19. 02. 2026
6 лютого 2026 року в Шевченківському районному суді міста Полтави відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 12025175580000223 (справа – № 554/18908/25) щодо Харіна Захара Олександровича, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.127 КК України (катування). У судовому засіданні брали участь підозрюваний, його захисник, прокурор та головуюча суддя Михайлова І.М.
Предметом розгляду було клопотання сторони обвинувачення про надання дозволу на примусове відібрання у підозрюваного біологічних зразків — зокрема зразків слини (букального епітелію) — із можливістю застосування заходів фізичного впливу, включно з утриманням, фіксацією рук та використанням спеціальних засобів у разі відмови особи від добровільного надання зразків.
Обґрунтовуючи клопотання, прокурор зазначив, що отримання відповідних біологічних зразків має істотне значення для встановлення обставин кримінального провадження та проведення необхідних експертних досліджень. До клопотання було долучено документи, які, на думку сторони обвинувачення, підтверджують необхідність і процесуальну доцільність такого заходу.
Сторона захисту заперечила проти задоволення клопотання. Захисник вказав, що воно є передчасним та не містить належного обґрунтування неможливості досягнення процесуальної мети менш інтенсивними заходами. Крім того, захист поставив під сумнів обґрунтованість підозри, наголосивши, що вона значною мірою базується на змінених показаннях потерпілого. У зв’язку з цим захисник просив суд відмовити у задоволенні клопотання. Підозрюваний підтримав позицію захисника.
За результатами розгляду заявленого клопотання суд постановив відмовити у його задоволенні.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що примусове відібрання біологічних зразків із можливим застосуванням фізичного впливу становить втручання у фізичну недоторканність і приватне життя особи, а відтак підпадає під сферу гарантій статей 3 та 8 Конвенції.
За підходом ЄСПЛ, такі заходи можуть бути допустимими лише за умови чіткої законної підстави, доведення необхідності, пропорційності та належного процесуального контролю з боку національного суду. Суд має переконатися, що отримання зразків є справді необхідним для цілей розслідування і що менш інвазивні засоби отримання відповідної інформації є недоступними або неефективними. Окремого значення набуває якість обґрунтування клопотання сторони обвинувачення — воно повинно містити конкретні фактичні підстави, а не загальні посилання на інтереси слідства.
З приводу цього ЄСПЛ у справі Dragan Petrović v. Serbia визначив, що взяття та зберігання зразка ДНК є втручанням у «приватне життя» особи. Суд наголосив, що будь-яке втручання у право на повагу до житла заявника або його чи її приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції є допустимим лише за умови, що воно передбачене законом, переслідує законну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Суд також прямо зазначив, що примусове надання зразків ДНК або їх отримання під загрозою примусу становить втручання у приватне життя. Такі заходи підлягають суворій перевірці на відповідність критеріям законності та пропорційності (п. 69-70, 79).
Також, варто додати, що ЄСПЛ визнає важливість такої інформації (днк зразки) у розкритті злочинів. Однак, навіть саме зберігання персональних даних органами державної влади слід розглядати як таке, що має прямий вплив на інтереси приватного життя відповідної особи, незалежно від того, чи будуть дані використані в подальшому (Trajkovski and Chipovski v. North Macedonia, п. 51).
Враховуючи вищезазначене, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що примусове відібрання ДНК-зразків однозначно визнається втручанням у приватне життя особи, а тому під час розгляду таких питань національний суд має особливо ретельно оцінювати законність і пропорційність застосування цього заходу.
Крім того, вважаємо за необхідне звернути увагу на твердження сторони захисту щодо необґрунтованості підозри стосовно підозрюваного, а також на факт зміни показань потерпілим, на яких значною мірою ґрунтується підозра. Якщо такі обставини є достовірними, національний суд має особливо ретельно дослідити всі фактичні дані та перевірити надійність і послідовність відповідних доказів. Суттєві зміни у показаннях ключового заявника потребують окремої мотивованої оцінки суду з точки зору їх достовірності та впливу на рівень обґрунтованості підозри.
Відповідно до практики ЄСПЛ: “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п.43). Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і особа є винною у його вчиненні.
У випадках, коли показання є суперечливими або викликають обґрунтовані сумніви, зокрема якщо вони походять від осіб, опосередковано пов’язаних із подіями або структурами, що фігурують у справі, принцип in dubio pro reo набуває особливого значення як складова презумпції невинуватості, закріпленої у статті 6 § 2 Конвенції (Telfner v. Austria, п. 15).
Як наголосив ЄСПЛ у справі Kolompar v. Serbia, справедливий кримінальний процес передбачає дотримання двох базових вимог: по-перше, обов’язок сторони обвинувачення довести вину особи поза розумним сумнівом, і по-друге, необхідність тлумачення будь-яких обґрунтованих сумнівів щодо доказів на користь обвинуваченого, а не на користь обвинувачення (п. 16). Відхилення від цих принципів, зокрема шляхом некритичного сприйняття сумнівних або непослідовних свідчень, здатне підірвати загальну справедливість провадження.
Підсумовуючи все вищезазначене, а також враховуючи початкову стадію моніторингу цього кримінального провадження, у межах даного судового засідання ознак порушення права на справедливий суд не зафіксовано. Водночас справа рекомендується до подальшого моніторингу, зокрема з огляду на твердження щодо необґрунтованості підозри. Додаткової уваги потребує подальша оцінка достатності та надійності доказової бази, оскільки саме ці аспекти можуть мати визначальний вплив на дотримання стандартів справедливого судового розгляду.
