23. 01. 2026
16 січня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах справи №991/414/26 стосовно народного депутата Верховної Ради України II, III, IV, V, VI, VII, VIII та IX скликання, голови політичної партії «Батьківщина» Тимошенко Юлії Володимирівни, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 369 КК України (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі). На засіданні були присутні підозрювана, її захисники, прокурор та головуючий суддя Дубас В.М.
Основним предметом судового засідання було клопотання сторони обвинувачення про застосування щодо підозрюваної запобіжного заходу у вигляді застави. На початку судового засідання суд задовольнив клопотання сторони захисту про здійснення онлайн-трансляції засідання на офіційному YouTube-каналі Вищого антикорупційного суду.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR відзначають, що рішення суду щодо забезпечення онлайн-трансляції узгоджується з принципом публічності та гласності судового розгляду як однієї з ключових гарантій права на справедливий суд, закріпленої у статті 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини, публічний характер судового розгляду є важливою гарантією довіри суспільства до правосуддя та засобом запобігання здійсненню правосуддя без належного громадського контролю (Mamaladze v. Georgia, п. 91; Mraović v. Croatia, п. 44). Забезпечення відкритості розгляду набуває особливого значення з огляду на суспільний інтерес до цієї справи.
У подальшому суд перейшов до розгляду клопотання сторони обвинувачення.
Обґрунтовуючи необхідність застосування запобіжного заходу, прокурор зазначив, що обґрунтованість підозри щодо Тимошенко Ю. В. підтверджується матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій, зокрема результатами аудіоконтролю, показаннями свідка, а також протоколом огляду мобільного телефону підозрюваної, який, за твердженням сторони обвинувачення, містить відомості про вчинення неправомірних дій. Також було заявлено про наявність усіх п’яти ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, які, на думку прокурора, не можуть бути нейтралізовані без застосування процесуальних обмежень.
Сторона обвинувачення вказала, зокрема, на ризик переховування підозрюваної від органів досудового розслідування та суду з огляду на її майновий стан і фінансові можливості сім’ї, а також на ризик знищення або спотворення доказів, посилаючись на факт видалення електронних повідомлень із мобільного телефону підозрюваної під час проведення обшуку. Окремо було заявлено про ризики незаконного впливу на свідків, інших учасників провадження та експертів, з урахуванням авторитету та можливостей підозрюваної, а також про ризик перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином і продовження протиправної діяльності. З огляду на викладене прокурор просив застосувати запобіжний захід у вигляді застави у розмірі 50 мільйонів гривень із покладенням відповідних процесуальних обов’язків, зазначивши, що такий розмір не є непомірним з урахуванням майнового стану підозрюваної та її чоловіка.
Сторона захисту заперечила проти задоволення клопотання, вказавши, що більшість матеріалів, на які посилається прокурор, не є доказами у розумінні КПК України та лише відображають здійснення підозрюваною парламентської діяльності. Захисники наголосили, що заявлені ризики мають характер припущень і не підтверджені належними доказами, а фактично єдиним доказом сторони обвинувачення є протокол проведення НСРД.
Захист також звернув увагу на хронологію досудового розслідування, зазначивши, що кримінальне провадження було зареєстроване 27 листопада 2025 року, тоді як активні слідчі дії розпочалися лише у січні 2026 року. За твердженням адвокатів, лише 9 січня 2026 року до НАБУ звернувся свідок на ім’я «Мазур», який повідомив про кримінальне правопорушення та був залучений до викриття злочину як агент. Водночас, як зазначив захист, дозвіл на проведення НСРД щодо підозрюваної органи слідства отримали вже 7 січня 2026 року, що, на їхню думку, не узгоджується з логікою подій.
Крім того, захисники вказали на порушення прав підозрюваної під час проведення невідкладного обшуку, який, за їх твердженням, не був належним чином легалізований судовим рішенням. За словами адвокатів, жодних документів, що дозволяли б проведення такого обшуку, стороні захисту надано не було, за винятком демонстрації працівниками органу досудового розслідування витягу з ЄРДР на екрані телефону.
