20. 01. 2026
3 грудня 2025 року у Любомльському районному суді Волинської області відбулось засідання по справі №163/89/25 відносно Макаренка Володимира Дмитровича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 статті 332 (незаконне переправлення осіб через державний кордон України з використанням службового становища за попередньою змовою групи осіб). У залі судового засідання були присутні захисники, обвинувачений Макаренко В. Д., прокурор та головуючий суддя Павлусь О.С.
Моніторинг судового розгляду здійснювався шляхом аналізу офіційної онлайн-трансляції на вебсайті Судової влади України.
Перша частина судового засідання була присвячена розгляду трьох процесуальних клопотань:
– двох клопотань сторони обвинувачення — про продовження строку дії покладених на обвинуваченого процесуальних обов’язків на два місяці та про продовження строку його відсторонення від займаної посади начальника 2-ї групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби на аналогічний строк;
– одного клопотання сторони захисту — про надання тимчасового доступу до документів, що перебувають у володінні АТ КБ «ПриватБанк», які містять інформацію про осіб, що у період з 01.01.2024 по 25.06.2024 користувалися визначеним абонентським номером мобільного зв’язку (зокрема анкетні дані, адреси проживання та відомості про займані посади).
Розглядаючи клопотання сторони обвинувачення про продовження строку дії процесуальних обов’язків, прокурор зазначив, що щодо Макаренка В. Д. складено обвинувальний акт, який ґрунтується на матеріалах досудового розслідування, що, за позицією обвинувачення, підтверджують обґрунтованість інкримінованого обвинувачення. Прокурор також наголосив, що запобіжні заходи та пов’язані з ними обов’язки неодноразово продовжувалися судами різних інстанцій, а ризики, передбачені КПК України, не втратили своєї актуальності.
Зокрема, сторона обвинувачення вказала на тяжкість інкримінованого злочину як чинник, що, на її думку, може зумовлювати ризик ухилення обвинуваченого від суду, а також звернула увагу на його професійні зв’язки, які, за твердженням прокурора, створюють потенційну можливість впливу на свідків чи інших учасників кримінального провадження та перешкоджання здійсненню правосуддя. Узагальнюючи викладене, сторона обвинувачення виокремила два основні ризики: можливість переховування від суду та ризик впливу на учасників процесу.
Сторона захисту заперечувала проти задоволення клопотання, зазначаючи, що наведені ризики мають абстрактний характер і не підтверджуються конкретними обставинами. Захисники наголосили, що обвинувачений належним чином виконує покладені на нього обов’язки та не ухилявся від участі у судових засіданнях.
За результатами розгляду суд ухвалив задовольнити клопотання сторони обвинувачення та продовжити строк дії покладених на обвинуваченого процесуальних обов’язків на два місяці.
Надалі суд розглянув клопотання прокурора про продовження строку відсторонення Макаренка В. Д. від займаної посади. Обґрунтовуючи свою позицію, сторона обвинувачення послалася на ризик можливого використання службового становища для впливу на хід кримінального провадження. Сторона захисту заперечувала, вказуючи, що таке відсторонення є надмірним втручанням у право на працю, а ризики впливу на свідків уже мінімізовані шляхом встановлених судом заборон на спілкування.
Суд, заслухавши позиції сторін, ухвалив задовольнити клопотання прокурора та продовжити строк відсторонення обвинуваченого від займаної посади на два місяці.
У подальшому суд перейшов до розгляду клопотання сторони захисту про надання тимчасового доступу до документів, що перебувають у володінні АТ КБ «ПриватБанк». Захисники обґрунтовували необхідність такого доступу потребою встановлення фактичних обставин, пов’язаних із використанням абонентського номера, який фігурує у матеріалах провадження, з метою перевірки та спростування версії сторони обвинувачення.
Незважаючи на заперечення прокурора, суд ухвалив задовольнити клопотання сторони захисту.
Аналізуючи перебіг судового засідання та аргументацію сторони обвинувачення, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на окремі аспекти, які мають принципове значення з точки зору стандартів статті 5 § 3 Європейської конвенції з прав людини та усталеної практики Європейського суду з прав людини.
Передусім уваги заслуговує характер обґрунтування ризиків, на які посилається сторона обвинувачення. У межах даного судового засідання прокурор знову навів ризики можливого ухилення від суду та впливу на свідків, які за своїм змістом повторюють аргументацію, заявлену у попередніх клопотаннях у цій справі. Така повторюваність формулювань, зафіксована й у попередніх моніторингових звітах, об’єктивно порушує питання щодо того, чи здійснюється кожного разу самостійна й актуалізована оцінка ризиків з урахуванням розвитку провадження та поведінки обвинуваченого з плином часу.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що застосування та продовження будь-яких обмежень, пов’язаних із запобіжними заходами, не може ґрунтуватися на автоматичному відтворенні раніше наведених аргументів. Кожне нове процесуальне рішення повинно демонструвати реальну реакцію на зміну обставин справи та плин часу, а не лише підтверджувати сталість початкової позиції сторони обвинувачення (Tiron v. Romania, п. 39). Повторення ідентичних ризиків без їх переосмислення з огляду на актуальний стан провадження може свідчити про формальний підхід до оцінки необхідності подальших обмежень.
