02. 12. 2025
24 листопада 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52024000000000222 стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації Орлова Володимира Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На засіданні були присутні обвинувачений, його захисники, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
Основним предметом судового засідання був розгляд клопотань сторони захисту.
На початку судового засідання суд надав стороні захисту можливість озвучити інформацію, отриману внаслідок проведення тимчасового доступу до телефонних з’єднань свідків у даному кримінальному провадженні, який було здійснено на підставі клопотання захисників.
Зокрема, після дослідження отриманих відомостей, захисники звернули увагу, що отримані дані свідчать про наявність суперечностей у показах свідків, які вже були допитані в межах провадження. Крім того, на їхню думку, отримана інформація додатково підтверджує ознаки провокації в рамках даного кримінального провадження та посилює сумніви щодо обґрунтованості підозри. У зв’язку з цим захисники просили долучити відповідні відомості як докази.
Прокурор, у свою чергу, зазначила, що подані матеріали не можуть бути належними доказами для підтвердження позиції сторони захисту. Вона також наголосила, що, на її переконання, зазначені відомості навпаки підтверджують достовірність показів свідків, тоді як аргументи захисників викривлюють фактичні обставини.
Суд, заслухавши позиції сторін, ухвалив долучити подані матеріали до справи.
З огляду на доводи щодо можливих суперечностей у показаннях свідків експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що такі твердження потребують уважної та всебічної оцінки суду. Суди мають перевіряти всі релевантні обставини та розглядати показання свідків не ізольовано, а у взаємозв’язку з іншими доказами у провадженні. Це набуває особливого значення в контексті позиції сторони захисту про те, що матеріали, отримані внаслідок тимчасового доступу, можуть свідчити про наявність істотних розбіжностей у свідченнях.
Належне дослідження таких розбіжностей, включно з аналізом умов отримання показань та можливих чинників, що можуть впливати на їхню точність або повноту, є важливою складовою забезпечення загальної об’єктивності судового розгляду. Збалансована оцінка доказів з урахуванням їх походження, внутрішньої узгодженості та взаємної підтверджуваності сприяє мінімізації ризику покладання на недостовірні або неперевірені відомості.
У рішенні Mehmet Zeki Doğan v. Türkiye (no. 2) (пп. 83, 87) ЄСПЛ наголосив, що оцінка справедливості провадження має здійснюватися в цілому, з урахуванням обставин отримання і використання доказів, а також реакції суду на аргументи сторін щодо їх достовірності. Одним із ключових елементів такої оцінки є якість доказів: якщо обставини, за яких вони були отримані, викликають сумніви, їхня здатність підтвердити вину зменшується, і суд зобов’язаний вимагати більш вагомих підтверджень. Крім того, ЄСПЛ у справі Seton v. the United Kingdom (п. 58) підкреслив, що поняття «вирішальних» доказів слід тлумачити вузько — це ті, які здатні визначити результат справи. Якщо сумнівні або неперевірені показання свідка мають таке значення, національний суд зобов’язаний проаналізувати, чи підкріплені вони іншими достовірними доказами. Чим слабші ці додаткові докази, тим більший ризик, що вирішальним фактором стане ненадійний елемент, що неприпустимо у світлі принципу доведення вини «поза розумним сумнівом».
У межах цього кримінального провадження сторона захисту неодноразово наголошувала на можливому факті провокації. З огляду на це експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають важливим підкреслити, що такі твердження, якщо вони не є очевидно необґрунтованими, покладають на суд обов’язок здійснити особливо ретельну та всебічну перевірку. Наявність провокації є несумісною з принципом доведення вини «поза розумним сумнівом» та здатна ставити під сумнів не лише допустимість окремих доказів, а й загальну справедливість провадження. У світлі стандартів ЄСПЛ встановлення фактів провокації нівелює можливість покладатися на зібрані докази та руйнує баланс між сторонами, адже такі дії суперечать фундаментальним принципам верховенства права. Суд у такому випадку повинен оцінити не лише зміст доказів, а й спосіб їх отримання, оскільки саме спосіб може визначати їх допустимість і впливати на загальну справедливість провадження.
ЄСПЛ наголошує, що завдання суду полягає не лише в оцінці законності отримання доказів, а в перевірці того, чи було провадження в цілому справедливим. Навіть за наявності важливого суспільного інтересу використання матеріалів, отриманих шляхом підбурювання, є неприпустимим, оскільки воно створює ризик позбавлення особи права на справедливий суд уже на початковій стадії.
