне провадження №22023000000000773) щодо Богуслаєва В.О., якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.111-1; ч.1 ст.258-3; ч.1, 4 ст.114-1 Кримінального кодексу України (щодо здійснення господарської діяльності у сфері обігу товарів військового або подвійного призначення в інтересах Російської Федерації, створення терористичної групи чи терористичної організації). На засіданні був присутній обвинувачений, захисники, прокурори та колегія суддів із головуючою Педенко А.М.
Предметом розгляду було клопотання сторони обвинувачення про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченого.
На початку судового засідання сторона захисту заявила відвід головуючій судді Педенко А.М.
Обґрунтовуючи відвід, захисники звернули увагу суду на те, що після подання та відмови в задоволенні відводу головуючій судді Педенко А.М., який був заявлений і розглянутий у судовому засіданні 9 лютого 2026 року, рідний брат судді у соціальних мережах нібито погрожував адвокатам фізичною розправою, а також демонстрував обізнаність з обставинами справи, які ще не були безпосередньо досліджені судом. Вони також зазначили, що він протягом десяти років є обвинуваченим у кримінальному провадженні, яке розслідується СБУ щодо надання неправомірної вигоди суддям Солом’янського районного суду міста Києва. На думку захисників, зазначені обставини посилюють сумніви щодо неупередженості судді у цій справі. Захисники звернули увагу, що, за їхніми твердженнями, погрози з боку брата судді з’явилися після подання відводу головуючій судді. Вони долучили скріншоти із соціальних мереж, які, на їхню думку, підтверджують наведені обставини.
Крім того, захисники зазначили, що під час судового засідання 9 лютого 2026 року головуюча суддя, розглядаючи клопотання сторони захисту, не з’ясувала позицію обвинуваченого та ухвалила рішення без врахування його думки. На переконання захисників, це свідчить про упереджене ставлення та порушення процесуального балансу між сторонами. Також вони звернули увагу на факт позапроцесуального спілкування головуючої судді з прокурором у цій справі перед одним із судових засідань, який підтвердили як прокурор, так і суддя, зазначивши, що спілкування стосувалося іншого кримінального провадження. З урахуванням наведеного захисники просили задовольнити заявлений відвід, наголошуючи, що сукупність цих обставин свідчить про упередженість головуючої судді та порушення процесуального балансу між сторонами.
Обвинувачений підтримав позицію своїх захисників, просив задовольнити заявлений відвід та забезпечити захист адвокатів від можливих погроз.
Прокурор, заперечуючи проти задоволення відводу, звернула увагу на відсутність належних підтверджень того, що брат головуючої судді справді погрожував адвокатам. Вона зазначила, що скріншоти із соціальних мереж не можуть вважатися належним доказом, оскільки доступ до сторінки міг бути отриманий третіми особами. Крім того, прокурор наголосила, що головуюча суддя не може нести відповідальність за дії свого брата. Щодо ненадання слова обвинуваченому під час вирішення одного з клопотань, прокурор зазначила, що це не є підставою для відводу, оскільки позицію сторони захисту висловили обидва захисники. Також вона вказала, що сам факт професійного спілкування між прокурором і суддею не свідчить про упередженість, особливо якщо таке спілкування не стосується даного кримінального провадження. На підставі викладеного прокурор просила відмовити у задоволенні відводу.
Заслухавши сторони, суд ухвалив відмовити у задоволенні відводу, поданого стороною захисту.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що заявлені стороною захисту обставини — у разі їх підтвердження — виходять за межі звичайного процесуального конфлікту та можуть набувати значення факторів, здатних впливати на сприйняття незалежності й безсторонності суду.
Якщо твердження про погрози з боку рідного брата головуючої судді після заявлення їй відводу є достовірними, такі дії об’єктивно можуть мати ознаки тиску на сторону захисту. Навіть за відсутності прямих доказів зв’язку між суддею та діями її родича, сама наявність конфлікту між близьким родичем судді та адвокатами у конкретному провадженні, особливо якщо він супроводжується елементами погроз і демонстрацією обізнаності з матеріалами справи, здатна породжувати обґрунтовані сумніви у безсторонності суду з точки зору стороннього спостерігача.
ЄСПЛ послідовно наголошує, що вимога безсторонності у розумінні статті 6 § 1 Конвенції оцінюється за двома критеріями — суб’єктивним та об’єктивним. При цьому об’єктивний критерій передбачає встановлення того, чи існують достатні гарантії, здатні виключити будь-які законні сумніви щодо неупередженості суду. Суд підкреслює, що навіть зовнішній вигляд має значення, оскільки «правосуддя має не лише здійснюватися, але й бути видимим як таке, що здійснюється» (Tsatani v. Greece, пп. 62–65). На кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості.
