25. 02. 2026
16 лютого 2026 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду відбулося судове засідання у рамках кримінального провадження №42025000000001123 (справи №991/414/26) стосовно народного депутата Верховної Ради України II, III, IV, V, VI, VII, VIII та IX скликання, голови політичної партії «Батьківщина» Тимошенко Юлії Володимирівни, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). У судовому засіданні брали участь підозрювана, її захисники, прокурор та колегія суддів під головуванням Глотова М.С
Основним предметом судового розгляду були апеляційні скарги сторін на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 21 січня 2026 року щодо накладення арешту на майно підозрюваної.
Обґрунтовуючи свої апеляційні вимоги, сторона захисту зазначила, що, на її переконання, суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам захисту. Зокрема, захисники звернули увагу, що арешт було накладено на майно, яке є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, у тому числі на майно, зареєстроване за чоловіком підозрюваної, який не має процесуального статусу підозрюваного у даному кримінальному провадженні. На думку захисту, питання правового режиму такого майна та необхідності його попереднього виділення не було належним чином досліджене слідчим суддею. Як підтвердження спільного характеру майна захисники посилалися на декларації чоловіка підозрюваної, подані з 2016 року.
Крім того, захист зазначив, що під час вирішення питання про арешт майна суд першої інстанції фактично об’єднав матеріали двох проваджень без участі сторони захисту, мотивуючи це власною процесуальною практикою.
Окрему увагу захисники приділили обставинам проведення обшуку в офісі партії «Батьківщина», який, за їхніми твердженнями, було здійснено як невідкладний, а його законність підтверджено постфактум. Захист висловив сумнів у належності правової підстави для проведення такого обшуку. Також було зазначено, що дозвіл на обшук передбачав вилучення чотирьох мобільних телефонів, тоді як фактично вилучено шість пристроїв. За твердженням сторони захисту, орган досудового розслідування отримав доступ до особистої інформації підозрюваної; частина пристроїв перебуває на експертному дослідженні, тоді як щодо інших відповідні дії не здійснюються.
Захисники також стверджували, що вилучені грошові кошти мають законне походження, що підтверджується деклараціями підозрюваної, а арешт застосовано з огляду на можливу спеціальну конфіскацію в майбутньому без достатнього обґрунтування. Додатково наголошувалося, що вилучення мобільних телефонів фактично ускладнює здійснення підозрюваною її парламентської діяльності. З урахуванням наведеного сторона захисту просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги прокурора та задовольнити апеляційні скарги захисту.
Прокурор, своєю чергою, зазначив, що об’єднання матеріалів не призвело до порушення прав сторін, оскільки провадження стосуються взаємопов’язаних обставин. Водночас він визнав, що ухвалення двох окремих рішень судом першої інстанції може виглядати процесуально дискусійним. Прокурор наголосив, що питання допустимості доказів є передчасним на цій стадії провадження, а щодо вилучених мобільних телефонів призначено експертні дослідження. Апеляційна скарга сторони обвинувачення, зокрема, стосувалася необхідності більш повного врахування судом першої інстанції аспектів можливої конфіскації майна та оцінки грошових активів підозрюваної, а саме необхідності накладення арешту і на особисті рахунки підозрюваної в ощадбанку. Прокурор не заперечував, що частина майна є спільною сумісною власністю, однак зазначав, що арешт застосовано як захід забезпечення кримінального провадження.
За результатами апеляційного розгляду суд ухвалив частково скасувати рішення суду першої інстанції та накласти арешт на вкладний рахунок підозрюваної; скасувати арешт на ½ майна, зареєстрованого за чоловіком підозрюваної; а також скасувати арешт на частину вилучених під час обшуку грошових коштів у сумі 6300 доларів США. В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що накладення арешту на майно як захід забезпечення кримінального провадження становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Таке втручання є допустимим лише за умови дотримання трискладового тесту: воно повинно бути передбачене законом, переслідувати легітимну мету в загальному інтересі та забезпечувати справедливий баланс між публічними інтересами і правами конкретної особи. Ключовим є недопущення покладення на особу надмірного індивідуального тягаря.
ЄСПЛ у справі Melandri v. San Marino (пп. 63–64) підкреслив, що оцінка пропорційності заходів, пов’язаних із конфіскацією чи арештом майна, має здійснюватися з урахуванням характеру втручання, переслідуваної мети, поведінки заявника та державних органів, а також наслідків такого втручання для особи. Аналогічно у справі Ramaj v. Albania (п. 108) Суд наголосив на обов’язку держави діяти послідовно та відповідально, мінімізуючи ризик помилкових або надмірних обмежень.
У цьому контексті доводи сторони захисту щодо спільної сумісної власності набувають особливої ваги. Арешт майна третіх осіб або осіб, які не мають процесуального статусу підозрюваних, потребує підвищеного стандарту обґрунтування та індивідуалізації. Часткове скасування апеляційним судом арешту щодо ½ майна, зареєстрованого за чоловіком підозрюваної, може свідчити про застосування принципу пропорційності на стадії апеляційного перегляду. Водночас ця ситуація підкреслює важливість ретельної перевірки правового режиму майна вже на етапі первинного вирішення питання про його арешт.
Право на мирне володіння майном нерозривно пов’язане з правом на ефективні засоби юридичного захисту та змагальний розгляд. Як зазначено у справі Călin v. Romania (п. 76), процедурні гарантії мають оцінюватися в сукупності з огляду на загальні стандарти справедливого судового розгляду. Відсутність повноцінної змагальності або належного врахування доводів сторін може поставити під сумнів легітимність втручання.
Окремої оцінки потребують доводи щодо проведення невідкладного обшуку та подальшого арешту вилученого майна. ЄСПЛ послідовно виходить із того, що винятковий характер невідкладного втручання вимагає переконливого обґрунтування саме критерію невідкладності та реального судового контролю. За відсутності таких гарантій ex post facto санкціонування ризикує перетворитися на формальну легалізацію вже здійснених слідчих дій. У справах Korniyets and Others v. Ukraine (пп. 70–72), Kobiashvili v. Georgia (п. 67), Varga v. Romania (пп. 72–73) та Işildak v. Turkey (пп. 51–52) Суд наголошував на необхідності ефективного судового контролю та дотримання принципів змагальності при санкціонуванні обшуків.
Також експерти звертають увагу на питання об’єднання матеріалів двох проваджень із постановленням двох окремих ухвал. Нетипові процесуальні рішення мають супроводжуватися чіткою, послідовною та передбачуваною мотивацією, що відповідає принципу правової визначеності. ЄСПЛ у справах Seksimp Group Srl v. Moldova (п. 36), F.S.M. v. Spain (пп. 55–56), Galović v. Croatia (п. 81) та Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania(п. 116) підкреслював, що передбачуваність процесу та відсутність суперечливих рішень є складовими верховенства права та довіри до судової системи.
