11. 09. 2025
1 вересня 2025 року у Київському апеляційному суді відбувся розгляд апеляційної скарги на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва про продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою у рамках справи №757/27525/23 (кримінальне провадження № 62022080020000039) відносно колишнього начальника управління СБУ в Автономній республіці Крим Кулініча Олега Миколайовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.111, ч. 3 ст. 255, ч.1 ст. 263, ч. 5 ст. 407, ч. 4 ст. 410 КК України (державна зрада, пособництво у передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; створення, керівництво злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь у ній). На засіданні був присутній обвинувачений, захисники, прокурор та колегія суддів з головуючою Кепкал Л.І.
На початку засідання сторона захисту заявила клопотання про забезпечення можливості перебування обвинуваченого поруч із адвокатами під час слухання. Обґрунтовуючи клопотання, захисники посилалися на необхідність узгодження правової позиції, обміну документами та забезпечення конфіденційного спілкування.
Прокурор не заперечував проти задоволення клопотання. Суд також висловив готовність його підтримати, однак представники конвойної служби зазначили, що, згідно з чинними інструкціями, обвинувачений має перебувати у скляному боксі. Додатковим аргументом проти виходу обвинуваченого з боксу стала присутність у залі суду вільних слухачів. У підсумку суд, посилаючись на позицію конвою, відмовив у задоволенні клопотання.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR наголошують, що право на ефективний захист, включно з можливістю конфіденційного спілкування з адвокатом, є невід’ємною складовою права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 §1 і 6 §3(с) Європейської конвенції з прав людини. Це право не може бути лише декларативним, а має реалізовуватися на практиці у спосіб, який забезпечує реальну участь обвинуваченого у захисті. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право обвинуваченого на спілкування зі своїм адвокатом у повній конфіденційності, без можливості прослуховування або контролю з боку третіх осіб, є невід’ємною складовою гарантій справедливого судового розгляду, закріплених у статті 6 § 3 (c) Конвенції (Öcalan v. Turkey, п. 133). Суд також підкреслює, що стаття 8 Конвенції надає особливо захищений, привілейований статус усім формам спілкування між адвокатом та клієнтом — як письмовим, так і усним, незалежно від їхнього змісту або цільового призначення (Denysyuk and Others v. Ukraine, п. 102).
Обмеження, які перешкоджають обміну документами, унеможливлюють конфіденційне обговорення стратегії захисту або створюють атмосферу зовнішнього тиску, можуть свідчити про порушення як статті 6, так і статті 8 Конвенції, особливо якщо такі обмеження не є обґрунтованими, необхідними та пропорційними у демократичному суспільстві.
У цьому випадку, хоча суд і дозволив сторонам обмежене спілкування через отвори у скляному боксі, спостерігачами IAC ISHR було зафіксовано, що фактична реалізація цього дозволу була заблокована: при кожній спробі адвокатів звернутися до підзахисного представники конвою наближалися настільки, що повністю нівелювали конфіденційність розмови. Таким чином, на практиці обвинувачений був позбавлений можливості ефективно реалізувати своє право на захист під час судового розгляду.
У даній справі слід окремо звернути увагу на те, що Кулініч О.М. не обвинувачується у злочинах, пов’язаних із насильством або загрозою безпеці оточуючих, а порядок у залі забезпечували щонайменше п’ять представників конвойної служби. З огляду на ці обставини, ризики порушення порядку не видаються достатньо обґрунтованими для виправдання відмови в задоволенні клопотання захисту.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на тенденцію підміни окремих фундаментальних процесуальних презумпцій, що періодично фіксується під час моніторингу судових проваджень в Україні. Так, презумпція звільнення з-під варти, яка випливає зі статті 5 § 3 Конвенції (обмеження свободи має бути винятком), нерідко трансформується на практиці у презумпцію утримання, коли саме стороні захисту доводиться переконувати суд, що обвинуваченого вже «можна» звільнити. Водночас, як підкреслено в рішенні Tiron v. Romania (п. 39), національні суди зобов’язані щоразу здійснювати повноцінну оцінку підстав, викладати у рішенні факти, що дійсно виправдовують подальше тримання під вартою, і не переносити тягар доказування на обвинуваченого.
Схожі підходи простежуються й у питанні фізичного розміщення особи в залі суду. Замість виключного поміщення у клітку або скляний бокс у разі наявності доведених ризиків, нерідко фіксується де-факто презумпція утримання в обмежувальному просторі, яку захист має спростовувати. При цьому аналіз обставин, зокрема фактичних ризиків для безпеки, не завжди проводиться належним чином, що вже піднімалося ЄСПЛ у справі Korban v. Ukraine (п. 132).
