29. 03. 2025
19 березня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 52019000000000660 відносно колишнього директора державного підприємства “Спецтехноекспорт” Барбула Павла Олексійовича, якого підозрюють у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч.5 ст. 191 та ч.3 ст. 209 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом). У залі судового засідання були присутні захисники, прокурор та головуючий суддя Дубас В.М. Моніторинг даного засідання проводився шляхом аналізу офіційного запису засідання судом.
Основним предметом судового засідання було клопотання детектива про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. На початку засідання суд розглянув два клопотання сторони захисту щодо надання дозволу підозрюваному брати участь у засіданні в режимі відеоконференції.
Обґрунтовуючи вищезазначені клопотання, захисники наголосили, що підозрюваний не переховується від органів слідства, його місцезнаходження відоме та документально підтверджене. Вони також звернули увагу, що в іншому кримінальному провадженні, де щодо підозрюваного не було обрано запобіжний захід, пов’язаний із триманням під вартою, він регулярно бере участь у засіданнях у режимі відеоконференції. Крім того, підозрюваний наразі перебуває за межами України й об’єктивно не може прибути до суду у встановлені строки, проте виявляє бажання брати активну участь у процесі. Враховуючи все вищезазначене, захисники просили задовольнити клопотання та дозволити підозрюваному брати участь у засіданнях дистанційно.
Прокурор, у свою чергу, заперечив проти задоволення клопотань, зазначивши, що підозрюваний перебуває у міжнародному розшуку, а будь-які правові підстави для задоволення клопотання відсутні.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив відмовити у задоволенні обох клопотань, наголосивши, що сторона захисту не навела достатніх підстав для участі підозрюваного в засіданні через відеоконференцію.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що питання участі підозрюваного в судовому засіданні є одним із ключових аспектів дотримання права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Забезпечення особистої присутності обвинуваченого або можливості долучитися до процесу дистанційно через відеозв’язок має вирішальне значення для реалізації права на захист і принципу рівності сторін. В умовах сучасних технологій суди зобов’язані шукати баланс між завданнями кримінального переслідування та необхідністю поваги до фундаментальних прав учасників процесу. Ігнорування активного бажання підозрюваного брати участь у судових засіданнях, навіть перебуваючи за межами держави, може свідчити про формальний підхід і ставити під сумнів дотримання Конвенції. Саме тому оцінка рішень національних судів у цьому контексті повинна здійснюватися з урахуванням практики ЄСПЛ, яка неодноразово наголошувала на важливості ефективної реалізації права бути почутим.
Варто також зазначити, що хоча це прямо не зазначено в частині 1 статті 6, об’єкт і мета статті в цілому свідчать про те, що особа, “обвинувачена/підозрювана у вчиненні кримінального правопорушення”, має право брати участь у судовому засіданні. Більше того, підпункти (c), (d) і (e) пункту 3 гарантують “кожному обвинуваченому/підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення” право “захищати себе особисто”, “допитувати свідків або мати можливість допитати їх” і “користуватися безоплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, якою ведеться провадження, або не володіє мовою, якою ведеться судовий розгляд”, що звичайно передбачає присутність на судовому засіданні. У попередніх справах щодо заочного засудження ЄСПЛ постановив, що інформування особи про висунуті проти неї обвинувачення є юридичною дією такої важливості, що вона повинна здійснюватися відповідно до процесуальних і матеріальних вимог, здатних гарантувати ефективне здійснення прав обвинуваченого/підозрюваного; нечіткого і неофіційного знання не може бути достатньо. ЄСПЛ, однак, не може виключити можливість того, що певні встановлені факти можуть однозначно свідчити про те, що обвинувачений/підозрюваний знав про існування кримінального провадження проти нього, а також про характер і причину обвинувачення і не має наміру брати участь у судовому розгляді або бажає уникнути кримінального переслідування. Це може мати місце, наприклад, коли обвинувачений/підозрюваний публічно або письмово заявляє, що він не має наміру з’являтися на виклики, про які йому стало відомо з інших джерел, ніж органи влади, або коли йому вдається уникнути спроби арешту, або коли до відома органів влади доводяться матеріали, які однозначно свідчать про те, що він знає про провадження проти нього і про звинувачення, які йому висунуті (Sejdovic v. Italy, п. 85, 99).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, особа може добровільно, прямо або мовчазно, відмовитися від гарантій статті 6. Однак така відмова має бути однозначною, супроводжуватися мінімальними гарантіями та не суперечити важливим суспільним інтересам (Suslov and Batikyan v. Ukraine, п. 135).
Враховуючи доводи сторони захисту, зокрема свідчення про те, що підозрюваний перебуває за межами України, але не переховується від органів слідства та документально підтверджує своє місцезнаходження, не можна однозначно стверджувати, що ці доводи є недостатніми.
У подальшому суд перейшов до розгляду клопотання щодо обрання запобіжного заходу.