Сторона захисту також зазначила, що вилучені кошти були офіційно задекларовані, а долучений аудіозапис, на їхню думку, є сфальсифікованим. Підозрювана підтвердила факт зустрічі з народним депутатом, водночас заперечивши зміст розмови, зафіксованої на аудіозаписі. Окремо було заявлено про можливу залежність свідка від органів обвинувачення та наявність ознак провокації, оскільки щодо цього свідка, за твердженням захисту, здійснюється окреме кримінальне провадження.
Також підозрювана повідомила про блокування її банківських рахунків, що, на її думку, унеможливлює внесення застави у запропонованому розмірі. Захист звернув увагу суду, що покладення окремих процесуальних обов’язків може перешкоджати здійсненню підозрюваною парламентських повноважень, і просив відмовити у задоволенні клопотання, застосувавши запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання.
За результатами розгляду суд частково задовольнив клопотання сторони обвинувачення та застосував щодо підозрюваної запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 33 мільйонів гривень із покладенням відповідних процесуальних обов’язків.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що сторона обвинувачення формально послалася на наявність усіх п’яти ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, однак у межах судового засідання їх обґрунтування переважно мало загальний характер і не завжди супроводжувалося конкретизованими фактичними даними, які б стосувалися поведінки саме цієї підозрюваної, що протирічить підходу Європейського суду з прав людини (Karaca v. Turkey, п. 139; Sardar Babayev v. Azerbaijan, пп. 50–51).
Так, ризик переховування від органів досудового розслідування та суду обґрунтовувався насамперед майновим станом підозрюваної та її потенційною можливістю виїзду за кордон. Водночас у судовому засіданні, як зазначають спостерігачі IAC ISHR, не було наведено відомостей про попередні спроби ухилення від правосуддя, порушення процесуальних обов’язків або конкретні дії, які б свідчили про реальні наміри залишити територію України. Практика ЄСПЛ є послідовною в тому, що абстрактні посилання на фінансові можливості, мобільність або гіпотетичний ризик виїзду не можуть самі по собі вважатися достатніми підставами для обмеження свободи особи.
Ризик знищення або спотворення доказів сторона обвинувачення пов’язувала з обставинами, зафіксованими під час проведення обшуку. У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на те, що особливого значення набуває питання процесуальної законності первинних слідчих дій, зокрема проведення так званого «невідкладного обшуку». Відсутність попереднього судового контролю та відсутність ухвали про подальшу легалізацію такої слідчої дії здатні поставити під сумнів допустимість отриманих і похідних доказів. Відповідно до стандартів статті 8 Конвенції та усталеної практики ЄСПЛ, втручання у приватне життя має бути не лише формально допустимим, але й належним чином обґрунтованим, пропорційним і підконтрольним суду.
Окремої уваги потребують доводи сторони захисту щодо можливих ознак провокації злочину. Заявлені обставини — ініціатива контакту з боку свідка, його процесуальний статус, а також наявність щодо нього іншого кримінального провадження — за стандартами ЄСПЛ вимагають від національного суду особливо ретельної та активної перевірки меж допустимої оперативної діяльності. Сам по собі факт заперечення вини підозрюваною не може автоматично виключати аргумент про провокацію, оскільки ключовим є питання наявності або відсутності попередньої схильності особи до вчинення злочину та роль дій органів влади у формуванні відповідної ситуації. Водночас, наведені доводи сторони захисту потребують подальшої процесуальної перевірки в межах судового розгляду.
Оцінюючи визначений розмір застави, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на необхідність його аналізу крізь призму принципу пропорційності. Блокування банківських рахунків, на яке посилалася сторона захисту, за певних обставин могло фактично перетворити заставу на приховану форму позбавлення свободи, що не відповідає підходу ЄСПЛ, згідно з яким застава має становити реальну, а не ілюзорну альтернативу триманню під вартою.
