04. 11. 2025
Антон Алєксєєв, директор IAC ISHR
Є одна тиша, яку можна почути тільки в залах суду, — тиша перед ухваленням рішення.
У ній стикаються не просто аргументи сторін, а дві сили — формальна влада системи і внутрішня гідність людини. Іноді між ними з’являється проміжок, який можна виміряти цифрою: 22 мільйони, 12 мільйонів, три, півтора…
Так зменшуються не лише суми застав, а й відстань між абстрактним правом і реальною можливістю його реалізувати.
Протягом цього року під час моніторингу судових засідань спостерігачами IAC ISHR суди неодноразово переглядали розміри застав у кримінальних провадженнях — від багатомільйонних сум до таких, що вже дозволяють особі реально скористатися своїм правом на свободу.
На перший погляд, це просто цифри. Але за кожною з них стоїть зміна тону, що лунає в самій судовій культурі: чи справді ми починаємо чути людину за процедурою?
У справах, де розмір застави зменшувався не один раз, ми бачимо послідовний рух суду від механічного до осмисленого. Коли судді починають ставити запитання: чи є застава реалістичною, чи відповідає вона меті, чи не перетворюється запобіжний захід на приховане покарання, — це означає, що в судовій системі ще зберігається чутливість до справедливості.
Можливо, ці зміни не помітні на перший погляд.
Ніхто не оголошує реформу.
Ніхто не виносить гасел.
Але в кожній справі, де суд уважно вислуховує сторони, де в залі присутні ті, хто спостерігає й фіксує перебіг процесу, народжується щось важливіше за окреме рішення: відчуття, що на нас дивляться очі громадянського суспільства, що право — це простір спільної відповідальності.
У кількох різних справах, щодо яких IAC ISHR здійснює моніторинг, можна побачити повторюваний мотив — поступове повернення суду до принципу співмірності.
В одному процесі сума застави, яка спочатку сягала понад двадцяти двох мільйонів гривень, була зменшена до дев’яти. Суд визнав попередній розмір надмірним і постановив повернути частину коштів обвинуваченому. Це рішення стало знаком того, що навіть у складних справах механічна арифметика може поступитися місцем правовій логіці.
В іншому провадженні відбулося три послідовні перегляди: із дванадцяти мільйонів до десяти, потім — до трьох, а згодом — до півтора. Кожен перегляд супроводжувався все ретельнішим аналізом: суд почав вивчати реальні документи про доходи, стан здоров’я, здатність особи фактично внести визначену суму. З формальної процедури це поступово перетворилося на спробу почути людину за паперами. У ще одному випадку сума застави зменшилась із двох до півтора мільйона гривень. Після цього обвинувачений вийшов на волю.
ЄСПЛ з цього приводу неодноразово наголошував, що розмір застави повинен визначатися не абстрактно, а «з огляду на особу обвинуваченого, його майновий стан та його стосунки з особами, які надають гарантію, іншими словами, на ступінь впевненості в тому, що перспектива втрати гарантії буде достатнім стримувальним фактором» (“Mangouras v. Spain”, пп. 78, 80). Суд також підкреслив, що обґрунтування розміру застави не може бути формальним: у справі “Bluks Savickis v. Latvia” (п. 37) він зазначив, що до визначення застави слід підходити з такою ж ретельністю, як і до оцінки необхідності подальшого тримання під вартою, враховуючи реальне фінансове становище особи.
Можливо, це лише збіг. Але в праві збіги часто означають тенденції. Ми не оцінюємо суд, лише фіксуємо факти. Коли застава зменшується з 22 мільйонів до дев’яти, або з трьох до півтора, це не просто результат юридичної аргументації. Це наслідок поступового повернення до принципу співмірності, до тієї самої логіки, яку Європейський суд з прав людини називає «реалістичною можливістю звільнення». І цей рух — від надмірного до розумного, від формального до людяного — починається не з нових законів, а з уваги та спостереження.
Ми віримо, що новітні підходи до судочинства включають в себе і незалежний моніторинг — як інструмент правопросвітництва та механізм підтримки відкритості. Моніторинг — це форма присутності, що не потребує голосу, аби бути почутою.
Його сила — в точності фіксації, в тій уважності, яка нагадує усім учасникам судового засідання: процес — це не боротьба, а відтворення закону в дії. І тоді, там, де раніше панували шаблони й поспіх, з’являється пауза перед рішенням.
Моніторинг — це не зовнішній вплив, а внутрішній стимул для усвідомленого правосуддя. Він нагадує, що кожне слово протоколу — частина великої історії про довіру до суду. Спостерігаючи, суспільство не змінює закон, воно лише створює умови, у яких закон починає звучати чистіше.
Спостерігаючи за змінами суми застави, ми бачимо, як міра — в буквальному й метафоричному сенсі — повертається на своє місце. І з цим поверненням відроджується найважливіше: відчуття, що правосуддя можливе, що закон може бути людяним, а суд – справедливим. У жодному з кримінальних проваджень, які перебувають під нашим моніторингом, після зменшення розміру застави й фактичного звільнення особи під цю заставу не було зафіксовано випадків ухилення від суду або спроб втечі. Це підтверджує: йдеться не лише про юридичне формулювання права, а про реальне врахування обставин, при якому запобіжний захід працює саме як захід, а не покарання. Саме такі дрібні, майже непомітні рішення поступово формують нову атмосферу в судах — там, де слово «справедливість» перестає бути риторикою і знову стає практикою. Бо вартість застави — не лише про гроші. Це про ціну людської надії.