Обґрунтовуючи клопотання, прокурор зазначив, що на даний момент визначено три ризики: переховування від органів слідства та суду; можливості незаконного впливу на свідків чи потерпілого у межах даного кримінального провадження; а також ризик перешкоджання здійсненню кримінального провадження іншим чином. Прокурор наголосив, що підозрюваний фактично не має міцних соціальних зв’язків, володіє достатнім доходом для того, щоб переховуватись, і перебуває в розшуку. Крім того, мала місце ситуація, коли підозрюваний не з’явився за чотирма повістками до органу слідства. Більше того, прокурор зазначив, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення підозрюваним кримінальних правопорушень. Враховуючи наведене, прокурор просив задовольнити клопотання та обрати щодо підозрюваного запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
У свою чергу, захисники заперечували проти задоволення клопотання та звернули увагу на те, що:
- ризики, визначені стороною обвинувачення, є абстрактними та зводяться до припущень;
- основним аргументом сторони обвинувачення щодо існування ризику переховування є суворість можливого покарання;
- підозрюваний ніколи не вчиняв дій, спрямованих на переховування, і, перебуваючи за межами України, активно взаємодіє з органами слідства, повідомляючи про своє місцезнаходження;
- орган досудового розслідування в один день направив одразу чотири повістки, попри те, що йому було відомо про перебування підозрюваного за кордоном, через що останній об’єктивно не міг прибути у визначені строки. Наступного дня після направлення повісток підозрюваний письмово повідомив, що не зможе з’явитися, та просив про перенесення розгляду на іншу дату, проте вже за три дні після підписання повісток його було оголошено в розшук;
- сторона обвинувачення не навела жодних фактів можливого впливу підозрюваного на інших учасників кримінального провадження;
- пред’явлена підозра є необґрунтованою та не ґрунтується на фактичних обставинах справи.
Враховуючи викладене, захисники просили відмовити у задоволенні клопотання сторони обвинувачення.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив задовольнити клопотання детектива та обрати щодо підозрюваного запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
З приводу вищезазначеного, експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що застосування тримання під вартою, відповідно до міжнародних стандартів та національного законодавства, є винятковим запобіжним заходом, який може бути виправданим лише за наявності належних, чітких та переконливих підстав. Обов’язок доведення таких підстав покладається на сторону обвинувачення, яка має підтверджувати їх не гіпотетичними припущеннями, а конкретними, індивідуалізованими доказами щодо відповідної особи. У даному випадку аргументи сторони захисту щодо абстрактності наведених ризиків та відсутності фактичних доказів їх існування виглядають такими, що заслуговують на увагу. Використання ж загальних і шаблонних формулювань у мотивуванні може створювати враження формального підходу суду та викликати сумніви у дотриманні принципу індивідуалізації процесуальних рішень.
З огляду на це, моніторингова місія IAC ISHR звертає увагу на необхідність ретельної оцінки судом саме фактичних обставин конкретної справи та дотримання вимог Європейської конвенції з прав людини, які передбачають, що будь-яке обмеження права на свободу має бути обґрунтованим, пропорційним та належним чином підтвердженим. Недостатня аргументація при застосуванні такого суворого заходу, як тримання під вартою, може підірвати довіру до судової системи та поставити під сумнів легітимність прийнятого рішення.
ЄСПЛ з цього приводу наголошує, що хоча серйозність обвинувачення може спонукати судові органи до поміщення та утримання підозрюваного під вартою для запобігання спробам вчинення подальших злочинів, обставини справи, зокрема минуле та особистість відповідної особи, також повинні робити небезпеку правдоподібною, а захід доцільним. Що стосується ризику фальсифікації доказів або небезпеки того, що підозрюваний/обвинувачений перешкоджатиме належному здійсненню правосуддя, ці підстави також не можуть бути використані абстрактно: вони повинні бути підтверджені фактичними доказами. Суд також повторює, що національні органи влади повинні встановити існування конкретних фактів, що мають значення для обґрунтування продовження тримання під вартою, та покладатися на точні факти, а також на особисті обставини заявника, що обґрунтовують його тримання під вартою. Підстави за та проти звільнення не повинні бути “загальними та абстрактними”, а повинні ґрунтуватися на точних фактах, а також на особистих обставинах заявника, що виправдовують його тримання під вартою. У зв’язку з цим Суд наголошує, що тягар доказування не повинен переноситися в цьому випадку, покладаючи обов’язок довести наявність підстав для звільнення на затриману особу. Cтаття 5 § 3 Конвенції вимагає від національних судів, розглядаючи питання про необхідність продовження досудового утримання під вартою, враховувати альтернативні заходи, передбачені національним законодавством (Selahatti̇n Demi̇rtaş v. Turkey, п. 265, 272).
Крім того, відповідно до позиції ЄСПЛ у справі Vrencev v. Serbia (п. 59), навіть якщо позбавлення волі відповідає національному законодавству, воно має відповідати принципу необхідності у демократичному суспільстві. Тримання під вартою є крайньою мірою, яка може бути застосована лише у випадках, коли менш суворі альтернативи не є достатніми для досягнення процесуальних цілей.
Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу.
