12. 02. 2026
5 лютого 2026 року в Полтавському апеляційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 12025175580000223 (справа – № 554/18908/25) щодо Харіна Захара Олександровича, підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.127 КК України (катування). У судовому засіданні брали участь підозрюваний, його захисник, прокурор та колегія суддів під головуванням Нізельковської О.В.
Предметом розгляду були апеляційні скарги сторін на ухвалу Шевченківського районного суду м. Полтави від 30 грудня 2025 року щодо застосування запобіжного заходу.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу сторони захисту, захисник зазначив, що первинно кримінальне провадження було зареєстроване за іншими фактичними обставинами та з іншою правовою кваліфікацією. За його словами, після проведення окремих слідчих дій потерпілий змінив свої показання, унаслідок чого відбулася перекваліфікація підозри на більш тяжку статтю, що істотно погіршило процесуальне становище підозрюваного, зокрема шляхом покладення на нього обов’язку носити електронний засіб контролю. Захисник наголосив, що нова кваліфікація ґрунтується переважно на змінених показаннях потерпілого та результатах огляду мобільного телефону, що, на його переконання, не свідчить про достатність доказової бази.
Також сторона захисту поставила під сумнів обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо наявності ризиків, передбачених ст. 177 КПК України. Захисник зазначив, що прокурор у клопотанні фактично обмежився формальним переліком ризиків без їх індивідуалізації щодо особи підозрюваного. Окремо він звернув увагу на розмір альтернативної застави, який, на його думку, є непомірним для підозрюваного. При цьому було наголошено на належній процесуальній поведінці підозрюваного, його явці до суду та відсутності ухилення від органів слідства.
Крім того, захисник звернув увагу, що прокурор оскаржив ухвалу, якою його ж клопотання було задоволене, водночас просить застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення альтернативної застави. На думку сторони захисту, такі дії можуть свідчити про процесуальну непослідовність. У зв’язку з цим захисник просив задовольнити апеляційну скаргу сторони захисту, обрати більш м’який запобіжний захід або зменшити розмір застави, а в задоволенні апеляційної скарги прокурора — відмовити.
Прокурор, заперечуючи проти доводів захисту, зазначив, що апеляційна скарга сторони захисту не ґрунтується на фактичних даних. Обґрунтовуючи власну апеляційну скаргу, він вказав, що підозрюваний обґрунтовано підозрюється у вчиненні тяжкого злочину із застосуванням насильства, що підтверджується матеріалами провадження. На думку прокурора, суд першої інстанції мав право застосувати запобіжний захід без визначення альтернативної застави.
Прокурор також наголосив, що суд першої інстанції недостатньо врахував характер інкримінованого правопорушення, зокрема обставини його вчинення — за попередньою змовою групи осіб, у публічному місці та в умовах воєнного стану. За його словами, подія спричинила фізичні та моральні страждання потерпілому та тимчасово перешкодила роботі інших осіб. З огляду на тяжкість правопорушення прокурор просив задовольнити його апеляційну скаргу та застосувати запобіжний захід без визначення застави.
За результатами розгляду апеляційних скарг суд ухвалив відмовити в їх задоволенні та залишити ухвалу суду першої інстанції без змін.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою є найсуворішим запобіжним заходом, а тому його застосування повинно бути належним чином обґрунтоване, зокрема наявністю конкретних ризиків, які мають бути доведені та індивідуалізовані з урахуванням обставин щодо особи підозрюваного. У цьому контексті твердження сторони захисту щодо формального переліку ризиків без їх належної індивідуалізації — за умови їх достовірності — можуть свідчити про потенційні ознаки невідповідності стандартам Конвенції.
Відповідно до підходу ЄСПЛ, саме національний суд зобов’язаний перевірити, чи підтверджуються заявлені ризики конкретними фактичними обставинами щодо особи, а також чи є обраний запобіжний захід пропорційним поставленій меті та чи не могли б менш суворі заходи забезпечити належну процесуальну поведінку. Одночасне подання прокурором апеляційної скарги з вимогою посилити обмеження, попри часткове задоволення його клопотання в першій інстанції, саме по собі не є забороненим, однак потребує особливо ретельного обґрунтування з точки зору процесуальної необхідності та пропорційності. У цій справі обґрунтованість ризиків і співмірність визначеного запобіжного заходу залишаються ключовими питаннями для подальшої оцінки з позиції стандартів справедливого судового розгляду.