У сукупності наведене свідчить про необхідність для національного суду особливо ретельної оцінки не лише формальної наявності ризиків, а й їхньої актуальності, індивідуалізованості та реальної можливості нейтралізації шляхом застосування менш суворих запобіжних заходів. Ризики, на які посилаються органи влади, повинні бути належним чином обґрунтовані, а відповідні міркування не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними (Radonjić and Romić v. Serbia, пп. 64–67, 70). В іншому випадку існує ризик надання запобіжному заходу фактично карального характеру ще до ухвалення вироку, що є несумісним із презумпцієюневинуватості та вимогами статті 5 Конвенції. У цьому контексті показовим є й те, що суд задовольнив клопотання сторони обвинувачення лише частково, що опосередковано свідчить про відсутність безумовності аргументації сторін.
Щодо тверджень про можливу провокацію злочину слід додатково наголосити, що національні суди зобов’язані здійснювати активну та всебічну перевірку таких заяв, при цьому обов’язок доведення відсутності провокації покладається саме на сторону обвинувачення (Ramanauskas v. Lithuania, пп. 55–57; Bannikova v. Russia, пп. 54–57). Докази, отримані внаслідок провокації, підлягають виключенню, а встановлення самого факту провокації ставить під сумнів добросовісність дій правоохоронних органів і справедливість провадження в цілому (Vanyan v. Russia, пп. 46–49).
Окремо експерти звертають увагу на процедуру проведення невідкладного обшуку. За практикою ЄСПЛ, відсутність попереднього судового контролю та неможливість ефективної перевірки законності такої слідчої дії позбавляє її належних гарантій від свавільного втручання держави (Korniyets and Others v. Ukraine, пп. 70–72). Аналогічні підходи Суд застосовував і в інших справах, наголошуючи, що розгляд клопотань про дозвіл на обшук без участі сторони захисту є несумісним із принципами змагальності та рівності сторін (Kobiashvili v. Georgia, п. 67), а недотримання встановленої процедури санкціонування обшуку становить серйозне порушення статті 8 Конвенції (Varga v. Romania, пп. 72–73; Işildak v. Turkey, пп. 51–52).
Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що порушення, допущені на етапі отримання або оцінки доказів, можуть мати вирішальний вплив на справедливість провадження в цілому, якщо вони порушують баланс між сторонами та принцип змагальності (Mehmet Zeki Doğan v. Turkey (No. 2), пп. 84–85). У цьому контексті релевантною є й доктрина «плодів отруєного дерева», яка передбачає оцінку причинно-наслідкового зв’язку між первинним процесуальним порушенням і всією подальшою доказовою базою. Використання доказів, отриманих унаслідок істотних процесуальних порушень, здатне підірвати загальну справедливість провадження, що суперечить вимогам статті 6 Конвенції (Khan v. the United Kingdom, п. 34).
Винятковий характер такого втручання вимагає від органів досудового розслідування переконливого обґрунтування саме невідкладності, а від слідчого судді — здійснення реального, а не формального судового контролю. За відсутності мотивованої оцінки відповідних обставин ex post facto санкціонування обшуку може перетворюватися на механізм формальної легалізації вже проведених слідчих дій, що є несумісним із принципом верховенства права.
Також у ході судового засідання суд розглянув три клопотання сторони захисту.
Клопотання про виклик і допит свідка «Мазура».
Сторона захисту обґрунтовувала необхідність допиту свідка наявністю розбіжностей між протоколами його допиту та фактичними показаннями, що, на її думку, зумовлює потребу в безпосередньому з’ясуванні цих обставин у судовому засіданні. Прокурор заперечував проти задоволення клопотання, посилаючись на застосування щодо свідка заходів безпеки, а також зазначивши, що наполягання на його допиті на цій стадії має на меті доступ до доказової бази поза встановленою процесуальною процедурою та може призвести до затягування розгляду. Суд відмовив у задоволенні клопотання, вказавши, що наявні в матеріалах провадження протоколи допиту свідка є достатніми для вирішення клопотання сторони обвинувачення про застосування запобіжного заходу.
