10. 12. 2025
Моніторинг судових засідань в українських судах, здійснений моніторинговою місією IAC ISHR упродовж листопада, доповнив раніше зафіксовані спостереження та дозволив виявити низку повторюваних процесуальних практик, які викликають занепокоєння з огляду на дотримання гарантій справедливого судового розгляду. Зокрема, у низці кримінальних проваджень було зафіксовано випадки формального продовження тримання під вартою без належної індивідуалізованої оцінки ризиків, а також обставини, що потребують ретельної перевірки з точки зору можливих ознак недопустимої провокації до вчинення злочину.
У своїй сукупності такі спостереження свідчать про тенденцію до зниження якості процесуального аналізу та ризик поступового відхилення від стандартів належної правової процедури. Подібні практики не узгоджуються з підходами, сформульованими у практиці Європейського суду з прав людини, і в довгостроковій перспективі можуть негативно впливати на ефективність судового захисту та рівень довіри до судової влади.
Автоматичне продовження тримання під вартою
Під час моніторингу судових засідань у листопаді спостерігачі IAC ISHR знову зафіксували підхід, за якого подальше тримання особи під вартою підтримується переважно інерційно, без належного аналізу того, чи зберігаються відповідні підстави на конкретному етапі кримінального провадження. У низці випадків суди обмежувалися формальним посиланням на те, що ризики «залишилися незмінними», без нової оцінки процесуальної ситуації та без належного розгляду можливості застосування альтернативних, менш суворих запобіжних заходів. Такий підхід створює ризик автоматизму у прийнятті рішень про продовження тримання під вартою.
Ця проблема стала однією з найбільш часто зафіксованих упродовж листопада. В окремих кримінальних провадженнях суди продовжували тримання під вартою, фактично відтворюючи стандартний перелік ризиків без аналізу того, чи зазнали вони змін з урахуванням тривалості перебування обвинувачених під вартою, розвитку судового розгляду та доводів сторони захисту. Зокрема, спостерігачі IAC ISHR звернули увагу на випадки, коли аргументи захисту щодо погіршення стану здоров’я обвинувачених залишалися без належної оцінки, а підстави для подальшого тримання під вартою формулювалися ідентично до попередніх ухвал.
Такий підхід не узгоджується з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої саме на державу покладається обов’язок щоразу доводити реальність, актуальність і конкретність ризиків, що виправдовують подальше обмеження свободи. ЄСПЛ послідовно наголошує, що кожне нове рішення про продовження тримання під вартою має бути результатом самостійної та мотивованої судової оцінки, а не механічного відтворення попередніх висновків.
У справі Gomes Costa v. Portugal (пп. 73–79) Суд підкреслив, що продовження запобіжного заходу має ґрунтуватися на актуальній оцінці обставин справи та супроводжуватися переконливим обґрунтуванням, а не шаблонним повторенням раніше використаних формулювань. Аналогічну позицію ЄСПЛ висловив у справі Sardar Babayev v. Azerbaijan (пп. 50–51), зазначивши, що абстрактне та стереотипне повторення переліку ризиків без пояснення, чому вони залишаються актуальними саме у конкретній ситуації, становить порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. Органи влади мають не лише називати відповідні підстави, а й підтверджувати їх конкретними фактами, що стосуються цієї справи.
У справі Tiron v. Romania (п. 39) Суд прямо наголосив на обов’язку національних судів щоразу здійснювати самостійну оцінку підстав тримання під вартою, зазначивши, що використання однотипних і формальних формулювань без належного урахування плину часу є несумісним із вимогами статті 5 §3 Конвенції. Подібний підхід відображено й у справі Maassen v. the Netherlands (п. 62), де Суд підкреслив, що з плином часу тягар обґрунтування лише зростає, а державні органи повинні надавати щораз переконливіші докази актуальності ризиків, які виправдовують подальше тримання особи під вартою.
Ознаки провокації до вчинення злочину
Під час моніторингу судових засідань у листопаді спостерігачі IAC ISHR неодноразово фіксували ситуації, у яких ключове значення для обґрунтування обвинувачення мали матеріали, отримані внаслідок проведення прихованих оперативних заходів. Сукупність таких спостережень зумовила необхідність окремо звернутися до проблематики застосування цих інструментів та пов’язаних із ними ризиків провокації до вчинення злочину.
Використання прихованих оперативних заходів традиційно розглядається державами як ефективний засіб боротьби з латентною злочинністю, зокрема у сфері корупції, незаконного обігу наркотиків та організованої злочинності. Водночас саме ця сфера є однією з найбільш чутливих з точки зору дотримання гарантій справедливого судового розгляду, оскільки межа між допустимим оперативним контролем і недопустимою провокацією злочину є вкрай тонкою та на практиці часто потребує ретельної судової перевірки.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що держава не може виправдовувати засудження особи результатами діяльності правоохоронних органів у випадках, коли саме їхні дії стали визначальним чинником формування злочинного наміру. У центрі оцінки Суду перебуває питання, чи обмежувалися уповноважені органи пасивним спостереженням за вже наявною злочинною діяльністю, чи, навпаки, своїми активними діями спонукали особу до вчинення правопорушення, яке без такого втручання не відбулося б. Таким чином, ключовим критерієм стає аналіз гіпотетичного перебігу подій за відсутності втручання держави та збереження розслідування «по суті пасивного» характеру.
Окремого значення Суд надає підставам для застосування прихованих операцій. Наявність об’єктивних і перевірюваних даних щодо схильності особи до злочинної поведінки або її попередньої залученості до кримінальної діяльності є необхідною передумовою для виправдання такого втручання. За відсутності подібних даних використання агентів або осіб, що діють за дорученням правоохоронних органів, ризикує перетворитися з інструменту документування злочину на засіб його штучного створення.
У цьому контексті принципового значення набуває питання розподілу процесуального тягаря доказування. ЄСПЛ чітко зазначає, що у випадках, коли сторона захисту обґрунтовано заявляє про провокацію, саме на органи обвинувачення покладається обов’язок довести відсутність підбурювання. Формальний характер або відсутність належного дозволу, ефективного нагляду та чіткої правової регламентації прихованих операцій істотно послаблює позицію держави у цьому аспекті. Як підкреслено у справі Helme v. Estonia (пп. 48–51, 59), подібні процесуальні прогалини можуть унеможливити належне спростування тверджень про провокацію та, відповідно, поставити під сумнів справедливість кримінального провадження в цілому.
Наведені у цій статті спостереження відображають результати моніторингу судових засідань, здійсненого моніторинговою місією IAC ISHR упродовж листопада, та є частиною ширшого масиву аналітичних даних щодо дотримання права на справедливий суд в Україні. Спостереження за судовими процесами у грудні буде узагальнено та включено до річного аналітичного звіту IAC ISHR, який дозволить надати комплексну оцінку зафіксованих практик і тенденцій у світлі стандартів Європейської конвенції та практики ЄСПЛ.
