21. 04. 2025
10 квітня 2025 року в Апеляційній палаті Вищого антикорупційного суду у рамках кримінального провадження № 52019000000000660 відбувся розгляд апеляційної скарги сторони захисту на ухвалу Вищого антикорупційного суду від 19.03.2025 щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно колишнього директора державного підприємства “Спецтехноекспорт” Барбула Павла Олексійовича, якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч.5 ст. 191 та ч.3 ст. 209 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом). У залі судового засідання були присутні захисники, прокурор та колегія суддів в складі головуючого судді Панкулича В.І., суддів Боднара С.Б. та Панаіда І.В.Моніторинг даного засідання проводився шляхом аналізу офіційного запису засідання.
На початку судового засідання суд зазначив, що надійшло клопотання від підозрюваного щодо забезпечення його участі в засіданні у режимі відеоконференції.
Обґрунтовуючи клопотання, захисник зазначила, що оголошення підозрюваного в міжнародний розшук було здійснено без належних правових підстав. Зокрема, це відбулося лише через три дні після його неявки на допит до органу досудового розслідування, попри те, що Барбула П.О. завчасно повідомив про поважні причини своєї відсутності та звернувся з проханням перенести допит на іншу дату. Адвокат також підкреслила, що місцезнаходження підозрюваного за кордоном є достеменно відомим, а сам він продовжує співпрацювати зі слідством. Крім того, у межах іншого кримінального провадження підозрюваний бере участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції, що свідчить про його готовність активно брати участь і в цьому провадженні.
У свою чергу прокурор наголосив, що сторона захисту не навела достатніх підстав для забезпечення участі підозрюваного у судовому засіданні дистанційно.
Суд, заслухавши позиції сторін, ухвалив відмовити у задоволенні клопотання, мотивуючи це тим, що справа стосується обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо особи, оголошеної у розшук, а чинне законодавство не передбачає участі такої особи у судових засіданнях у режимі відеоконференції.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR, наголошують, що питання участі підозрюваного у судовому засіданні є ключовим елементом забезпечення права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Забезпечення можливості особистої присутності обвинуваченого або підключення до процесу дистанційно через відеозв’язок є критично важливим для реалізації права на захист і принципу рівності сторін. Водночас оголошення особи у розшук повинно відбуватися лише за наявності обґрунтованих підстав і після того, як встановлено неможливість її участі в процесі; якщо такі підстави є сумнівними або формальними, виникає ризик порушення права підозрюваного бути почутим. Ігнорування готовності підозрюваного активно брати участь у судових засіданнях, навіть перебуваючи за кордоном, може свідчити про формальний підхід суду і ставити під сумнів дотримання Конвенції. Тому оцінка рішень національних судів у цьому контексті має враховувати практику ЄСПЛ, яка підкреслює необхідність ефективного забезпечення права особи на участь у процесі. Вищезазначена ситуація тим гостріша, що з огляду на доводи захисників, важко однозначно стверджувати про те, що підозрюваний був оголошений в розшук з достатніх на те підстав.
Європейський суд з прав людини наголошує: сама суть і мета статті 6 Конвенції вказують на те, що особа, яка обвинувачується або підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, має невід’ємне право бути присутньою на судовому засіданні. Більше того, пункти (c), (d) і (e) частини 3 цієї статті гарантують кожному право особисто захищатися, допитувати свідків або ставити під сумнів їхні показання, а також користуватися послугами перекладача, якщо він не володіє мовою провадження. Очевидно, що реалізація цих прав неможлива без фізичної присутності особи в суді. Суд також підкреслює: обов’язок забезпечити присутність обвинуваченого в залі суду — як під час первинного розгляду справи, так і в разі повторного провадження — є ключовим елементом гарантій, передбачених статтею 6. Тому відмова у відновленні провадження, яке було здійснено in absentia, за відсутності чітких доказів добровільної відмови особи від права бути присутнім у суді, розцінюється як грубе порушення правосуддя. Таке провадження визнається очевидно несумісним з вимогами статті 6 або закріпленими в ній принципами.
Конвенція не забороняє особі свідомо — прямо чи опосередковано — відмовитися від своїх процесуальних прав. Водночас, така відмова повинна бути однозначною, підтвердженою та супроводжуватися мінімальними гарантіями, які відповідають значенню відмовленого права. Крім того, вона не може суперечити жодному важливому публічному інтересу (Jaupi v. Albania, п. 96).
Враховуючи наявні в межах цього кримінального провадження обґрунтовані сумніви щодо правомірності оголошення підозрюваного в розшук, зокрема у світлі тверджень сторони захисту про документально підтверджене місце його перебування та фактичну співпрацю з органами слідства, не видається можливим однозначно стверджувати, що доводи захисту щодо необхідності участі підозрюваного в засіданні в режимі відеоконференції є безпідставними. Навпаки, ці обставини можуть вказувати на недостатню обґрунтованість рішення про розшук, що саме по собі викликає занепокоєння з точки зору дотримання стандартів справедливого судового розгляду.