Клопотання про витребування повного аудіозапису аудіоконтролю щодо підозрюваної.
Сторона захисту зазначила, що значна частина аудіозапису є зашифрованою, тоді як стороною обвинувачення до матеріалів було долучено лише окремі фрагменти. Захисники наголосили, що напередодні судового засідання вони звернулися до органу досудового розслідування з клопотанням про надання повного запису з метою його аналізу. Прокурор заперечував проти задоволення клопотання, зазначивши, що передбачений законом триденний строк для надання відповіді на звернення сторони захисту не сплив, а також звернув увагу на те, що досудове розслідування перебуває на початковій стадії та відповідні матеріали становлять таємницю досудового розслідування. Суд відмовив у задоволенні клопотання, вказавши, що строк для надання відповіді дійсно не закінчився, а прокурор вправі визначати обсяг матеріалів, необхідних для вирішення питання про запобіжний захід, у межах наданих йому повноважень.
Клопотання про постановлення окремої ухвали щодо порушення права на справедливий суд і презумпції невинуватості.
Сторона захисту звернула увагу суду на оприлюднення на офіційних ресурсах органів досудового розслідування відеоматеріалів, що містили фрагменти обшуку та аудіоконтролю щодо підозрюваної, а також закадрові коментарі й заголовки, які, на думку захисту, створювали враження доведеності її вини. Прокурор заперечував проти задоволення цього клопотання, зазначивши, що відповідні обставини не можуть бути належним чином перевірені в межах даного судового засідання, а їх оцінка виходить за межі розгляду питання про застосування запобіжного заходу. Суд відмовив у задоволенні клопотання, вказавши на відсутність підстав для висновку про порушення презумпції невинуватості та зазначивши, що постановлення окремої ухвали з таких підстав не передбачене положеннями КПК України.
З огляду на наведене, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що формальна логіка, покладена в основу окремих процесуальних рішень суду, загалом узгоджується з положеннями національного кримінального процесуального законодавства. Водночас у світлі стандартів статей 5 та 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод така логіка потребує значно більш ретельної та змістовної оцінки, з урахуванням реальних наслідків для прав підозрюваної.
Застосування запобіжного заходу, навіть у формі застави, не може розглядатися як суто «м’якше» або нейтральне обмеження, яке не потребує повноцінної перевірки обґрунтованості доводів сторони обвинувачення. Європейські стандарти виходять із того, що будь-яке істотне обмеження свободи або майнових прав у межах кримінального провадження має бути належним чином мотивованим, пропорційним та заснованим на достатньо переконливій доказовій базі вже на первинному етапі. Особливої ваги це набуває у ситуаціях, коли застосування застави фактично може створювати передумови для подальшого переходу до більш суворого, виняткового запобіжного заходу — тримання під вартою.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на системний ризик, за якого необґрунтовано високий або фактично непосильний розмір застави, обґрунтований неперевіреними або суперечливими доказами, може слугувати проміжним етапом легалізації подальшого позбавлення свободи. У разі невнесення такої застави сторона обвинувачення отримує можливість ініціювати застосування тримання під вартою, посилаючись на формальну «неефективність» попереднього заходу, хоча її причиною може бути саме непропорційність первинного рішення. Таким чином, відбувається поступовий перехід від менш суворого запобіжного заходу до виняткового, без належного перегляду якості та достатності первинного доказового підґрунтя.
У цьому контексті експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що саме первинне рішення суду щодо запобіжного заходу має визначальне значення для подальшої логіки провадження. Загальний аналіз моніторингових спостережень IAC ISHR свідчить про те, що початкове обґрунтування ризиків нерідко використовується сторонами обвинувачення як універсальна підстава для тривалого застосування запобіжних заходів упродовж років, із формальним посиланням на те, що «первинні обставини не змінилися». Такий підхід суперечить конвенційним вимогам щодо динамічної, індивідуалізованої та актуальної оцінки ризиків на кожному етапі провадження.
