22. 01. 2026
9 січня 2026 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52024000000000222 стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації Орлова Володимира Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисники, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
На початку судового засідання сторона захисту заявила клопотання про долучення додаткових доказів. Захисники зазначили, що у попередньому судовому засіданні прокурором було подано клопотання про долучення матеріалів, які, на думку сторони обвинувачення, підтверджували, що Афанасьєв О.А. станом на серпень 2024 року вже не виконував обов’язки радника голови обласної державної адміністрації. Зазначені матеріали, за позицією обвинувачення, спростовували показання, раніше надані Орловим В.В.
У зв’язку з цим сторона захисту просила суд оглянути фотоматеріал зі сторінки колишнього голови ОДА у соціальній мережі Facebook, який, на переконання захисників, свідчив про те, що станом на серпень 2024 року Афанасьєв О.А. продовжував виконувати відповідні обов’язки. Прокурор не заперечувала проти задоволення зазначеного клопотання.
Після огляду фотоматеріалу в судовому засіданні сторона захисту наголосила, що Афанасьєв О.А. продовжував виконувати робочі обов’язки та перебував у дружніх стосунках із головою ОДА на той час. Захисники звернули увагу на те, що фотографія була зроблена під час протокольного заходу з підвищеними заходами безпеки, доступ до якого не могли мати випадкові особи, а Афанасьєв О.А. перебував безпосередньо поруч із головою ОДА. Крім того, сторона захисту зазначила, що Орлов В.В. надавав відповідні показання ще на стадії досудового розслідування, і раніше сторона обвинувачення їх не оспорювала.
Прокурор, у свою чергу, повідомила, що після надання Орловим В.В. показів щодо Афанасьєва О.А. сторона обвинувачення перевірила цю інформацію та встановила, що Афанасьєва О.А. було звільнено у січні 2024 року, що, за її словами, підтверджується документами, долученими у попередньому судовому засіданні. Вона також зауважила, що Афанасьєв О.А. міг бути присутнім на зазначеному заході не у статусі радника, а сама присутність інших осіб, які не мали відношення до ОДА, на цьому заході це підтверджує. Прокурор наголосила, що з аналізу фотоматеріалу неможливо з упевненістю стверджувати, що Афанасьєв О.А. виконував функції радника станом на серпень 2024 року.
Обвинувачений у відповідь зазначив, що Афанасьєв О.А. офіційно не працював радником, однак продовжував постійно перебувати поруч із головою ОДА. Він також повідомив, що про звільнення Афанасьєва О.А. дізнався лише з матеріалів досудового розслідування.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що зафіксована в судовому засіданні ситуація свідчить про наявність суттєвої спірності фактичних обставин, пов’язаних зі статусом та роллю Афанасьєва О.А. у відповідний період. Подання стороною захисту фотоматеріалу з публічного джерела об’єктивно ставить під сумнів однозначність висновків сторони обвинувачення щодо припинення виконання ним функцій радника голови ОДА та вимагає від суду оцінки не лише формально-правових, а й фактичних аспектів цієї ситуації.
У цьому контексті позиція сторони обвинувачення, яка ґрунтується переважно на наявності наказу про звільнення, має оцінюватися з урахуванням поведінки особи після формального припинення повноважень, характеру її присутності на офіційних заходах та фактичного рівня залученості до діяльності відповідних органів. Як свідчить практика справедливого судового розгляду, формальний статус особи не завжди є вирішальним, якщо сукупність обставин вказує на продовження виконання функцій або реальну участь у процесах, що мають значення для справи.
З точки зору стандартів статті 6 Конвенції, наявність таких суперечностей покладає на національний суд обов’язок здійснити особливо ретельну, всебічну та неупереджену оцінку доказів у їх сукупності, уникаючи вибіркового підходу або пріоритетного сприйняття виключно документальних доказів сторони обвинувачення. У цьому сенсі фотоматеріал, хоча й не є самостійним доказом правового статусу особи, може мати допоміжне доказове значення для перевірки достовірності показань, логічної узгодженості позицій сторін та внутрішньої послідовності версії обвинувачення.
Окремої уваги заслуговує й обставина, що показання Орлова В.В. щодо Афанасьєва О.А., на які посилається сторона захисту, не оспорювалися стороною обвинувачення на стадії досудового розслідування. Зміна акцентів у позиції прокурора вже на стадії судового розгляду може свідчити як про еволюцію доказової бази, так і про спробу ретроспективного коригування версії обвинувачення. У будь-якому випадку така процесуальна ситуація підсилює обов’язок суду надати вмотивовану та переконливу оцінку всім доказам і сумнівам, оскільки саме на цій стадії перевіряється реальне дотримання принципів змагальності, рівності сторін і правової визначеності.
