02. 06. 2025
23 травня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках справи №991/4619/25 (кримінального провадження № 52019000000000660) відносно колишнього директора державного підприємства “Спецтехноекспорт” Барбула Павла Олексійовича, якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч.5 ст. 191 та ч.3 ст. 209 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом). У залі судового засідання були присутні захисник, підозрюваний Барбул П.О. (через відеозв’язок), детектив та головуючий суддя Біцюк А.В.
Основним предметом судового розгляду була скарга на повідомлення про підозру Барбулу П.О. у вчиненні кримінальних правопорушень від 11 лютого 2025 року.
Суд надав стороні захисту можливість обґрунтувати вищезазначену скаргу.
Зокрема, захисник звернула увагу, що дане кримінальне провадження триває з 2019 року, і за цей час підозрюваний жодного разу не викликався до органів слідства. Крім того, сторона обвинувачення знала, що станом на 11 лютого 2025 року підозрюваний уже тривалий час перебуває за кордоном, в Угорщині. Більше того, за словами захисника, обвинувачення регулярно отримувало інформацію про точне місце перебування підозрюваного. Тим не менш, маючи усі необхідні відомості та контакти підозрюваного ще за кілька місяців до складення повідомлення про підозру, сторона обвинувачення не вжила жодних дій для дотримання належної процедури вручення цього процесуального документа. Враховуючи зазначене, захист вважає, що Барбула П.О. не набув статусу підозрюваного в межах даного кримінального провадження.
Також захисник наголосила на відсутності підстав вважати, що сама по собі визначена стороною обвинувачення підозра є обґрунтованою. Зокрема, обвинувачення не довело факту завдання збитків державним підприємствам, а проведена експертиза, яка нібито це підтверджує, не може бути визнана достовірною, оскільки під час її проведення не були використані належні документи. Крім того, одним із ключових елементів підозри є підписання певних документів безпосередньо підозрюваним, проте факт автентичності цих підписів не було встановлено. Щодо твердження обвинувачення про реєстрацію певних договорів заднім числом, то, за словами захисту, це є неможливим і спростовується відповідними матеріалами.
Таким чином, сторона захисту вважає, що в рамках даного кримінального провадження існують обґрунтовані сумніви щодо доведеності підозри.
З приводу вищезазначеного, експерти моніторингової місії IAC ISHR, вважають за необхідне звернути увагу на наступне:
По-перше, повідомлення особи про підозру має одне з ключових значень як для розвитку кримінального провадження, так і для гарантування прав цієї особи. Саме з цього моменту розпочинається стадія притягнення до кримінальної відповідальності, обраховуються строки досудового розслідування, а особа офіційно набуває статусу підозрюваного. Цей статус не лише відкриває доступ до правового захисту, а й дозволяє стороні обвинувачення ініціювати застосування запобіжних заходів та інших обмежень — що, в свою чергу, може мати істотний вплив на особисту свободу та майнові права людини. Саме тому повідомлення про підозру не повинно розглядатися як формальність або технічна процедура. Вручення підозри повинно здійснюватися з дотриманням усіх вимог закону, бути документально підтвердженим та доведеним до особи в зрозумілій формі, щоб вона мала змогу ефективно реалізувати своє право на захист. Будь-які сумніви щодо реального вручення повідомлення або щодо належного інформування особи про суть висунутих обвинувачень можуть поставити під сумнів легітимність подальших процесуальних дій. Згідно з частиною першою статті 6 Європейської конвенції з прав людини, саме момент повідомлення про підозру слід розглядати як початок висунення кримінального обвинувачення. Відтак, будь-яке порушення процедури повідомлення про підозру може мати наслідком визнання порушення права на справедливий судовий розгляд, оскільки це ставить під загрозу як право на захист, так і правову визначеність, так і рівність сторін у кримінальному процесі.
Також, варто зазначити, що в рамках даного кримінального провадження, як випливає із доводів захисника, сторона обвинувачення, маючи точну інформацію про місцезнаходження підозрюваного за кордоном, свідомо не вчинила дій для належного вручення повідомлення про підозру. Така бездіяльність створює враження, що орган обвинувачення прагнув формально зафіксувати факт складення підозри, уникаючи реального її вручення. Подібний підхід не лише нівелює процесуальне значення цього етапу, але й підриває гарантії особи на ефективний захист. У результаті це може бути розцінене як порушення принципу добросовісності сторони обвинувачення та як підстава для сумнівів у законності всього подальшого провадження.