У цьому контексті додаткового значення набуває підтверджений факт позапроцесуального спілкування між суддею та прокурором, навіть якщо, за їхніми поясненнями, воно не стосувалося саме цього кримінального провадження. В умовах уже заявлених сумнівів щодо безсторонності будь-які позапроцесуальні контакти між судом і стороною обвинувачення можуть об’єктивно посилювати ризик негативного сприйняття процесуальної рівноваги.
Окремої уваги заслуговує питання ненадання слова обвинуваченому під час вирішення клопотання. Позиція про те, що висловлення захисників автоматично замінює особисту позицію обвинуваченого, не повною мірою відповідає стандартам статті 6 Конвенції. Право бути вислуханим має не лише формальний, а й змістовний характер. Особиста позиція обвинуваченого може містити обставини, які не були або не могли бути повністю відображені у виступах адвокатів. Ігнорування цього елементу процесуального діалогу потенційно послаблює гарантії змагальності.
ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що кожній стороні має бути надана реальна можливість представити свою позицію в умовах, які не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з опонентом (Ezeoke v. the United Kingdom, п. 51). У справі Đurić v. Serbia (п. 69) Суд наголосив, що право на справедливий розгляд є ефективним лише тоді, коли доводи сторін дійсно «вислухані» та належним чином оцінені. Особливої ваги ці гарантії набувають у справах, де особі загрожують тяжкі покарання (Orhan Şahin v. Türkiye, п. 50).
З огляду на сукупність зазначених обставин — заявлені погрози, родинний зв’язок, позапроцесуальні контакти та процесуальні зауваження щодо участі обвинуваченого — не можна однозначно стверджувати, що всі можливі сумніви у площині об’єктивної безсторонності були усунуті. Навіть за відсутності доведеного факту упередженості, сам критерій «видимої неупередженості» вимагає особливої обережності та максимальної прозорості.
Таким чином, у даній ситуації ключового значення набуває не лише фактична відсутність упередженості, а й забезпечення такого процесуального середовища, яке не залишає простору для обґрунтованих сумнівів у нейтральності суду. Саме довіра до суду як інституції є фундаментальною передумовою справедливого правосуддя.
У подальшому суд перейшов до розгляду клопотання сторони обвинувачення щодо продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченого.
Обґрунтовуючи необхідність задоволення клопотання, прокурор зазначила, що ризики, визначені стороною обвинувачення, залишаються актуальними та продовжують існувати. На її думку, застосування більш м’якого запобіжного заходу не забезпечить належного виконання обвинуваченим процесуальних обов’язків і не усуне ризиків, встановлених раніше. Прокурор також наголосила, що тяжкість можливого покарання є додатковим фактором, який підвищує ризик переховування, підкресливши, що суворість санкції корелює з необхідністю застосування більш суворого запобіжного заходу. Окремо вона звернула увагу на те, що не всі свідки у справі були допитані, а з огляду на авторитет обвинуваченого серед працівників АТ «Мотор Січ», частина з яких є або були працівниками підприємства, існує ризик можливого впливу на них. Крім того, прокурор зазначила про наявність підозр щодо вчинення обвинуваченим інших кримінальних правопорушень. З огляду на викладене вона просила продовжити строк дії запобіжного заходу без зміни розміру застави.
Заперечуючи проти задоволення клопотання прокурора, сторона захисту наголосила, що в умовах тримання під вартою стан здоров’я обвинуваченого суттєво погіршився, що підтверджується відповідними медичними документами. Захисники зазначили, що обвинуваченому було проведено оперативне втручання та низку медичних обстежень, за результатами яких виявлено онкологічне захворювання. На їхню думку, в умовах установи попереднього ув’язнення неможливо забезпечити належний рівень медичної допомоги, оскільки там фактично надається лише первинне лікування. Також підкреслювалося, що обвинуваченому 87 років, він має інвалідність, перебуває у стабільно тяжкому стані здоров’я, а прогресування захворювань створює реальну загрозу його життю; додатково зазначалося про випадок клінічної смерті під час перебування у СІЗО.
Захисники звернули увагу, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою неодноразово продовжувався, а загальний строк утримання під вартою на момент розгляду перевищив три роки і три місяці, при цьому ризики, на які посилається сторона обвинувачення, залишаються незмінними та фактично відтворюються без індивідуалізованого оновлення. Окремо зазначалося, що визначений розмір застави є непомірним з огляду на реальний фінансовий стан обвинуваченого, застосовані санкції, блокування активів та стягнення майна, а також санкційні обмеження щодо його близьких родичів. На думку захисту, за таких умов внесення застави є фактично неможливим, що перетворює застосований запобіжний захід на безальтернативний.
