24. 11. 2025
18 листопада 2025 року в Київському апеляційному суді відбувся розгляд апеляційної скарги сторони захисту на ухвалу Печерського районного суду м. Києва про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою стосовно народного депутата VII, VIII та IX скликань Пономарьова Олександра Сергійовича, обвинуваченого у державній зраді за ч. 1 ст. 111 КК України (у межах кримінального провадження № 42022000000000425). У судовому засіданні брали участь обвинувачений, його захисники, прокурор та колегія суддів у складі Тютюн Т.М., Мосьондз І.А. під головуванням судді Шроль В.Р.
Предметом розгляду була апеляційна скарга одного із захисників на ухвалу Печерського районного суду м. Києва про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою.
На початку засідання інший адвокат, який не є заявником апеляційної скарги, заявив клопотання про долучення письмових пояснень. Суд клопотання задовольнив та долучив відповідні пояснення до матеріалів провадження.
Із матеріалів, озвучених судом перед початком розгляду, спостерігачі IAC ISHR зафіксували, що оскаржується ухвала, строк дії якої, згідно з оголошеними даними, закінчився 7 листопада 2025 року.
Підтримуючи апеляційну скаргу, адвокат зазначила, що прокурор не довів необхідність застосування саме виняткового запобіжного заходу у виді тримання під вартою, а суд першої інстанції, продовживши тримання під вартою, ухвалив, на її думку, незаконне та необґрунтоване рішення. Сторона захисту вказувала на те, що тримання під вартою автоматично продовжується вже понад два роки, у зв’язку з чим Пономарьов О.С., по суті, відбуває покарання до вироку суду. Серед іншого захисник акцентувала увагу на такому:
– сторона обвинувачення не надала жодних доказів існування та актуальності ризиків невиконання обвинуваченим своїх процесуальних обов’язків, а лише формально перерахувала їх;
– Пономарьов О.С. добровільно повернувся на територію України, на судові засідання щодо застосуваннязапобіжного заходу прибував самостійно, не робив спроб ухилитися від правосуддя, попри те, що засідання тривало два дні і в нього була теоретична можливість залишити територію України; крім того, він добровільно надав усю техніку, яку органи досудового розслідування мали намір вилучити, та повідомив усі необхідні паролі, що, на думку сторони захисту, об’єктивно свідчить про відсутність намірів переховуватися від суду, спотворювати докази чи уникати судового розгляду в інший спосіб;
– усі докази вже зібрані та перебувають у розпорядженні Офісу Генерального прокурора, що унеможливлює їх знищення або спотворення обвинуваченим;
– прокурор протягом тривалого часу подає до суду клопотання з ідентичним змістом, нерідко з тими самими помилками, зокрема щодо нібито наявності у Пономарьова О.С. судимості, що не відповідає дійсності.
З урахуванням викладеного адвокат звернула увагу суду, що прокурор фактично не розглядає можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, не пов’язаних із триманням під вартою, а суд першої інстанції належним чином не проаналізував необхідність застосування саме виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Крім того, як зазначила захисник, суд не надав належної оцінки доводам сторони захисту щодо стану здоров’я обвинуваченого, який є інвалідом II групи та має серцево-судинні захворювання, що можуть мати фатальні наслідки у разі різкого погіршення стану здоров’я в умовах тримання під вартою.
Другий адвокат, виступаючи в межах наданих пояснень, додав, що під час ухвалення рішення про продовження тримання під вартою Печерський районний суд не надав оцінки доводам одного із захисників Пономарьова О.С., застосувавши формалізований підхід без належної індивідуалізації обставин справи. З огляду на те, що обвинувачений утримується під вартою з 25 липня 2023 року, тобто понад два роки, а розгляд справи досі перебуває на стадії підготовчого судового засідання, адвокат підтримав апеляційну скаргу колеги та просив суд скасувати ухвалу Печерського районного суду м. Києва й обрати стосовно Пономарьова О.С. більш м’який запобіжний захід.
