23. 02. 2026
17 лютого 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи № 991/1348/26 відносно Галущенка Г.В. якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 255 та ч. 3 ст. 209 КК України (участь в злочинній організації, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом). У судовому засіданні брали участь підозрюваний його захисники, прокурор та головуючий суддя Ногачевський В.В.
Предметом розгляду було клопотання сторони обвинувачення про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Обґрунтовуючи клопотання, прокурор зазначив, що підозра ґрунтується на матеріалах досудового розслідування, зокрема на результатах негласних слідчих (розшукових) дій, у тому числі протоколах аудіоконтролю, зафіксованих зустрічах між фігурантами з передачею грошових коштів, а також даних щодо можливої координації дій учасників ієрархічно організованої групи. Під час виступу прокурор детально посилався на матеріали провадження, цитуючи окремі їх фрагменти.
Окремо сторона обвинувачення наголосила на наявності ризиків, передбачених ст. 177 КПК України. Зокрема, було вказано на ризик переховування від органів досудового розслідування та суду з огляду на тяжкість можливого покарання, наявність сім’ї за кордоном, а також факт затримання підозрюваного під час спроби перетину державного кордону через пункт пропуску «Ягодин». Також прокурор послався на ризик можливого впливу на свідків, які ще не були допитані, з огляду на службове становище підозрюваного та підпорядкованість окремих осіб. Додатково було зазначено про ризик перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином, зокрема шляхом використання засобів конспірації.
Прокурор стверджував, що стан здоров’я підозрюваного не перешкоджає його перебуванню під вартою. З урахуванням тяжкості інкримінованих злочинів, характеру ймовірних дій, майнового стану підозрюваного та підозри у легалізації коштів на суму понад 426 млн грн сторона обвинувачення просила визначити альтернативний розмір застави у сумі 425 984 000 грн.
Сторона захисту заперечила проти задоволення клопотання. Захисники зазначили, що підозрюваний намагався виїхати з України на законних підставах та мав намір повернутися, зокрема з огляду на перебування його батька похилого віку в Україні. Було підкреслено, що підозрюваний не ухилявся від слідства, належним чином з’являвся на процесуальні дії та співпрацював із органом досудового розслідування, який протягом кількох місяців провів за його участю лише одну слідчу дію.
Захист також поставив під сумнів достатність доказової бази, зазначивши, що підозра ґрунтується переважно на припущеннях. Ризик переховування, за твердженням захисників, обґрунтовується насамперед тяжкістю можливого покарання, тоді як підозрюваний раніше понад 50 разів виїжджав за кордон і щоразу повертався в Україну. Інші ризики, на думку сторони захисту, не є індивідуалізованими та належним чином не підтверджені матеріалами провадження. Щодо визначеного розміру застави, захисники вказали на його очевидну непомірність та відсутність належного підтвердження факту легалізації коштів у зазначеному обсязі. З огляду на викладене, адвокати просили відмовити у задоволенні клопотання прокурора та обрати більш м’який запобіжний захід, не пов’язаний із позбавленням волі, наголошуючи на належній процесуальній поведінці підозрюваного.
Галущенко Г.В. підтримав позицію своїх захисників, звернувши увагу на сумніви щодо доведеності підозри та непомірність розміру застави, запропонованого стороною обвинувачення.
За результатами розгляду суд задовольнив клопотання прокурора та застосував до підозрюваного запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із визначенням альтернативи у вигляді застави в розмірі 200 млн грн.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою становить найбільш інтенсивне втручання у право на свободу, гарантоване статтею 5 Конвенції, і тому потребує особливо ретельної, індивідуалізованої та переконливої мотивації з боку національного суду.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, ризики, на які посилається сторона обвинувачення, не можуть мати абстрактного або стереотипного характеру. Вони повинні ґрунтуватися на конкретних фактичних даних щодо поведінки саме цієї особи, її зв’язків, попередніх дій та актуального процесуального статусу. Зокрема, ризик незаконного впливу на свідків або перешкоджання провадженню має підтверджуватися індивідуалізованими обставинами, а не загальними посиланнями на службове становище чи характер інкримінованого злочину. Як наголошено у справі Radonjić and Romić v. Serbia (пп. 64–67, 70), за можливості забезпечення належної процесуальної поведінки альтернативними заходами подальше тримання під вартою потребує особливо переконливого обґрунтування.
