15. 10. 2025
22 вересня 2025 року у Любомльському районному суді Волинської області відбулось засідання в рамках кримінального провадження № 62024000000000979 відносно Макаренка Володимира Дмитровича, якого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 статті 332 (незаконне переправлення осіб через державний кордон України з використанням службового становища за попередньою змовою групи осіб). У залі судового засідання були присутні захисники, обвинувачений Макаренко В. Д., прокурор та головуючий суддя Павлусь О.С.
На початку судового засідання було розглянуто два клопотання прокурора: про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді застави з покладенням обов’язків на обвинуваченого Макаренка В.Д., а також про його відсторонення від посади.
Обґрунтовуючи необхідність продовження дії покладених процесуальних обов’язків, прокурор заявив, що раніше встановлені ризики зберігають свою актуальність. Зокрема, на думку обвинувачення, Макаренко В.Д., усвідомлюючи суворість потенційного покарання, може намагатися уникнути судового розгляду, зокрема шляхом переховування. Окремо прокурор висловив побоювання щодо можливого впливу обвинуваченого на свідків, які у минулому перебували у його службовому підпорядкуванні.
Сторона захисту заперечила проти задоволення цього клопотання, вказавши на відсутність належних доказів, що підтверджують існування заявлених ризиків. Захисники наголосили, що прокурор не надав жодних нових або конкретизованих обставин, а лише повторив загальні твердження, які вже лунали в попередніх засіданнях, не доводячи їхнього оновлення чи актуальності.
Після заслуховування позицій сторін, суд ухвалив задовольнити клопотання прокурора.
У межах засідання суд також розглянув клопотання прокурора про відсторонення обвинуваченого Макаренка В.Д. від займаної посади. Сторона обвинувачення зазначила, що вчинення інкримінованого злочину — передбаченого ч. 2 ст. 332 КК України — прямо пов’язане з використанням службового становища. На переконання прокурора, саме перебування на посаді створювало умови для реалізації злочинного наміру, а отже, збереження доступу до службових повноважень може надалі сприяти впливу на свідків або створенню інших перешкод для здійснення кримінального провадження.
Захисники, у свою чергу, зазначили, що прокурор знову не навів переконливих доказів, які б свідчили про реальну загрозу незаконного впливу з боку обвинуваченого.
Суд, вислухавши доводи сторін, ухвалив задовольнити і це клопотання прокурора.
У цьому контексті варто наголосити, що Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці неодноразово підкреслював: із плином часу ризики, які слугували підставою для застосування або продовження запобіжного заходу, повинні поступово зменшуватись. Тому твердження сторони обвинувачення про їх незмінність об’єктивно не можна визнати такими, що узгоджуються з підходами ЄСПЛ.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають принципово важливою позицію Європейського суду з прав людини у контексті того, що кожного разу при вирішенні питання про продовження запобіжного заходу національні суди мають перевіряти наявність актуальних і доведених фактів. Недостатня увага суду до обґрунтування ризиків може свідчити про формальний підхід до реалізації процесуальних гарантій та суперечити принципу пропорційності.
Крім того, спостерігачі IAC ISHR неодноразово фіксували під час моніторингу даного кримінального провадження, що прокурор, обґрунтовуючи необхідність продовження запобіжного заходу, посилається на ті самі аргументи й ризики без їх оновлення або переоцінки. Така практика може викликати сумніви щодо належного дотримання вимог ЄКПЛ, яка вимагає індивідуального та ретельно мотивованого підходу до кожного випадку застосування запобіжного заходу.
Також варто звернути увагу, що прокурор, обґрунтовуючи наявність ризику переховування обвинуваченого від органів досудового розслідування та суду, переважно посилався лише на суворість можливого покарання. Такий аргумент сам по собі не може вважатися достатнім для підтвердження існування реального ризику, оскільки, відповідно до практики ЄСПЛ, застосування запобіжного заходу повинно бути обґрунтоване конкретними фактами, а не припущеннями.
Європейський суд з прав людини з цього приводу зазначає, що ризик переховування від суду та органів слідства не можна оцінювати виключно на основі суворості покарання, яке загрожує обвинуваченому/підозрюваному. Його необхідно оцінювати з урахуванням низки інших відповідних факторів (Kovrov and Others v. Russia, п. 97). Ризик втечі від правосуддя має оцінюватися з урахуванням факторів, що стосуються особистості, моральних якостей, місця проживання, професії, ресурсів, сімейних зв’язків та інших видів зв’язків відповідної особи з країною, в якій її переслідують (Tuncer Bakirhan v. Turkey, п. 50). Ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, а міркування органів влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними чи стереотипними. Ризик тиску на свідків не може ґрунтуватися лише на ймовірності суворого покарання, а має бути пов’язаний з конкретними фактами (Cviková v. Slovakia, п. 65-66).