У цьому ж контексті Суд неодноразово підкреслював, що саме на державні органи покладається обов’язок доводити наявність конкретних, актуальних і індивідуалізованих ризиків, а не покладатися на загальні припущення чи попередні висновки (Karaca v. Turkey, п. 139; Sardar Babayev v. Azerbaijan, пп. 50–51). Оцінка ризиків має бути тісно пов’язана з особистими обставинами обвинуваченого, його поведінкою під час провадження, наявністю сталих соціальних і професійних зв’язків та фактичними гарантіями належної процесуальної поведінки.
Хоча в межах цього судового засідання безпосередньо не розглядалося питання продовження тримання під вартою, наведені стандарти залишаються релевантними і для оцінки доцільності подальшого застосування процесуальних обов’язків та інших обмежувальних заходів. ЄСПЛ не проводить різкого розмежування між різними формами обмеження свободи, якщо вони істотно впливають на реалізацію прав особи та вимагають переконливого й актуального обґрунтування з боку держави.
Крім того, Суд послідовно застерігає від виведення ризику ухилення від правосуддя виключно з тяжкості інкримінованого злочину. Такий підхід сам по собі не є достатнім і потребує доповнення аналізом конкретної поведінки особи та наявних процесуальних гарантій її явки до суду (Radonjić and Romić v. Serbia, п. 65). За відсутності таких індивідуалізованих чинників посилання на тяжкість обвинувачення набуває надто абстрактного характеру.
У світлі наведеного експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на важливість того, щоб оцінка ризиків у цьому кримінальному провадженні надалі здійснювалася з урахуванням не лише первинних підстав застосування запобіжних заходів, а й фактичного розвитку справи, поведінки обвинуваченого та принципу пропорційності втручання в його права. Саме такий підхід відповідає вимогам Конвенції та дозволяє запобігти поступовому перетворенню процесуальних обмежень на формальну й автоматизовану практику.
Після вирішення заявлених клопотань суд перейшов до стадії дослідження письмових доказів сторони обвинувачення. У ході цього етапу сторона захисту заявила заперечення щодо долучення окремих документів, висловивши сумніви щодо їх належності та допустимості.
Зокрема, захисники звернули увагу, що процесуальні рішення та витяги з Єдиного реєстру досудових розслідувань не є самостійними доказами у кримінальному провадженні, а мають виключно службово-процесуальний характер, фіксуючи рух та етапи провадження. Також було зазначено, що один із витягів стосується кримінального провадження, зареєстрованого задовго до подій, які є предметом обвинувачення у цій справі. Окремі зауваження захист висловив і щодо документа, поданого для підтвердження факту працевлаштування обвинуваченого, звертаючи увагу на відсутність належного засвідчення.
Прокурор, реагуючи на заявлені заперечення, зазначив, що сторона захисту була обізнана про наявність відповідних матеріалів на попередніх стадіях процесу, однак висловила заперечення щодо них лише під час дослідження доказів, що, на його думку, може свідчити про спробу затягування судового розгляду. Суд, вислухавши позиції сторін, не підтримав аргументацію сторони обвинувачення щодо зловживання процесуальними правами та зазначив, що питання допустимості та належності доказів підлягає вирішенню судом у нарадчій кімнаті під час ухвалення остаточного рішення у справі. У зв’язку з цим суд постановив долучити відповідні матеріали до матеріалів кримінального провадження, відклавши їх правову оцінку на стадію ухвалення вироку.
Крім того, сторона захисту заявила заперечення щодо допустимості доказів, отриманих у результаті невідкладного обшуку, дозвіл на проведення якого був наданий судом у ретроспективному порядку. Захист звернув увагу, що, як убачається з матеріалів кримінального провадження, під час надання такого дозволу слідчим суддею не було здійснено належної оцінки наявності ознак невідкладності обшуку. Водночас, за твердженням захисту, органами досудового розслідування не було доведено існування обставин, які б об’єктивно виправдовували проведення обшуку без попереднього судового дозволу.
Окрім того, захисники звернули увагу на обставини, які, на їхню думку, ставлять під сумнів належність судового контролю за легалізацією такого обшуку. Зокрема, з матеріалів провадження вбачається, що ухвалу про надання дозволу на обшук було постановлено протягом 23 секунд. Крім того, захист звернув увагу на істотні розбіжності у датах, зазначених у журналі судового засідання та безпосередньо в ухвалі слідчого судді, різниця між якими становить два дні. За позицією сторони захисту, сукупність цих обставин може свідчити про істотні процесуальні порушення та породжує сумніви щодо автентичності відповідних процесуальних документів, а також щодо фактичного здійснення судового контролю за проведенням обшуку.
