25. 07. 2025
17 липня 2025 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду у рамках справи №991/4619/25 (кримінального провадження № 52019000000000660) відбувся розгляд апеляційної скарги сторони захисту на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 10.06.2025 про відмову в задоволенні скарги захисника нп повідомлення про підозру відносно колишнього директора державного підприємства “Спецтехноекспорт” Барбула Павла Олексійовича, якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч.5 ст. 191 та ч.3 ст. 209 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом). У залі судового засідання були присутні захисник та колегія суддів в складі головуючого судді Панкулича В.І., суддів Боднара С.Б. та Панаіда І.В. Моніторинг даного засідання проводився шляхом аналізу офіційного запису засідання.
Засідання відбувалося у закритому режимі.
Основним предметом судового розгляду стала апеляційна скарга, подана стороною захисту.
На початку засідання суд поінформував про відсутність прокурора, який попередньо направив письмові заперечення на апеляційну скаргу та заяву з проханням розглянути справу за його відсутності. У поданих запереченнях прокурор просив суд відмовити у задоволенні скарги.
Надалі суд надав слово захиснику для обґрунтування доводів апеляції. Захисник, зокрема, акцентувала увагу на тому, що органи слідства ще до складання повідомлення про підозру мали достовірну інформацію про перебування підозрюваного за межами України. Незважаючи на це, не було вжито жодних дій, передбачених міжнародними договорами, які регламентують порядок вручення процесуальних документів особам, що перебувають за кордоном. Крім того, слідство не здійснило ефективних заходів для встановлення актуального місцезнаходження підозрюваного — органи обмежилися лише фіксацією його відсутності за місцем реєстрації у місті Києві на підставі протоколу огляду.
Окремо захисник підкреслила, що, з огляду на надані стороною захисту матеріали, рівень обґрунтованості повідомлення про підозру є недостатнім для визнання такої процесуальної дії належною. Також вона звернула увагу на те, що суд першої інстанції у своїй ухвалі проігнорував аргументи захисту та не надав їм належної оцінки, натомість фактично відтворив позицію сторони обвинувачення, залишивши поза увагою подані захисником докази.
З огляду на викладене, захисник просила суд апеляційної інстанції задовольнити скаргу, скасувати ухвалу слідчого судді та ухвалити нове рішення.
Суд, заслухавши пояснення захисника, дослідивши надані матеріали та письмові заперечення прокурора, ухвалив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін.
З приводу вищезазначеного, хочемо наголосити, що в рамках моніторингу даного кримінального провадження, експерти моніторингової місії IAC ISHR неодноразово наголошували на важливості дотримання належної процедури повідомлення про підозру. Зокрема, що повідомлення особі про підозру є ключовим процесуальним актом, який визначає подальший хід кримінального провадження та безпосередньо гарантує реалізацію її прав. З моменту вручення підозри офіційно розпочинається стадія притягнення особи до кримінальної відповідальності, обраховуються строки досудового розслідування, а підозрюваний отримує можливість реалізувати своє право на захист. Саме тому процедура повідомлення не може розглядатися як технічна формальність: вона має бути здійснена в точній відповідності до закону, з належним документальним підтвердженням факту доведення змісту підозри до відома особи.
У випадках, коли підозрюваний перебуває за межами України, особливого значення набуває дотримання встановлених міжнародно-правових процедур вручення процесуальних документів. Ігнорування таких механізмів може свідчити не лише про недбале виконання обов’язків стороною обвинувачення, але й викликати обґрунтовані сумніви щодо дотримання принципу добросовісності в кримінальному провадженні.
У контексті цього конкретного провадження така бездіяльність створює у об’єктивного спостерігачавраження, що вручення повідомлення про підозру переслідувало формальну мету — зафіксувати юридичний факт, а не забезпечити реальну поінформованість особи про зміст підозри. Це, у свою чергу, може ставити під сумнів законність усіх подальших процесуальних дій, здійснених на підставі такої підозри, та прямо загрожуватипринципу правової визначеності.
Особливої актуальності питання належного повідомлення про підозру набуває у справах, що розглядаються in absentia. У подібних провадженнях, де підозрюваний фактично позбавлений можливості безпосередньо брати участь у процесі, гарантії інформування про суть обвинувачення стають критично важливими для забезпечення доступу до правосуддя. Невиконання цього обов’язку здатне поставити під сумнів не лише обґрунтованість підозри, але й легітимність усього провадження, оскільки відсутність належного повідомлення фактично нівелює фундаментальну засаду справедливого судового розгляду.