Хоча під час цього судового засідання безпосередньо не розглядалося питання продовження тримання під вартою, практика Європейського суду з прав людини залишається доречною для правового аналізу ситуації. Це зумовлено тим, що на досудовому етапі до обвинуваченого вже застосовувався найсуворіший запобіжний захід — тримання під вартою, який згодом було замінено на заставу з покладенням ряду процесуальних обов’язків. Разом із тим, характер і зміст цих обов’язків істотно впливають на реалізацію особистих прав обвинуваченого, тому вимагають детальної оцінки з позиції принципу пропорційності та гарантій, визначених статтею 5 Конвенції.
ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що будь-яке втручання у право на свободу, навіть якщо воно не пов’язане з фактичним позбавленням волі, повинно бути ретельно обґрунтоване, обмежене в часі та підлягати дієвому судовому контролю. Відтак, при ухваленні рішень щодо продовження дії альтернативних запобіжних заходів національні суди мають виходити з практики Європейського суду, забезпечуючи баланс між завданнями правосуддя та захистом основоположних прав особи.
У подальшому суд перейшов до розгляду низки клопотань, поданих стороною захисту, про тимчасовий доступ до речей і документів. Обґрунтовуючи необхідність їх задоволення, захисники зазначили, що запитувані матеріали мають істотне значення для належного з’ясування обставин кримінального провадження. Зокрема, отримання доступу до цих документів дозволить перевірити достовірність фактичних даних, викладених в обвинувальному акті, а також виявити можливі розбіжності у встановлених слідством обставинах, що можуть мати безпосередній вплив на правову кваліфікацію дій обвинуваченого.
Прокурор залишив вирішення цих клопотань на розсуд суду, не заявивши заперечень.
Суд ухвалив задовольнити клопотання сторони захисту, що стосувалися тимчасового доступу до визначених документів, а також частково задовольнити клопотання щодо надання інформації про власників мобільних номерів, зазначених у поданих клопотаннях.
У контексті реалізації права на справедливий судовий розгляд важливо наголосити, що можливість сторони захисту подавати клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів є однією з ключових гарантій забезпечення принципу змагальності та рівності сторін. Ці принципи, які тісно взаємопов’язані, становлять фундаментальні складові концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 § 1 Конвенції. Вони передбачають обов’язок держави забезпечити «справедливий баланс» між сторонами процесу, надаючи кожній із них реальну, а не формальну можливість представити свої доводи, подати докази та впливати на результат провадження в умовах рівності процесуальних можливостей (див. Seksimp Group Srl v. The Republic of Moldova, п. 36).
Як підкреслює ЄСПЛ, гарантії, встановлені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, мають бути «не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними» (Artico v. Italy, п. 33; Đurić v. Serbia, п. 69). З цієї точки зору, забезпечення належного доступу сторони захисту до інформації та матеріалів, необхідних для побудови правової позиції, є не просто процесуальною можливістю, а обов’язковим елементом справедливого судочинства.
На завершальному етапі судового засідання суд розглянув два клопотання сторони захисту про виклик свідків для допиту. Захисники обґрунтували їх необхідністю всебічного дослідження обставин, що інкримінуються обвинуваченому, з метою усунення можливих сумнівів щодо обґрунтованості висунутої підозри. На їхню думку, допит зазначених осіб є істотно важливим для формування повної та об’єктивної картини подій.
Сторона обвинувачення заперечила проти задоволення клопотань, посилаючись на їхню передчасність у поточній процесуальній стадії.
Суд ухвалив частково задовольнити одне з поданих клопотань та відмовити в задоволенні іншого, зазначивши, що на поточному етапі судового розгляду відсутні достатні підстави для проведення допиту зазначених свідків.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що право на допит свідків є важливою складовою права на захист і принципу змагальності. У практиці Європейського суду з прав людини (стаття 6 § 3(d) Конвенції) наголошується, що, хоча не кожен свідок обов’язково має бути допитаний, сторони мають володіти рівними можливостями у представленні та дослідженні доказів. Основна мета цього положення полягає в забезпеченні балансу між сторонами щодо доступу до потенційно релевантної інформації.
У справі Škoberne v. Slovenia ЄСПЛ сформулював критерії оцінки обґрунтованості відмови у допиті свідка, зокрема:
чи було клопотання достатньо обґрунтованим і пов’язаним із предметом обвинувачення;
чи надали національні суди належну оцінку доречності свідчень та чи були вмотивовані підстави відмови;
чи вплинула така відмова на загальну справедливість провадження.
У контексті цієї справи, з огляду на те, що суд не відмовив у допиті остаточно, а лише визнав відповідні клопотання передчасними, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають доцільним звернути увагу на те, що за наявності наполягання сторони захисту та належного обґрунтування важливості цих свідків, їх заслуховування може мати істотне значення для забезпечення повноти судового розгляду.
Водночас національні суди, вирішуючи схожі питання, повинні зважено оцінювати не лише процесуальний момент, а й потенційну доказову вагу свідчень — особливо якщо вони можуть істотно вплинути на оцінку підозри, правову кваліфікацію дій обвинуваченого чи обґрунтованість запобіжного заходу. Інакше існує ризик того, що формальне дотримання процесуальних рамок переважить над сутнісним забезпеченням справедливості судового розгляду.
Справа рекомендується до подальшого моніторингу.