ЄСПЛ підкреслює, що відповідно до підпункту “а” пункту 3 статті 6 Конвенції, кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право “бути невідкладно і детально повідомленим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави пред’явленого йому обвинувачення”. Це положення передбачає обов’язок держави забезпечити обвинуваченому повну та чітку інформацію щодо суті обвинувачення, з тим щоб останній мав реальну можливість ефективно підготувати захист. ЄСПЛ підкреслює, що повідомлення має охоплювати як правову, так і фактичну кваліфікацію обвинувачення (Vizgirda v. Slovenia, п. 75). Крім того, важливо підкреслити, що підпункти (a) і (b) п. 3 ст. 6 пов’язані між собою, і що право бути поінформованим про характер і причину обвинувачення має розглядатися у світлі права обвинуваченого готувати свій захист (Gelenidze v. Georgia, п. 29).
По-друге, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на особливу значущість питання обґрунтованості підозри. Підозра не може ґрунтуватися на припущеннях чи неперевірених даних — вона повинна бути належним чином підтверджена документально або іншими фактичними матеріалами справи. Її обґрунтованість є не просто процесуальною вимогою, а необхідною умовою для законності кримінального переслідування. Якщо ж підозра базується виключно на припущеннях або неперевірених твердженнях без належної доказової бази, вона втрачає свою юридичну силу. Така ситуація не лише ставить під сумнів добросовісність органу досудового розслідування, але й створює ризик безпідставного втручання у права особи, зокрема шляхом застосування обмежувальних заходів.
Крім того, експерти наголошують, що всі сумніви щодо вини особи мають тлумачитися на її користь — це є невід’ємним елементом принципу презумпції невинуватості. У контексті заявлених стороною захисту сумнівів щодо достовірності та допустимості доказів, якими обґрунтовується визначена підозра, слід звернути увагу на пункт 2 статті 6 Європейської конвенції з прав людини, який закріплює принцип in dubio pro reo — тобто тлумачення всіх невирішених сумнівів щодо винуватості особи на її користь.
Цей підхід є фундаментальною гарантією справедливого судового розгляду в кримінальному провадженні і неодноразово знаходив підтвердження в практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, у справі Kolompar v. Serbia (п. 16) Суд наголосив на двох основоположних вимогах:
- сторона обвинувачення зобов’язана довести вину обвинуваченого поза розумним сумнівом;
- усі сумніви щодо достовірності доказів мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а не в його шкоду.
Подібну правову позицію ЄСПЛ підтвердив і у справі Telfner v. Austria (п. 15), де зазначив, що національні суди не повинні діяти, виходячи з упередженого припущення про винуватість особи. Обов’язок доведення вини повністю і без будь-яких сумнівів покладається на сторону обвинувачення, а будь-яка невизначеність або двозначність у доказах має тлумачитися на користь підсудного.
У світлі наведеного, при оцінці доказів у межах цього кримінального провадження, особливо тих, достовірність і допустимість яких викликає обґрунтовані сумніви, суд зобов’язаний діяти відповідно до зазначених стандартів. Насамперед — уникати перенесення тягаря доведення на сторону захисту або формування висновків, що ґрунтуються на припущеннях. Недотримання цих вимог може свідчити про порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції.
Додатково слід враховувати, що відповідно до практики ЄСПЛ:
“доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом”
(Kobets v. Ukraine, п. 43).
Стандарт доведення “поза розумним сумнівом” означає, що встановлена під час судового розгляду сукупність обставин має виключати будь-яке інше розумне альтернативне пояснення подій, окрім того, що інкриміноване правопорушення справді було вчинене, і саме підсудний є його виконавцем.
Окрім того, у контексті правомірності притягнення до кримінальної відповідальності, ЄСПЛ наголошує на необхідності наявності “правдоподібних підстав” (reasonable suspicion) — тобто фактів або інформації, здатних переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа могла вчинити правопорушення. При цьому, те, що може вважатися “правдоподібним”, завжди залежить від конкретних обставин справи (Parildak v. Turkey, п. 59).
Недостатньо обґрунтовані рішення можуть також становити порушення презумпції невинуватості відповідно до статті 6 §2 Конвенції, оскільки:
(i) вони можуть не відповідати основній вимозі кримінального правосуддя, згідно з якою саме обвинувачення повинно довести вину особи поза розумним сумнівом;
(ii) такі рішення можуть бути несумісними з одним із фундаментальних принципів кримінального права — in dubio pro reo (Kerimoğlu v. Turkey, п. 67).
Враховуючи викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають, що доводи сторони захисту щодо сумнівів в обґрунтованості підозри не можуть бути визнані очевидно безпідставними або такими, що не заслуговують на ретельну оцінку суду.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
