22. 09. 2025
8 вересня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулося судове засідання у межах кримінального провадження № 52024000000000222 стосовно колишнього першого заступника голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Орлова Володимира Володимировича, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На засіданні були присутні обвинувачений, його захисники, прокурор та головуюча суддя Задорожна Л.І.
Основним предметом судового засідання був допит свідка, викликаного за клопотанням сторони захисту.У ході допиту був заслуханий юрист, який за довіреністю представляє ТОВ «Альфавеахауз» та надавав юридичні послуги, зокрема підготовку звернень до Дніпропетровської ОДА щодо виділення земельних ділянок. Він детально розповів про особливості подання таких звернень у 2024 році. Також свідок зазначив, що ТОВ «Альфавеахауз» має складну структуру та займається орендою ділянок земельного лісового фонду. При цьому йому невідомо, які саме прибутки отримує підприємство та чи отримує їх взагалі.
Свідок зазначив, що особисто спілкується з директором ТОВ «Альфавеахауз» нечасто. У переважній більшості випадків, за його словами, передача документів на підпис здійснювалася дистанційно: шляхом надсилання електронною поштою або залишенням у поштовій скриньці за юридичною адресою підприємства.
Він підтвердив, що саме ним було складено текст клопотання про виділення земельної ділянки, датованого 13.05.2024. Водночас свідок заявив, що йому нічого не відомо про долучену до цього документа довіреність, на підставі якої, згідно з матеріалами кримінального провадження, клопотання було подано до Дніпропетровської обласної державної адміністрації іншою особою. Він наголосив, що не виготовляв вказаної довіреності та не володіє інформацією про її походження.
Попри це, свідок наполягав на тому, що текст клопотання був підготовлений саме ним. Водночас він не зміг із упевненістю підтвердити факт його особистого подання, хоча й не виключив такої можливості. Також він не зміг пояснити, яким чином документ міг опинитися в розпорядженні іншої особи.
Захисники звернули увагу на наявність розбіжностей у показаннях: в межах цього кримінального провадження інший свідок стверджував, що саме він подавав вказане клопотання. Допитаний свідок не зміг надати пояснення щодо цієї невідповідності.
З огляду на викладене, експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що допит свідків у кримінальному провадженні не може розглядатися виключно як формальне виконання процесуального обов’язку.
Натомість він є важливим інструментом реалізації змагальності сторін і права на захист, а також одним із ключових джерел доказової інформації, на підставі якої суд має формувати внутрішнє переконання. У цьому контексті завдання суду полягає не лише в констатації показань, а у всебічному їх аналізі в поєднанні з іншими доказами у справі — з метою виявлення суперечностей, оцінки достовірності джерел та встановлення цілісної картини подій.
Особливу увагу має бути приділено ситуаціям, у яких виявлені розбіжності у свідченнях стосуються істотних обставин, зокрема — порядку подання ключових документів, на яких ґрунтується обвинувачення. У такому разі невиявлення або ігнорування суперечностей може призвести до викривлення доказової бази, а отже — до ухвалення судового рішення без дотримання критерію доведеності “поза розумним сумнівом”. Відсутність належної реакції суду на такі розбіжності, зокрема — відмова дати їм правову оцінку, суперечить принципу об’єктивного розгляду справи та ставить під сумнів її справедливість у цілому.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що завдання національного суду — не зводити оцінку доказів до перевірки формальної допустимості, а забезпечити справедливість кримінального провадження в його сукупності (Škoberne v. Slovenia, п. 99–100; Schenk v. Switzerland, п. 46). Згідно з практикою Суду, у разі, коли у справі наявні суперечливі або внутрішньо непослідовні показання, особливо з боку осіб, які мають прямий стосунок до подій або організацій, що фігурують у справі, суд зобов’язаний не лише фіксувати ці показання, але й критично їх переосмислювати. У таких випадках застосування презумпції невинуватості та принципу in dubio pro reo є не питанням розсуду суду, а прямим обов’язком, що випливає зі статті 6 § 2 Конвенції (Telfner v. Austria, п 15).
Також варто зазначити, що оскільки показання свідка безпосередньо стосуються важливих обставин кримінального обвинувачення, то суперечності й розбіжності між ними та свідченнями іншого свідка (від сторони обвинувачення), допитаного в межах цього кримінального провадження, можуть викликати сумніви і щодо обґрунтованості підозри та обвинувачення в цілому. Зокрема, потребують уваги показання свідка, який зазначив, що саме він готував клопотання щодо виділення землі від 13.05.2024, проте не зміг пояснити, яким чином у клопотанні з’явилася довіреність на іншу особу, а також обставини самого подання. Це особливо тривожно, враховуючи, що за матеріалами кримінального провадження в цій справі клопотання фактично подавала інша особа. Така невідповідність ставить під сумнів достовірність і послідовність свідчень, а також може свідчити про неналежне збирання чи перевірку доказів стороною обвинувачення.
Додатково експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що сумнівні або суперечливі показання не можуть бути єдиною чи визначальною підставою для підтримання підозри чи висунення обвинувачення. Суд, реагуючи на такі невідповідності, повинен ретельно оцінити їх у світлі інших доказів, адже ігнорування подібних розбіжностей створює ризик ухвалення формального й несправедливого рішення. Наявність суперечностей між свідками у ключових моментах справи може підривати цілісність обвинувачення та свідчить про необхідність додаткової перевірки доказової бази. Лише критичне та всебічне дослідження таких показань може забезпечити дотримання принципу презумпції невинуватості та стандарту доведеності “поза розумним сумнівом”. Ці обставини особливо актуальні, враховуючи, що сторона обвинувачення обґрунтовує свою позицію фактично, спираючись лише на показання одного свідка.
Європейський суд з прав людини у справі Episcopo and Bassani v. Italy (п. 121) наголосив, що обвинувачення повинне довести вину особи “поза розумним сумнівом”, причому доказування повинно ґрунтуватися на достовірних, чітких та переконливих доказах. У справі SA-Capital Oy v. Finland (п. 107) Суд підкреслив, що тягар доведення лежить на державі, а будь-які сумніви щодо джерела або способу отримання доказів мають інтерпретуватися на користь обвинуваченого. Цей підхід був додатково підтверджений у справі B.T. and B.K.Cs. v. Hungary (п. 107), де Суд зазначив, що доказ може випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджених висновків або подібних неспростовних презумпцій факту.
Термін “правдоподібні підстави” підозри означає, що повинні бути факти або інформація, здатні переконати об’єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити злочин. Те, що може вважатися “правдоподібним”, залежить від усіх обставин (Parildak v. Turkey, п. 59).
Враховуючи викладене, виникають об’єктивні сумніви щодо доведеності підозри та належного формування обвинувачення у межах цього кримінального провадження.
Справа рекомендована до подальшого моніторингу.