У цьому контексті посилання на факт затримання особи під час спроби перетину державного кордону потребує обережної оцінки. Якщо на момент виїзду особа не мала процесуального статусу підозрюваного та не перебувала під дією встановлених судом обмежень, сам по собі намір залишити територію України не може автоматично свідчити про ризик переховування. Так само обставини затримання безпосередньо перед врученням підозри мають оцінюватися з позиції їх процесуальної логіки та зв’язку з реальністю ризиків, а не як самостійний доказ наміру ухилитися від правосуддя.
З огляду на презумпцію невинуватості та принцип індивідуалізації, саме сукупність об’єктивних даних, а не окремі формальні обставини, повинна визначати висновок суду щодо необхідності тримання під вартою.
Окремої уваги заслуговує посилання сторони обвинувачення на тяжкість можливого покарання як аргумент на користь ризику переховування. ЄСПЛ послідовно підкреслює, що суворість санкції може враховуватися лише як додатковий чинник у комплексній оцінці ризиків, але не може бути самостійною або вирішальною підставою для обмеження свободи. У справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124) Суд зазначив, що необхідність тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно — виключно з огляду на тяжкість обвинувачення — без аналізу інших релевантних обставин, які можуть як підтверджувати, так і зменшувати реальність ризиків.
Водночас якість та рівень обґрунтованості підозри є відправною точкою для оцінки будь-яких процесуальних ризиків. Якщо сторона захисту ставить під сумнів достатність доказової бази, національний суд зобов’язаний здійснити належну перевірку релевантних фактичних даних. Поверхневе або формальне сприйняття доводів щодо обґрунтованості підозри може вплинути на ефективність судового контролю за обмеженням свободи. У цьому контексті презумпція невинуватості, гарантована статтею 6 § 2 Конвенції, вимагає утримання від попереднього формування уявлення про винуватість особи, а всі сумніви повинні тлумачитися на її користь (див. окрему думку ad hoc судді Sancin у справі Bavčar v. Slovenia, п. 2). Доведення обвинувачення має ґрунтуватися на переконливих і достатніх доказах, які відповідають стандарту «поза розумним сумнівом» (Episcopo and Bassani v. Italy, п. 121).
Щодо визначення альтернативного розміру застави, ЄСПЛ наголошує, що її встановлення має бути результатом такої ж індивідуалізованої оцінки, як і саме рішення про тримання під вартою. Розмір застави повинен відповідати принципам необхідності, пропорційності та реальної досяжності. У справах Mangouras v. Spain (пп. 78, 80) та Bojilov v. Bulgaria (п. 60) Суд підкреслив, що застава не повинна мати карального характеру та не може встановлюватися у розмірі, який фактично унеможливлює звільнення особи з-під варти. Її мета — забезпечення належної процесуальної поведінки, а не покарання або компенсація потенційних збитків.
У даному випадку визначення судом меншого розміру застави, ніж той, що пропонувався стороною обвинувачення, може свідчити про часткове врахування доводів захисту щодо її непомірності. Водночас оцінка співмірності застави з реальними фінансовими можливостями підозрюваного залишається ключовим критерієм для визначення того, чи має альтернатива триманню під вартою реальний, а не декларативний характер.
Таким чином, з огляду на заявлені стороною захисту сумніви щодо обґрунтованості підозри, необхідності індивідуалізації ризиків та пропорційності визначеного розміру застави, подальший перебіг провадження потребує уважного моніторингу. Саме якість мотивування судових рішень та їх відповідність стандартам статей 5 і 6 Конвенції матимуть визначальне значення для оцінки загальної справедливості цього процесу.
Враховуючи вищезазначене, справу рекомендовано до подальшого моніторингу.