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що будь-які заходи безпеки в судових залах мають бути обґрунтованими, необхідними та пропорційними, і не повинні за своєю природою чи інтенсивністю наближатися до межі жорстокого або принизливого поводження (Mariya Alekhina and Others v. Russia, пп. 140–150). Суд визнав, що хоча використання скляних боксів та/або скляних перегородок не становить саме по собі порушення в контексті статті 3 Конвенції, тривале перебування підсудних у скляних боксах, оточених озброєними поліцейськими, особливо в умовах медійної уваги та фізичного відокремлення від адвокатів, може спричинити почуття ізоляції, приниження та тривоги, що досягають рівня порушення статті 3 Конвенції. Подібні практики несумісні з фундаментальними засадами Європейської конвенції з прав людини та суперечать задекларованим демократичним цінностям. Вони свідчать про формалізм і застарілі підходи, що нівелюють принципи рівності сторін і справедливого судового розгляду.
У межах розгляду апеляційної скарги сторони захисту адвокати заявили клопотання про долучення до матеріалів провадження ряду документів, на які планувалося посилання під час обґрунтування правової позиції. Серед них — накази, положення щодо діяльності Служби безпеки України, копії внутрішньої документації та, зокрема, результати службового розслідування щодо Кулініча О.М. Окрім цього, захист послався на рішення іншого суду у справі із аналогічною кваліфікацією, де як запобіжний захід була застосована застава замість тримання під вартою.
Крім того, адвокати знову звернули увагу на те, що первинне рішення про застосування запобіжного заходу було ухвалене судом, який не мав належної підсудності, що раніше вже фіксувалося моніторинговою місією IAC ISHR (див. Моніторинг кримінального провадження Кулініча О. М. від 13 серпня 2025 року)
Під час судового розгляду сам обвинувачений також висловився, звернувши увагу на те, що прокурор, заявляючи клопотання про продовження тримання під вартою, не додає жодних доказів, які підтверджували б його обґрунтованість, тоді як захист регулярно надає фактичні дані, спрямовані на спростування ризиків та обґрунтування альтернативи утриманню під вартою.
Прокурор, у свою чергу, зауважив, що наразі апеляційний суд не розглядає справу по суті, а тому не може враховувати результати службового розслідування, які, за його словами, ще не були досліджені судом першої інстанції.
У результаті суд задовольнив клопотання частково — всі надані захистом матеріали були долучені, окрім результатів службового розслідування, що, на думку колегії суддів, можуть бути предметом оцінки лише після їх дослідження у суді першої інстанції.
Незважаючи на це, в подальшому, викладаючи аргументацію апеляційної скарги, захист неодноразово посилався саме на вміст вказаного документа. Адвокати наголошували, що результати службового розслідування підтверджують відсутність у діях Кулініча О.М. ознак службового порушення, які, як вбачається, лягли в основу формулювання обвинувачення.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють, що оцінка доказів, зокрема тих, що можуть прямо впливати на обґрунтованість підозри, має здійснюватися з дотриманням принципу змагальності сторін та рівності у доступі до матеріалів, навіть на стадії оскарження запобіжного заходу. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суд при прийнятті рішення про позбавлення свободи має враховувати всі релевантні обставини, які можуть свідчити як на користь, так і проти продовження тримання під вартою (Hysa v. Albania, п. 62-66).
Окремо експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на те, що у випадках, коли сторона обвинувачення не надає конкретних доказів, що підтверджують наявність ризиків, а суд продовжує застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, може виникати враження формалізованого підходу, що потребує ретельної правової оцінки з огляду на вимоги статті 5 § 3 Конвенції та національного законодавства. У цьому контексті відмова у долученні важливого документа захисту без повної оцінки його значущості, особливо за відсутності належного обґрунтування з боку обвинувачення, може поставити під сумнів достатність судового контролю в аспекті дотримання прав на свободу та справедливий розгляд.
Особливе занепокоєння викликає обрана судом апеляційної інстанції мотивація відмови в долученні результатів службового розслідування — з огляду на те, що ці матеріали ще не були досліджені судом першої інстанції. Водночас експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають важливим підкреслити, що при вирішенні питань, пов’язаних із подальшим триманням особи під вартою, видається за важливе зважувати, яка з цінностей у конкретній ситуації набуває пріоритету — дотримання процесуальної послідовності чи необхідність мінімізувати ризик продовження втручання в основоположні права. Такий баланс особливо важливий у світлі стандартів ЄСПЛ, які вимагають реальної, а не формальної перевірки обґрунтованості обмежень свободи.