Ігнорування готовності підозрюваного брати активну участь у процесі, навіть дистанційно, здатне, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, поставити під сумнів не лише ефективність реалізації права на захист, а й дотримання принципу рівності сторін. Такий підхід може свідчити про формальне, а не змістовне тлумачення прав обвинуваченого, що несумісно з вимогами статті 6 Європейської конвенції з прав людини.
У цьому контексті, з огляду на практику ЄСПЛ, ключового значення набуває забезпечення реальної можливості бути почутим, навіть за умов дистанційної участі. Саме така участь — якщо вона є добровільною, технічно можливою і не створює ризиків для провадження — повинна розглядатися судами як належна форма реалізації права на захист. Відмова у такій можливості без переконливих, індивідуалізованих підстав може свідчити про відхід від стандарту ефективної участі сторони у процесі, що прямо суперечить духу Конвенції.У подальшому суд надав стороні захисту можливість обґрунтувати апеляційну скаргу.
Зокрема, захисник звернула увагу суду на те, що суд першої інстанції неналежним чином оцінив ймовірність існування ризиків, оскільки вони документально не підтверджені. Більше того, захисник зазначила, що дане кримінальне провадження триває ще з 2019 року, і за цей час підозрюваним не було вчинено жодних дій з метою переховування. Також вона додала, що ще на початку 2020 року, до набуття будь-якого процесуального статусу в межах даного кримінального провадження, Барбула П.О. виїхав до Угорщини, звідки регулярно повертався до України, у тому числі й після 2022 року, перетинаючи державний кордон на законних підставах. Окрім цього, сторона захисту звернула увагу на наявність об’єктивних сумнівів щодо обґрунтованості підозри в рамках кримінального провадження, оскільки сторона обвинувачення не надала доказів, які б могли підтвердити її існування. З огляду на вищезазначене, сторона захисту просила задовольнити апеляційну скаргу та скасувати рішення суду першої інстанції.
У свою чергу прокурор зазначив, що були наявні достатні підстави для оголошення особи в розшук, і є всі підстави вважати, що підозрюваний може переховуватися, зокрема враховуючи його неявку на виклики детектива.
Суд, заслухавши доводи сторін, ухвалив відмовити в задоволенні апеляційної скарги сторони захисту та залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють, що тримання під вартою має розглядатися виключно як крайній запобіжний захід, дозволений лише у випадках, коли наявні достатні, чіткі та переконливі підстави. Відповідальність за доведення таких підстав покладається на сторону обвинувачення, яка зобов’язана обґрунтовувати їх конкретними доказами, що стосуються саме цієї особи, а не загальними припущеннями. Використання абстрактних або шаблонних формулювань у рішенні суду створює ризик формального підходу та ставить під сумнів принцип індивідуалізації процесуальних рішень.
У цьому контексті особливої ваги набуває вимога Європейської конвенції з прав людини щодо того, що будь-яке обмеження права на свободу повинно бути належним чином підтвердженим, пропорційним і виправданим конкретними обставинами справи. Недостатня аргументація застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою може не лише викликати сумніви у справедливості процесу, але й негативно вплинути на довіру суспільства до судової влади та легітимність ухвалених рішень.
Враховуючи те, що немає видимих ознак того, що як суд першої інстанції, так і апеляційна колегія належним чином дослідили всі обставини щодо обґрунтованості обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, виникають сумніви щодо належного дотримання гарантій, передбачених ЄКПЛ, зокрема статтею 5. Така ситуація може свідчити про формальний характер підходу судів до оцінки доводів сторін та недостатню індивідуалізацію рішень. У результаті це може ставити під сумнів дотримання принципу пропорційності та ризикує підірвати довіру до судових процедур як таких.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR також звертають увагу на позицію ЄСПЛ щодо того, що національні органи влади повинні встановити існування конкретних фактів, що мають значення для обґрунтування продовження тримання під вартою, та покладатися на точні факти, а також на особисті обставини заявника, що обґрунтовують його тримання під вартою. Підстави за та проти звільнення не повинні бути “загальними та абстрактними”, а повинні ґрунтуватися на точних фактах, а також на особистих обставинах заявника, що виправдовують його тримання під вартою. У зв’язку з цим Суд наголошує, що тягар доказування не повинен переноситися в цьому випадку, покладаючи обов’язок довести наявність підстав для звільнення на затриману особу. Cтаття 5 §3 Конвенції вимагає від національних судів, розглядаючи питання про необхідність продовження досудового утримання під вартою, враховувати альтернативні заходи, передбачені національним законодавством (Selahatti̇n Demi̇rtaş v. Turkey, п. 265, 272).
Крім того, відповідно до позиції ЄСПЛ у справі Vrencev v. Serbia (п. 59), навіть якщо позбавлення волі відповідає національному законодавству, воно має відповідати принципу необхідності у демократичному суспільстві. Тримання під вартою є крайньою мірою, яка може бути застосована лише у випадках, коли менш суворі альтернативи не є достатніми для досягнення процесуальних цілей.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