Прокурор, у свою чергу, зазначив, що вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим. На його думку, суд врахував як вік, так і стан здоров’я обвинуваченого, тоді як сторона захисту не надала належних доказів, які б підтверджували неможливість утримання Пономарьова О.С. під вартою. Щодо зауважень про шаблонність формулювань у клопотаннях прокурора, останній підтвердив, що ці клопотання є здебільшого аналогічними, пояснивши це тим, що зазначені в них ризики є триваючими, а «право на свободу не є абсолютним».
Неможливість застосування альтернативних запобіжних заходів, не пов’язаних із триманням під вартою, прокурор мотивував тим, що, за даними сторони обвинувачення, Пономарьов О.С. співпрацював з Російською Федерацією, має паспорт громадянина РФ і в разі зміни запобіжного заходу зможе залишити територію України через непідконтрольні території або іншим способом, а також може вчинити нові злочини на користь РФ. Крім того, прокурор зазначив, що суд першої інстанції неодноразово перевіряв обставини такої співпраці.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що відповідно до стандартів статті 5 ЄКПЛ попереднє тримання під вартою має винятковий характер і не може використовуватися як прихована форма покарання до ухвалення обвинувального вироку. ЄСПЛ у справі Siedlecka v. Poland наголосив, що стаття 5 Конвенції гарантує право першочергового значення в «демократичному суспільстві» у розумінні Конвенції, а саме основоположне право на свободу та особисту недоторканність. Стаття 5 Конвенції, разом зі статтями 2, 3 та 4, є першочерговою серед основних прав, що захищають фізичну безпеку особи, і тому її важливість є першочерговою. Її ключовою метою є запобігання свавільному або невиправданому позбавленню свободи. Після певного початкового періоду, як зазначає Суд у рішенні по справі Hysa v. Albania, органи влади зобов’язані наводити «релевантні й достатні» підстави для кожного подальшого періоду тримання під вартою, які мають бути належно обґрунтованими, індивідуалізованими та показувати, що досягти процесуальних цілей неможливо за допомогою більш м’яких запобіжних заходів (Siedlecka v. Poland, п. 88; Hysa v. Albania, п. 63; Buzadji v. the Republic of Moldova, пп. 84, 87, 89–91, 102). Абстрактні, суто теоретичні або гіпотетичні припущення щодо ризиків не відповідають цим вимогам; доводи мають спиратися на конкретні факти й особисті обставини саме цієї особи (Vadym Melnyk v. Ukraine, п. 122; S.Z. v. Greece, п. 68; Boicenco v. Moldova, п. 142).
У своїй практиці ЄСПЛ також підкреслює, що з плином часу тягар доведення необхідності подальшого позбавлення волі посилюється, а ризики, які могли бути актуальними на початкових етапах, мають тенденцію до зменшення. Зокрема, ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що небезпека втечі «неминуче зменшується із плином часу, проведеного в ув’язненні», і не може обґрунтовувати тривале тримання під вартою без додаткових чинників. Аналогічно, Велика палата наголосила, що виправдання будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстроване органами влади, а сама по собі тяжкість обвинувачення чи суворість можливого покарання не може слугувати єдиною підставою для тривалого позбавлення свободи (Idalov v. Russia, пп. 140-141, 144-145).
У світлі цих підходів позиція сторони обвинувачення, яка фактично обґрунтовує «триваючі» ризики шляхом повторення однакових формулювань у клопотаннях, а також практика судів, які сприймають ці доводи без оновленої, актуальної оцінки обставин, має ознаки невідповідності позиції Європейського суду щодо динамічного, а не статичного аналізу підстав для обмеження свободи. Концепція «інерційного» продовження тримання під вартою через нібито незмінність ризиків ЄСПЛ трактується як така, що прямо не узгоджується з вимогами щодо належного обґрунтування та заборони квазі-автоматичного продовження запобіжного заходу (Bigović v. Montenegro, пп. 203-205; Tase v. Romania, п. 40; Merabishvili v. Georgia, пп.222-223).