Апеляційна інстанція, не вирішуючи справу по суті, має повноваження оцінити надані матеріали саме в аспекті обґрунтованості тримання під вартою, що прямо передбачено практикою ЄСПЛ (Affaire Rodionov v. Russie, п. 119), — і така оцінка не означає передчасного вирішення справи по суті, а є невід’ємною частиною процесуального обов’язку з боку суду перевірити, чи існують реальні, належні та індивідуалізовані підстави для обмеження свободи.
Права людини — особливо в контексті позбавлення волі — мають вищу юридичну цінність, а тому кожен елемент, який може вказувати на відсутність підстав для втручання в ці права, має оцінюватися з максимальною увагою. Якщо документ, навіть не досліджений судом першої інстанції, містить потенційно вирішальну інформацію, його не долучення чи ігнорування з боку апеляційної інстанції може бути розцінене як неповнота судового розгляду, що порушує стандарти справедливого суду відповідно до статті 6 § 1 Конвенції.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR підкреслюють: у справах, де ідеться про тривале обмеження свободи (більше трьох років), допустимою є лише така модель судового розгляду, яка ґрунтується на активному, а не пасивному судовому контролі, що враховує усі потенційно значущі обставини. Ігнорування матеріалів, що можуть свідчити на користь обвинуваченого, з міркувань формальності суперечить підходу, заснованому на повазі до людської гідності та справедливості — основоположних цінностей Конвенції.
Після розгляду процесуальних клопотань та аргументації сторін суд перейшов до безпосереднього розгляду апеляційної скарги на ухвалу про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Прокурор наполягав на обґрунтованості продовження строку тримання під вартою, заявивши, що всі докази наявні в матеріалах справи. Як додатковий аргумент прокурор навів той факт, що ухвали про продовження запобіжного заходу неодноразово перевірялися слідчим суддею та апеляційною інстанцією і залишалися без змін.
Сторона захисту у відповідь знову підкреслила, що клопотання прокурора не містить жодних нових доказів або документів, які б підтверджували наявність актуальних ризиків, що могли б виправдати застосування найсуворішого запобіжного заходу. Більше того, протягом усього періоду тримання Кулініча О.М. під вартою (понад три роки) суд жодного разу не розглядав можливість застосування альтернативного заходу, зокрема застави.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR нагадують, що рішення про тримання під вартою, навіть якщо воно було ухвалене належним чином на попередніх етапах, не може автоматично використовуватись як підстава для подальшого продовження. Відповідно до статті 5 § 3 Конвенції, позбавлення волі є винятковим заходом, який повинен мати актуальне, конкретне та індивідуалізоване обґрунтування. Національні суди щоразу зобов’язані оцінювати, чи існує реальна потреба у продовженні тримання під вартою саме в момент розгляду ((Vrencev v. Serbia, п. 59; Hysa v. Albania, п. 63, 65–67, Affaire Rodionov c. Russie, п. 119). ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що тривале утримання без належної переоцінки обставин, на підставі одних і тих же загальних формулювань, становить порушення принципу індивідуального підходу і може бути розцінене як автоматичне продовження запобіжного заходу. У справі Tiron v. Romania (п. 39) Суд констатував порушення саме через те, що суди, продовжуючи запобіжний захід, обмежилися повторенням одного і того ж стандартного формулювання, не вдаючись до аналізу актуальних ризиків.
Особливо важливим є те, що, за стандартами ЄСПЛ, обов’язок доводити наявність підстав для тримання під вартою лежить виключно на стороні обвинувачення, і його не можна перекладати на обвинуваченого. І навіть якщо закон передбачає презумпцію щодо факторів, що стосуються підстав для продовження тримання під вартою, існування конкретних фактів, які переважають правило поваги до особистої свободи, має бути переконливо доведено (Ilijkov v. Bulgaria, п. 84-85). У зв’язку з цим експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають необґрунтованим аргумент прокурора, що “всі докази є в матеріалах справи”, якщо при цьому конкретні матеріали не були подані для оцінки суду в межах заявленого клопотання.
На підставі моніторингу, можна прийти до висновку про наявність ознак автоматичного продовження тримання під вартою та обмеження права на захист, що може свідчити про ймовірну невідповідність вимогам статей 5 та 6 Конвенції.
Справа рекомендується до подальшого моніторингу.