Варто також наголосити, що презумпція невинуватості, гарантована статтею 6 § 2 Конвенції, вимагає від суду утримуватися від попереднього формування уявлення про винуватість особи, а тягар доведення залишається на стороні обвинувачення. Будь-які обґрунтовані сумніви щодо фактичних обставин та доказів мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а доведення обвинувачення повинно ґрунтуватися на чітких, послідовних і переконливих доказах, достатніх для досягнення стандарту доказування «поза розумним сумнівом».
У подальшому суд розглянув клопотання прокурора про продовження строку дії покладених на Орлова В.В. обов’язків.
Обґрунтовуючи необхідність задоволення клопотання, прокурор зазначила, що на даний час продовжує існувати ризик переховування Орлова В.В. від суду, який, за її словами, не зменшився порівняно з попереднім рішенням про продовження обов’язків, ухваленим у листопаді 2025 року. Вона наголосила, що наявність відповідного ризику була належним чином підтверджена, а нові обставини, які могли б свідчити про його зменшення, відсутні. Прокурор також зазначила, що доводи сторони обвинувачення по суті залишаються незмінними з квітня 2025 року.
Сторона захисту, у свою чергу, повідомила, що не заперечує проти задоволення зазначеного клопотання. Водночас захисники звернули увагу суду на те, що, обґрунтовуючи необхідність продовження обов’язків, прокурор посилається переважно на протоколи допитів, складені на стадії досудового розслідування, а також на припущення щодо можливого перебування обвинуваченого за кордоном з огляду на його матеріальне становище. Захист підкреслив, що майно обвинуваченого було конфісковане, а отже, зазначений ризик переховування фактично обґрунтовується суворістю санкції інкримінованої статті та можливого покарання.
Заслухавши позиції сторін, суд ухвалив задовольнити клопотання прокурора та продовжити строк дії покладених на обвинуваченого обов’язків, зокрема обов’язку здати паспорт для виїзду за кордон та інші документи, що надають право на виїзд з України.
З цього приводу експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу, що аргументація сторони обвинувачення викликає певні застереження з точки зору стандартів статті 5 Конвенції. Фактично прокурор прямо визнала, що доводи щодо ризику переховування не зазнали змін з квітня 2025 року, що може свідчити про інерційний, а не динамічний підхід до оцінки ризиків. Практика ЄСПЛ послідовно наголошує, що будь-яке продовження запобіжних заходів має ґрунтуватися на актуальній оцінці обставин, а не на автоматичному відтворенні попередніх мотивів. Крім того, важливо наголосити, що суворість санкції не може бути самостійною та вирішальною підставою для підтримання запобіжних заходів.
У цьому ЄСПЛ послідовно застерігає від виведення ризику ухилення від правосуддя виключно з тяжкості інкримінованого злочину. Такий підхід сам по собі не є достатнім і потребує доповнення аналізом конкретної поведінки особи та наявних процесуальних гарантій її явки до суду (Radonjić and Romić v. Serbia, п. 65). За відсутності таких індивідуалізованих чинників посилання на тяжкість обвинувачення набуває надто абстрактного характеру.
У подальшому суд ухвалив перейти до судових дебатів. У межах цього засідання свою позицію виклала прокурор.
Під час судових дебатів прокурор зачитала формулювання кримінального обвинувачення та зазначила, що зібрані у справі докази, на її переконання, підтверджують факт вимагання неправомірної вигоди Орловим В.В. За версією сторони обвинувачення, обвинувачений через посередника — Гончара О. — висловлював вимогу про надання неправомірної вигоди йому та голові ОДА за вирішення питання, пов’язаного з діяльністю ТОВ «Альфа Веа Хауз». При цьому Гончар О., за твердженням прокурора, діяв як особа, що представляла інтереси цього товариства.
Прокурор зазначила, що під час низки зустрічей обвинувачений неодноразово наголошував на своїй можливості вирішити відповідне питання, зокрема шляхом підписання необхідного розпорядження. У ході спілкування, за її словами, обговорювався і розмір неправомірної вигоди, який у подальшому було погоджено на меншу суму. Обвинувачений, як зазначила прокурор, пов’язував підписання відповідного документа з виконанням висунутих умов. Відсутність фактичного отримання неправомірної вигоди сторона обвинувачення пояснила звільненням Орлова В.В. з посади, а не відмовою від реалізації відповідного наміру.
Сторона обвинувачення також звернула увагу, що ініціатива спілкування з Гончаром О. виходила не від нього, а від третьої особи — Геннадія, який звернувся до Гончара О. з проханням поспілкуватися з Орловим В.В.За твердженням прокурора, Орлов В.В. повідомив, що обізнаний із ситуацією, та зазначив, що вирішення питання можливе лише за умови надання грошових коштів. Прокурор наголосила, що обвинувачений жодного разу не заявляв про відмову від відповідних вимог, а припинення спілкування було зумовлене виключно його звільненням з посади.