У цій справі додаткові занепокоєння викликає те, що окремі доводи сторони захисту — зокрема щодо суперечливості показань ключового свідка, можливих ознак провокації злочину, вибіркового доступу до матеріалів аудіоконтролю, а також публічної комунікації органів досудового розслідування — не були предметом змістовної оцінки на цій стадії. Водночас практика ЄСПЛ виходить із того, що у справах, де заявляються ознаки провокації або вирішальна роль правоохоронних органів у формуванні подій, національні суди мають забезпечити ефективну можливість перевірки достовірності та повноти показань ключових свідків. Якщо такі показання є сумнівними або суперечливими, суд зобов’язаний оцінити, чи підкріплені вони іншими переконливими та незалежними доказами, оскільки, чим слабші додаткові докази, тим вищим є ризик, що вирішальним стане ненадійний елемент доказової бази, що є несумісним із принципом доведення вини «поза розумним сумнівом» (Seton v. the United Kingdom, п. 58).
У цій справі окремої уваги також потребує ситуація, за якої стороні захисту надавалися лише вибіркові фрагменти аудіоконтролю, тоді як саме ці матеріали використовувалися стороною обвинувачення для обґрунтування необхідності застосування запобіжного заходу. Навіть за формального дотримання процесуальних строків і посилання на дискрецію прокурора, така ситуація створює ризик порушення принципів змагальності та рівності сторін. За стандартами статті 6 § 1 Конвенції кожна сторона має бути поставлена в умови, що дозволяють їй представити свою позицію без істотного процесуального дисбалансу порівняно з опонентом (UAB Ambercore DC and UAB Arcus Novus v. Lithuania, п. 107).
Окремий конвенційний вимір має й питання публічної комунікації органів досудового розслідування. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що презумпція невинуватості буде порушена, якщо судове рішення або заява посадової особи відображає думку про винуватість особи до того, як її вину буде доведено в законному порядку; при цьому достатньо, щоб існували підстави вважати, що компетентний орган сприймає особу як винувату (Nadi̇r Yildirim and others v. Türki̇ye, п. 66). Стаття 6 § 2 Конвенції також забороняє заяви державних службовців щодо незавершених кримінальних розслідувань, які заохочують громадськість вважати підозрюваного винним і можуть упереджувати оцінку фактів судом (Ismoilov and Others v. Russia, п. 161). У цьому світлі формальна відмова від оцінки таких обставин може створювати враження ігнорування конвенційного виміру проблеми.
Крім того, ЄСПЛ послідовно підкреслює, що твердження про провокацію злочину потребують активної та ретельної перевірки з боку національних судів, а обов’язок доведення відсутності провокації покладається саме на сторону обвинувачення (Ramanauskas v. Lithuania, пп. 55–57; Bannikova v. Russia, пп. 54–57). Докази, отримані внаслідок провокації або істотних процесуальних порушень, здатні підірвати справедливість провадження в цілому, особливо якщо такі порушення впливають на баланс між сторонами та принцип змагальності (Mehmet Zeki Doğan v. Turkey (No. 2), пп. 84–85).
У підсумку експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що саме на первинній стадії застосування запобіжного заходу суди повинні проявляти підвищену обачність і забезпечувати реальний, а не формальний контроль за обґрунтованістю обмежень прав особи. Недотримання цього підходу створює ризик поступової підміни понять між «м’якшим» запобіжним заходом і фактичним формуванням підстав для подальшого позбавлення свободи, що суперечить практичному та ефективному змісту гарантій, закріплених у статтях 5 і 6 Конвенції.
З огляду на зазначене, справа обґрунтовано рекомендується до системного моніторингу.