Окремої уваги, у світлі практики ЄСПЛ, заслуговує питання належного розгляду альтернативних запобіжних заходів. Суд послідовно наголошує, що національні органи зобов’язані розглядати можливість застосування менш обтяжливих заходів – таких як застава, домашній арешт, обмеження пересування чи використання електронних засобів контролю – і чітко мотивувати, чому саме вони є недостатніми для забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого (Cviková v. Slovakia, пп. 67-70; Idalov v. Russia, п. 140). У контексті розглядуваної справи потенційні ризики ухилення від суду чи перетину державного кордону мали би бути, на думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, принаймні, проаналізовані крізь призму можливості застосування цілодобового домашнього арешту з електронним контролем. Відсутність детального мотивування, чому такі інструменти не здатні нейтралізувати заявлені ризики, може свідчити про недостатню увагу суду та сторони обвинувачення до принципів пропорційності та субсидіарності тримання під вартою, сформульованих у наведених рішеннях та систематизованих у Керівництві ЄСПЛ щодо застосування статті 5 Конвенції.
З точки зору об’єктивного спостерігача викликає занепокоєння, що позиція прокурора не була переконливо обґрунтована з урахуванням тих критеріїв, які ЄСПЛ вважає ключовими. Натомість сторона захисту зосередила увагу на обставинах, які ЄСПЛ традиційно враховує при оцінці наявності ризиків: добровільна поява на судові засідання, відсутність спроб ухилитися за наявності такої можливості, добровільне надання техніки та паролів, тривалість перебування під вартою, стан здоров’я, інвалідність. Додаткове занепокоєння викликає те, що прокурор послідовно посилається на нібито наявність у Пономарьова О.С. паспорта громадянина РФ та попередньої судимості, які, за твердженням сторони захисту, не підтверджені, однак, як зазначають спостерігачі IAC ISHR, суд під час засідання не виявив ініціативи для уточнення або перевірки цих принципово важливих для оцінки ризиків відомостей.
За спостереженнями моніторингової місії IAC ISHR, колегія суддів вийшла до нарадчої кімнати орієнтовно на 2,5 хвилини. Така тривалість формального обговорення, за відсутності ознак проведення поглибленого аналізу доводів сторін та матеріалів справи, об’єктивно ставить під сумнів повноту судового розгляду та реальність внутрішнього переконання суду. З урахуванням стандарту «об’єктивно виправданих сумнівів» щодо безсторонності суду, подібні обставини можуть сформувати у стороннього спостерігача враження, що рішення про продовження тримання під вартою було радше підтвердженням уже усталеного підходу, а не результатом ретельної, незалежної та критичної оцінки аргументів сторін.
Крім того, розгляд апеляційної скарги у форматі, коли оскаржується ухвала суду першої інстанції, дія якої на момент засідання фактично вже втратила силу, викликає питання з позиції права на доступ до суду та ефективність судового контролю. За своєю суттю апеляційний перегляд має забезпечувати реальний, а не суто формальний механізм виправлення можливих помилок суду першої інстанції. Якщо ж апеляція розглядається щодо рішення, яке вже перестало діяти, виникає ризик, що такий перегляд не здатен надати особі ефективний засіб захисту від надмірного чи необґрунтованого обмеження свободи. Саме на цьому ЄСПЛ наголошував у справі S.T.S. v. the Netherlands (п. 61), підкреслюючи, що контроль за законністю тримання під вартою повинен мати практичне, а не ілюзорне значення.
У сукупності зазначені обставини дозволяють експертам моніторингової місії IAC ISHR дійти висновку про наявність ознак можливого порушення права на доступ до суду та права на справедливий судовий розгляд, а також стандартів, що випливають зі статті 5 ЄКПЛ щодо виняткового характеру тримання під вартою, обов’язку доводити реальність ризиків і належним чином розглядати менш суворі альтернативи.