Прокурор також зазначила, що свідок Гончар О. самостійно не ініціював пропозицію неправомірної вигоди та не висловлював її з власної ініціативи. На переконання сторони обвинувачення, доводи підтверджуються матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій, зокрема аудіо- та відеофіксацією зустрічей між учасниками подій. Вона також зауважила, що стороною захисту не було надано переконливих доказів того, що відповідні зустрічі або спілкування не мали місця.
Окремо прокурор зупинилася на доводах сторони захисту щодо нібито провокації злочину. Вона зазначила, що після отримання інформації про вимогу надання грошових коштів Гончар О. звернувся із заявою до НАБУ протягом п’яти днів. На думку сторони обвинувачення, дії Гончара О. не мали провокативного характеру та зводилися до фіксації вже сформованої позиції обвинуваченого.
У цьому контексті прокурор наголосила, що особа, яка повністю заперечує вчинення інкримінованого їй діяння, не може водночас обґрунтовано стверджувати про провокацію злочину, оскільки провокація передбачає спонукання до вчинення діяння, а не заперечення самого факту вимагання. Виходячи з цього, сторона обвинувачення вважала доводи захисту про провокацію безпідставними та такими, що не спростовують обґрунтованості пред’явленого обвинувачення.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що одним із ключових питань у цій справі є належна оцінка доводів сторони захисту щодо можливого підбурювання (провокації) злочину, а також меж допустимого використання оперативних методів і матеріалів НСРД. У судових дебатах сторона обвинувачення наполягала, що ініціатива вимоги неправомірної вигоди виходила від обвинуваченого, тоді як дії свідка Гончара О. та правоохоронних органів мали фіксуючий характер і не виходили за межі пасивного реагування.
Водночас практика Європейського суду з прав людини послідовно виходить з того, що питання провокації має оцінюватися як об’єктивне і не може бути зведене до формальних тез сторін чи процесуальної позиції обвинуваченого. Сам по собі факт заперечення вини не усуває обов’язку суду перевірити, чи не було створено штучних умов для формування злочинного наміру, і чи не стало втручання заявника або правоохоронних органів визначальним чинником для виникнення інкримінованої поведінки.
За стандартами ЄСПЛ, визначальним є не стільки формальне джерело ініціативи контакту, скільки характер і динаміка взаємодії між учасниками, зокрема:
- чи існували об’єктивні підстави підозрювати особу у схильності до корупційних дій до втручання заявника;
- чи не зводилася поведінка свідка до активного стимулювання, підтримання або розвитку теми неправомірної вигоди;
- чи були висловлювання обвинуваченого спонтанними та самостійними, чи сформованими у відповідь на наполегливі сигнали з боку співрозмовника.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR також зазначають, що посилання сторони обвинувачення на матеріали НСРД як на підтвердження версії обвинувачення саме по собі не є достатнім для «закриття» питання провокації. Аудіо- чи відеозаписи фіксують зміст комунікації, однак не завжди дозволяють встановити, за яких передумов і внаслідок яких впливів виник намір, а також чи не підтримувався контакт штучно після первинної згадки про неправомірну вигоду. У цьому сенсі принципове значення має оцінка повноти контексту взаємодії, послідовності подій, а також оперативної необхідності та пропорційності втручання.
З огляду на це, твердження прокурора щодо відсутності провокації не можуть вважатися переконливо обґрунтованими лише шляхом посилання на «непровокативні висловлювання» або аргумент про несумісність заперечення вини з доводами про провокацію. Національний суд, діючи у межах стандартів справедливого судового розгляду, має здійснити самостійну, критичну та всебічну перевірку доводів щодо провокації, з урахуванням ролі кожного учасника, контексту комунікації та ступеня впливу на формування інкримінованої поведінки.
Практика ЄСПЛ підкреслює, що навіть у справах, пов’язаних із протидією тяжким злочинам, застосування оперативних методів є допустимим лише за умови дотримання чітких процесуальних гарантій, тоді як докази, отримані внаслідок підбурювання, є несумісними з вимогами Конвенції (Yakhymovych v. Ukraine, пп. 29–31). Відповідно, національні суди повинні здійснювати активну і ретельну перевірку таких тверджень, а обов’язок доведення відсутності провокації покладається на сторону обвинувачення (Ramanauskas v. Lithuania, пп. 55–57; Bannikova v. Russia, пп. 54–57). У разі встановлення ознак провокації використання відповідних доказів ставить під сумнів справедливість провадження в цілому, а отримані таким шляхом матеріали підлягають критичній оцінці з позиції їх сумісності зі стандартами Конвенції (Vanyan v. Russia, пп. 46–49).
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