Крім того, захисники стверджували, що ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не підтверджені належними доказами. Зокрема, ризик переховування, за їхньою оцінкою, обґрунтовується переважно тяжкістю можливого покарання, тоді як ризики незаконного впливу на свідків або вчинення іншого кримінального правопорушення не підтверджуються фактичними даними чи показаннями допитаних осіб. З урахуванням тривалого строку перебування обвинуваченого під вартою захист вважав реальність таких ризиків сумнівною.
З огляду на викладене сторона захисту просила суд відмовити у продовженні строку тримання під вартою, застосувати до обвинуваченого більш м’який запобіжний захід у вигляді нічного домашнього арешту із покладенням відповідних процесуальних обов’язків, а у разі відмови — зменшити розмір застави. На підтвердження своїх доводів захист надав суду відповідні документи.
Заслухавши позиції сторін, суд постановив задовольнити клопотання прокурора та продовжити строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне окремо наголосити, що за умов тривалого — понад три роки і три місяці — перебування особи під вартою стандарт судового контролю відповідно до статті 5 ЄКПЛ набуває підвищеної інтенсивності. Кожне наступне продовження запобіжного заходу повинно супроводжуватися новою, конкретною та переконливою оцінкою ризиків, а не відтворенням раніше сформульованих підстав у загальному вигляді.
ЄСПЛ послідовно підкреслює, що тяжкість можливого покарання сама по собі не може слугувати достатньою підставою для тривалого позбавлення свободи; вона може враховуватися лише у сукупності з іншими, належно доведеними та актуальними фактичними даними (Gomes Costa v. Portugal, пп. 73–79; Bluks Savickis v. Latvia, пп. 35–36). За відсутності конкретизації того, які саме дії або обставини свідчать про реальність ризиків на момент розгляду клопотання, виникає ризик формалізації судового контролю.
З огляду на вік обвинуваченого (87 років), наявність інвалідності, встановлене онкологічне захворювання, проведене оперативне втручання та повідомлені епізоди критичного стану здоров’я під час перебування у СІЗО, продовження тримання під вартою вимагало від суду особливо детального та медично аргументованого аналізу. У практиці ЄСПЛ питання стану здоров’я та умов тримання під вартою розглядається не ізольовано, а в контексті позитивних зобов’язань держави за статтею 3 Конвенції (Rooman v. Belgium, пп. 142–143; Schmidt and Šmigol v. Estonia, пп. 120–121). Суд неодноразово зазначав, що щодо тяжкохворих або похилого віку осіб має оцінюватися не лише формальна можливість надання медичної допомоги, а її фактична достатність і адекватність (Morabito v. Italy, п. 101; Helhal v. France, п. 49).
У ситуації, коли захист надав медичні документи та наголошував на прогресуванні захворювання, національний суд мав продемонструвати, що він здійснив не декларативну, а реальну перевірку того, чи є подальше тримання під вартою сумісним із вимогами гуманності та пропорційності. В іншому випадку виникає ризик, що питання стану здоров’я розглядається як другорядне щодо абстрактних процесуальних ризиків.
Крім того, практика ЄСПЛ чітко визначає, що саме національні суди несуть відповідальність за те, щоб кожен наступний період тримання під вартою був переконливо обґрунтований, а тягар доведення необхідності позбавлення свободи не перекладався на обвинуваченого (Tiron v. Romania, п. 39; Maassen v. the Netherlands, п. 62; Selahattin Demirtaş v. Turkey, пп. 265, 272). За таких обставин особливого значення набуває якість мотивування рішення та демонстрація судом власної незалежної оцінки доводів сторін.
Щодо застави, ЄСПЛ підкреслює, що альтернатива триманню під вартою має бути реальною, а не номінальною. Визначення застави у розмірі, який з огляду на фактичний фінансовий стан особи та об’єктивні обмеження унеможливлює її внесення, ставить під сумнів ефективність такого механізму (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60). Якщо застава є недосяжною внаслідок санкційних чи майнових обмежень, це може фактично нівелювати її альтернативний характер.
З урахуванням сукупності обставин — тривалості тримання під вартою, критичного стану здоров’я, похилого віку обвинуваченого та відсутності очевидно оновленого аналізу ризиків — зберігаються серйозні питання щодо достатності та інтенсивності судового контролю. Особливої ваги ці питання набувають у контексті необхідності збереження балансу між інтересами кримінального провадження та фундаментальним правом на свободу і людську гідність.
За відсутності переконливої та індивідуалізованої аргументації виникає ризик сприйняття судового підходу як надмірно формалізованого та недостатньо чутливого до особистих обставин обвинуваченого. Це, у свою чергу, може впливати на загальне сприйняття справедливості провадження та довіру до процесу.
З огляду на викладене, справа підлягає подальшому посиленому моніторингу з особливою увагою до реальності судового контролю, дотримання стандартів статей 3 і 5 ЄКПЛ та забезпечення пропорційності втручання у права особи.