Підбурювання має місце тоді, коли залучені особи — як співробітники правоохоронних органів, так і особи, що діють за їхнім дорученням — виходять за межі пасивного спостереження та своїми діями спонукають особу вчинити злочин, який вона інакше не вчинила б. ЄСПЛ у таких випадках аналізує, чи було б правопорушення вчинене без втручання державних органів, тобто чи залишалось би розслідування «по суті пасивним». При цьому враховуються причини проведення прихованої операції, зокрема наявність об’єктивних даних про схильність особи до злочинної діяльності.
Важливо й те, що коли сторона захисту наполягає на фактах провокації, саме сторона обвинувачення повинна довести відсутність підбурювання. ЄСПЛ прямо вказує, що відсутність офіційного дозволу, належного нагляду або чіткої регламентації прихованої операції може істотно ускладнити для держави виконання цього обов’язку (Helme v Estonia, п. 48–51, 59).
Також, варто додати, що відповідно до практики ЄСПЛ: “доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п.43). Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і особа є винною у його вчиненні.
У подальшому суд повідомив про отримання рапорту від органів слідства щодо результатів проведення слідчих (розшукових) дій, спрямованих на встановлення місцезнаходження та анкетних даних свідка у цьому кримінальному провадженні, а також щодо вручення йому повістки до суду. Як випливає з рапорту, органам слідства не вдалося встановити місцезнаходження відповідної особи та вручити їй повістку про виклик.
На думку захисників, сторона обвинувачення умисно приховує інформацію про цього свідка і створює лише видимість виконання доручення суду. Вони також наголосили, що ця особа може володіти важливими відомостями, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального провадження, проте сторона обвинувачення раніше не робила реальних спроб для з’ясування його даних. Крім того, захисники просили повторно допитати трьох свідків, яким можуть бути відомі дані про зазначену особу, а також з метою усунення суперечностей у показаннях із урахуванням матеріалів, отриманих у результаті тимчасового доступу.
Прокурор, у свою чергу, зазначила, що, на її думку, попереднє клопотання захисників було виконане належним чином. Вона додала, що повторне клопотання потребує більшої конкретизації, однак не заперечувала проти його задоволення.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив задовольнити клопотання сторони захисту частково: викликати для повторного допиту двох свідків, а також повторно доручити НАБУ провести слідчі (розшукові) дії — допитати осіб, які обізнані (або можуть бути обізнані) щодо особи та місцезнаходження свідка, та вручити цьому свідку повістку про виклик у судове засідання в межах даного кримінального провадження.
З огляду на наведені обставини експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що ситуація з невстановленням повних анкетних даних та місцезнаходження свідка, який, за твердженнями сторони захисту, може володіти важливою інформацією для з’ясування фактичних обставин провадження, викликає занепокоєння з точки зору забезпечення повноти та об’єктивності досудового і судового розслідування. Вказівки захисту щодо відсутності реальних спроб розшуку цієї особи можуть свідчити про прогалини у виконанні процесуальних обов’язків стороною обвинувачення, що потенційно впливає на баланс можливостей сторін та повноту доказової бази.
У цьому контексті рішення суду частково задовольнити клопотання сторони захисту, повторно викликати свідків та доручити НАБУ здійснити додаткові слідчі (розшукові) дії є важливим кроком до забезпечення принципів рівності сторін та змагальності. Такий підхід узгоджується зі стандартами ЄСПЛ, відповідно до яких «справедливий баланс» у кримінальному судочинстві вимагає, щоб жодна зі сторін не перебувала у менш вигідному процесуальному становищі порівняно з іншою (Regner v. the Czech Republic, п. 146).
Допит свідків є ключовим інструментом встановлення істини і має відбуватися таким чином, щоб суд міг оцінити їх показання у широкому контексті та у взаємозв’язку з іншими доказами (Škoberne v. Slovenia, пп. 99–100; Mehmet Zeki Doğan v. Türkiye (No. 2), пп. 80–87). Водночас ЄСПЛ підкреслює, що стаття 6 § 3(d) Конвенції не передбачає безумовного права на допит кожного свідка, на виклику якого наполягає обвинувачений; натомість вона встановлює вимогу забезпечення рівності можливостей сторін. Суд повинен оцінювати: (1) чи є достатньо обґрунтованим клопотання про виклик свідка; (2) чи є очікувані показання доречними; (3) який вплив відмова у допиті може мати на загальну справедливість провадження.
У світлі наведених стандартів експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що забезпечення належного розшуку ключових свідків і можливості їх допиту є невід’ємною частиною справедливого судового процесу. Відсутність таких дій або їх формальний характер можуть призвести до ситуації, коли сторона захисту фактично позбавляється можливості реалізувати свої процесуальні права на умовах рівності, що суперечить фундаментальним принципам кримінального судочинства.