ЄСПЛ підкреслює, що відповідно до підпункту “а” пункту 3 статті 6 Конвенції, кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право “бути невідкладно і детально повідомленим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави пред’явленого йому обвинувачення”. Це положення передбачає обов’язок держави забезпечити обвинуваченому повну та чітку інформацію щодо суті обвинувачення, з тим щоб останній мав реальну можливість ефективно підготувати захист. ЄСПЛ підкреслює, що повідомлення має охоплювати як правову, так і фактичну кваліфікацію обвинувачення (Vizgirda v. Slovenia, п. 75). Крім того, важливо підкреслити, що підпункти (a) і (b) п. 3 ст. 6 пов’язані між собою, і що право бути поінформованим про характер і причину обвинувачення має розглядатися у світлі права обвинуваченого готувати свій захист (Gelenidze v. Georgia, п. 29).
Крім того, експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють виняткову важливість належної обґрунтованості підозри, адже вона становить фундамент законності кримінального переслідування. Підозра не може спиратися на припущення чи неперевірені свідчення — її зміст повинен підтверджуватись документами, протоколами слідчих дій та іншими фактичними даними справи. У випадку, коли підозра не має достатньої доказової бази, вона фактично втрачає юридичну силу та перетворюється на формальний акт, який підриває принципи правової визначеності.
Особливого значення це питання набуває в провадженнях in absentia, де підозрюваний позбавлений можливості особисто брати участь у процесі та безпосередньо захищати себе. У таких умовах саме обґрунтованість підозри стає однією з найбільш ключових гарантій від свавільного обмеження прав і запобіжником проти зловживань з боку сторони обвинувачення. Недотримання цієї вимоги не лише ставить під сумнів довіру до самого кримінального процесу, але й може бути підставою для визнання порушення права на справедливий суд.
Європейський суд з прав людини у справі Episcopo and Bassani v. Italy (п. 121) наголосив, що обвинувачення повинне довести вину особи “поза розумним сумнівом”, причому доказування повинно ґрунтуватися на достовірних, чітких та переконливих доказах. У справі SA-Capital Oy v. Finland (п. 107) Суд підкреслив, що тягар доведення лежить на державі, а будь-які сумніви щодо джерела або способу отримання доказів мають інтерпретуватися на користь обвинуваченого. Цей підхід був додатково підтверджений у справі B.T. and B.K.Cs. v. Hungary (п. 107), де Суд зазначив, що доказ може випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджених висновків або подібних неспростовних презумпцій факту.
Також варто зазначити, що, як випливає з обставин справи, ні суд першої інстанції, ні апеляційна колегія не надали належної оцінки доводам сторони захисту. Особливо тривожною є ситуація, на яку звернула увагу захисник під час судового засідання: у своїй ухвалі суд першої інстанції навіть не відобразив позицію сторони захисту щодо доказів, на які посилалася сторона обвинувачення для обґрунтування підозри. Якщо така ситуація справді має місце, то такий підхід може свідчити про виключно формальне ставлення суду першої інстанції до розгляду справи та про порушення принципу рівності сторін у кримінальному провадженні.
Ігнорування обґрунтованих аргументів захисту створює ризик виникнення обвинувального ухилу з боку суду, що прямо суперечить стандартам справедливого судового розгляду. Крім того, подібна практика негативно впливає на довіру до правосуддя та ставить під сумнів безсторонність суду. У таких випадках саме суд має обов’язок належним чином мотивувати свої висновки, чітко викладаючи міркування щодо кожної зі сторін, аби забезпечити дотримання як національних процесуальних норм, так і практики ЄСПЛ, зокрема в контексті змагальності та обґрунтованості судових рішень.
ЄСПЛ послідовно наголошує, що визначальним критерієм для оцінки дотримання статті 6 є аналіз загальної справедливості провадження. Відповідно до рішення у справі Severin v. Romania (пп. 71–74), належна реалізація права на захист вимагає не лише формальної можливості для сторони захисту висловити позицію, але й реального забезпечення ефективного механізму оскарження та заперечення проти використання доказів, поданих стороною обвинувачення. Суд повинен гарантувати, що процес відповідає принципам змагальності та рівності сторін.
При цьому суди зобов’язані не лише реєструвати зауваження сторони захисту, а й надавати їм належну правову оцінку. ЄСПЛ підкреслює, що навіть якщо національні суди не зобов’язані детально відповідати на кожне твердження, з судового рішення має бути чітко зрозуміло, що ключові доводи були розглянуті та проаналізовані з належною мотивацією. Недотримання цього обов’язку може свідчити про порушення принципу “бути почутим” (Severin v. Romania, пп. 73–74).
Крім того, одним із фундаментальних аспектів права на справедливий суд є надання кожній стороні реальної можливості представити свою позицію в умовах, які не ставлять її у невигідне становище порівняно з опонентом (Ezeoke v. The United Kingdom, п. 51).
Враховуючи обставини справи, ми не можемо стверджувати, що суд першої інстанції належним чином забезпечив здійснення прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини. Зафіксовані у провадженні процесуальні аспекти викликають обґрунтовані сумніви щодо дотримання конвенційних гарантій, у зв’язку з чим справа рекомендується до подальшого моніторингу.