У зв’язку з цим захисники зазначили, що проведення обшуку за відсутності доведеної невідкладності та за умов сумнівного судового контролю могло призвести до істотного порушення прав обвинуваченого. На їхнє переконання, всі докази, отримані внаслідок такого обшуку, не можуть вважатися допустимими. З огляду на викладене, сторона захисту просила суд визнати протокол обшуку, поданий стороною обвинувачення, очевидно недопустимим доказом, а також визнати недопустимими всі матеріали, долучені до нього.
З урахуванням заявлених доводів прокурор звернувся до суду з клопотанням про відкладення судового засідання з метою належної підготовки та представлення позиції сторони обвинувачення щодо порушених питань.
Суд, беручи до уваги подане клопотання, а також наявні організаційні та технічні обставини, ухвалив відкласти судове засідання та продовжити розгляд і вирішення зазначеного клопотання під час наступного судового засідання у справі.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що виявлені у ході судового розгляду процесуальні обставини потребують особливої ретельності та зваженості з боку національного суду при оцінці допустимості доказів. Долучення до матеріалів кримінального провадження документів із неперевіреним або сумнівним походженням, а також доказів, отриманих унаслідок слідчих дій, щодо яких ставиться під сумнів наявність належного судового контролю, створює підвищені ризики для дотримання фундаментальних гарантій справедливого судового розгляду.
У загальному контексті стандартів статті 6 Конвенції докази, на яких ґрунтується обвинувачення, мають бути не лише формально долученими до матеріалів справи, але й отриманими у спосіб, який забезпечує рівність сторін, змагальність процесу та реальну можливість для сторони захисту поставити під сумнів їх допустимість і достовірність. В іншому разі виникає ризик довільного застосування кримінального закону, що може вступати у конфлікт як із гарантіями статті 6, так і з принципами правової визначеності, закріпленими у статті 7 Конвенції. Як наголошував ЄСПЛ, зменшення інтенсивності судового контролю за законністю підстав притягнення особи до кримінальної відповідальності позбавляє статтю 7 її практичного змісту (Yüksel Yalçinkaya v. Türkiye, п. 241).
Особливу увагу експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають на доводи сторони захисту щодо проведення невідкладного обшуку з подальшим його санкціонуванням у ретроспективному порядку. Практика ЄСПЛ послідовно виходить із того, що винятковий характер такого втручання вимагає від органів досудового розслідування переконливого обґрунтування саме невідкладності, а від слідчого судді — здійснення реального, а не формального судового контролю. За відсутності мотивованої оцінки відповідних обставин ex post facto санкціонування обшуку може перетворюватися на механізм легалізації вже проведених слідчих дій, що є несумісним із принципом верховенства права.
У цьому контексті заслуговують на окрему увагу доводи сторони захисту щодо надзвичайно стислого часу ухвалення рішення слідчим суддею, а також розбіжностей у датах процесуальних документів. За практикою ЄСПЛ, відсутність попереднього судового контролю та неможливість ефективної перевірки законності обшуку з боку зацікавленої особи позбавляє такі процедури належних гарантій від свавільного втручання держави (Korniyets and Others v. Ukraine, пп. 70–72). Аналогічні підходи Суд послідовно застосовував і в інших справах, зокрема вказуючи, що розгляд клопотань про надання дозволу на обшук без участі сторони захисту є несумісним із принципами змагальності та рівності сторін (Kobiashvili v. Georgia, п. 67), а недотримання встановленої процедури санкціонування обшуку становить серйозне порушення статті 8 Конвенції (Varga v. Romania, пп. 72–73; Işildak v. Turkey, пп. 51–52).
Крім того, ЄСПЛ наголошує, що порушення, допущені на етапі здобуття або оцінки доказів, можуть мати вирішальний вплив на справедливість провадження в цілому, якщо вони порушують баланс між сторонами та принцип змагальності (Mehmet Zeki Doğan v. Turkey (No. 2), пп. 84–85). У таких ситуаціях релевантною є і доктрина «плодів отруєного дерева», яка передбачає оцінку причинно-наслідкового зв’язку між первинним процесуальним порушенням і всією подальшою доказовою базою. Використання доказів, отриманих унаслідок істотних порушень, здатне підірвати загальну справедливість провадження, що прямо суперечить вимогам статті 6 Конвенції (Khan v. the United Kingdom, п. 34).
З огляду на наведене, експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що доводи сторони захисту щодо порядку отримання та долучення окремих доказів (за умови їх підтвердження під час подальшого розгляду) мають істотне значення для оцінки допустимості та доказової ваги відповідних матеріалів. У таких ситуаціяхнаціональні суди покликані здійснювати всебічну, мотивовану та змістовну перевірку обставин, з тим щоб забезпечити дотримання принципів справедливого судового розгляду та ефективного судового контролю у розумінні Конвенції.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