ЄСПЛ з цього приводу неодноразово зазначав, що існування ризиків має бути належним чином встановлено, а міркування органів влади з цього приводу не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Органи влади повинні переконливо продемонструвати, що кожен період тримання під вартою, яким би коротким він не був, був виправданим. Вирішуючи питання про те, чи слід особу звільнити чи взяти під варту, вони повинні враховувати, чи існують інші способи забезпечення її явки до суду (Gomes Costa v. Portugal, п. 73-79).
Крім того, варто наголосити, що тяжкість потенційного покарання, яке загрожує обвинуваченому, не може сама по собі бути достатньою підставою для застосування чи продовження тримання під вартою. Цей фактор може враховуватись лише як додатковий у системній оцінці ризиків, але не як основна чи єдина причина обмеження свободи. У справі Aleksandr Makarov v. Russia (п. 124) ЄСПЛ підкреслив, що необхідність утримання під вартою не може оцінюватися абстрактно, виходячи лише з тяжкості обвинувачення, — вона має аналізуватися з урахуванням комплексу інших обставин, які можуть або підтверджувати, або зменшувати реальність ризиків.
Більше того, як наголосив Суд у справі Vrencev v. Serbia (п. 59), позбавлення волі має не лише відповідати нормам національного законодавства, а й бути обґрунтованим конкретними обставинами кожної окремої справи. Такий захід може застосовуватися лише як останній засіб, коли менш суворі альтернативи були ретельно розглянуті та визнані неефективними для досягнення цілей кримінального провадження.
Враховуючи доводи сторони захисту, за умови їх достовірності, перелічені прокурором ризики без належного фактичного підґрунтя та індивідуальної конкретизації можуть набувати ознак абстрактних і стереотипних формулювань. У такій ситуації неможливо однозначно відхилити аргументацію захисту щодо недостатньої обґрунтованості застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки відповідність стандартам статті 5 § 3 Конвенції передбачає не формальне посилання на ризики, а їх переконливе доведення.
Окремої уваги, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, потребує питання обґрунтованості самої підозри. Як зазначалося під час судового засідання, одним із ключових джерел формування обвинувачення є змінені показання потерпілого. За стандартами справедливого судового розгляду істотна зміна версії подій ключовим учасником провадження вимагає ретельної перевірки її послідовності, мотивів та наявності зовнішнього підтвердження іншими доказами. Особливо це актуально в ситуації, коли перекваліфікація призвела до суттєвого погіршення процесуального становища підозрюваного, включно із застосуванням найсуворішого запобіжного заходу. ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що відповідно до статті 5 Конвенції має існувати достатній обсяг об’єктивних даних, здатних переконати неупередженого спостерігача в тому, що особа могла вчинити інкриміноване правопорушення (Tuğluk v. Türkiye, п. 95). Тяжкість обвинувачення сама по собі не може компенсувати слабкість фактичної основи підозри. Якщо підозра спирається переважно на нестабільну доказову основу, це безпосередньо впливає на оцінку пропорційності подальших обмежень свободи.
Щодо питання застави, практика ЄСПЛ виходить із того, що альтернатива триманню під вартою має бути реальною, а не декларативною. Розмір застави повинен співвідноситися з фінансовими можливостями особи та виконувати превентивну, а не каральну функцію (Mangouras v. Spain, пп. 78, 80; Bojilov v. Bulgaria, п. 60). Суд підкреслює, що гарантія за статтею 5 § 3 передбачає оцінку того, чи буде загроза втрати застави достатнім стримуючим фактором з огляду на конкретні обставини справи. Якщо визначена сума є фактично недосяжною, виникає ризик номінальної альтернативи, що може призвести до фактичної безальтернативності тримання під вартою.
Таким чином, ключовим є те, щоби альтернатива у вигляді застави дійсно була доступною, а не лише номінальною. У протилежному випадку зберігається ризик фактичної безальтернативності тримання під вартою, що може поставити під сумнів дотримання вимог статті 5 ЄКПЛ.
З огляду на все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
