22. 07. 2025
16 липня 2025 року у Київському апеляційному суді відбувся розгляд апеляційної скарги на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва про продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою у рамках справи №953/5843/23 (кримінальне провадження №162022170020000257) відносно колишнього начальника управління СБУ в Харківській області Дудіна Романа Володимировича, якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.111, ч. 5 ст. 407, ч.4 ст. 402 КК України (державна зрада, непокора та залишення військової частини або місця служби в умовах воєнного стану). На засідання був присутній обвинувачений, захисники, прокурор та колегія суддів: Балацька Г.О., Жук О.В. та головуюча Горб І.М.
На даний момент щодо обвинуваченого застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із альтернативою внесення застави у розмірі: 5 147 600 (п`ять мільйонів сто сорок сім тисяч шістсот) гривень 00 копійок.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, засторона захисту звернула увагу на наступне:
- визначений розмір застави є непомірним і не вноситься вже 9 місяців;
- протягом 35 місяців перебування обвинуваченого під вартою сторона обвинувачення обґрунтовує необхідність застосування саме такого запобіжного заходу тими самими ризиками, використовуючи фактично ідентичні аргументи;
- існують суттєві сумніви щодо обґрунтованості підозри та наявності складу кримінального правопорушення;
- судові засідання в суді першої інстанції відбуваються з тривалими перервами (допитується приблизно 5 свідків за пів року, тоді як загальна кількість свідків становить 90 осіб);
- засідання в суді першої інстанції проводяться в закритому режимі з огляду на заявлену неможливість забезпечити безпеку обвинуваченого;
- низка обшуків у межах цього кримінального провадження проводилася без відеофіксації;
- сторона обвинувачення застосовує у своїх клопотаннях правові норми із порушенням зворотної дії в часі.
Враховуючи все вищезазначене, сторона захисту просила задовольнити апеляційну скаргу, скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову ухвалу.
Прокурор, зі свого боку, наголосив, що рішення суду першої інстанції є законним. Крім того, визначені слідством ризики не зменшилися та продовжують існувати. Він також звернув увагу на тяжкість можливого покарання, яке, на його думку, може спонукати обвинуваченого до переховування від органів слідства та суду. Окрім цього, прокурор зазначив, що з урахуванням обставин кримінального правопорушення, зокрема характеру вчиненого злочину, розмір застави не підлягає зменшенню. Він підкреслив, що лише запобіжний захід у вигляді тримання під вартою може забезпечити належне виконання обвинуваченим процесуальних обов’язків.
Суд, заслухавши сторони, ухвалив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першоїінстанції без змін.
У зв’язку з викладеним, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за доцільне звернути увагу на низку аспектів, які можуть свідчити про потенційні ознаки порушення права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції, а також права на свободу та особисту недоторканність відповідно до статті 5 Конвенції.
Щодо ризиків та автоматичного продовження тримання під вартою.
Тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, що допускається лише за наявності переконливих, належно обґрунтованих і індивідуалізованих підстав. Обов’язок сторони обвинувачення — довести наявність конкретних ризиків, притаманних саме цій особі, з урахуванням актуальних обставин справи. Використання у клопотаннях шаблонних формулювань, на що вказує сторона захисту, викликає занепокоєння, оскільки свідчить про формальний підхід і нехтування принципом персоніфікованого правосуддя.
Особливу тривогу викликає тривалість тримання під вартою — понад 35 місяців — яка вимагає посиленого рівня аргументації. Відсутність нових даних, що обґрунтовують необхідність подальшої ізоляції особи, ставить під сумнів як законність такого заходу, так і належність досудового розслідування. В умовах, коли ризики залишаються незмінними протягом тривалого часу, зростає ймовірність того, що запобіжний захід втрачає свою превентивну природу і набуває карального характеру — що прямо суперечить усталеним стандартам ЄСПЛ.
У демократичній правовій державі свобода людини є фундаментальною цінністю, і будь-яке її обмеження потребує переконливого, глибоко аргументованого обґрунтування. Якщо ж рішення про продовження запобіжного заходу виноситься без реального аналізу нових обставин — це свідчить про ризик формального, майже автоматичного підходу, що є несумісним із принципами справедливого судочинства.
Європейський суд з прав людини нагадує, що оцінка розумності тривалості досудового тримання під вартою не може бути абстрактною — вона має здійснюватись на основі конкретних обставин кожної справи. Продовження такого заходу можливе лише за наявності переконливих доказів того, що існує реальна суспільна потреба, яка переважає над правом на свободу, гарантованим статтею 5 Конвенції, і не може бути задоволена менш обтяжливими заходами.
Як підкреслено у справі Gomes da Costa v. Portugal (пп. 73–79), влада зобов’язана демонструвати обґрунтованість кожного окремого періоду утримання під вартою, яким би коротким він не був. При цьому міркування не можуть бути загальними чи шаблонними — вони мають відображати індивідуалізовану оцінку ризиків у конкретному контексті. Крім того, національні суди мають з’ясовувати можливість застосування альтернативних запобіжних заходів, що забезпечують явку особи до суду без необґрунтованого обмеження її свободи.
ЄСПЛ повторює, що хоча серйозність обвинувачення може спонукати судові органи до розміщення та утримання підозрюваного/обвинуваченого під вартою для запобігання спробам вчинення подальших злочинів, обставини справи, зокрема минуле та особистість відповідної особи, також повинні робити небезпеку правдоподібною, а захід доцільним. Що стосується ризику фальсифікації доказів або небезпеки того, що підозрюваний перешкоджатиме належному здійсненню правосуддя, ці підстави також не можуть бути використані абстрактно: вони повинні бути підтверджені фактичними доказами. Суд також повторює, що національні органи влади повинні встановити існування конкретних фактів, що стосуються підстав для продовження тримання під вартою, та покладатися на точні факти, а також на особисті обставини заявника, що виправдовують його тримання під вартою. Підстави за та проти звільнення не повинні бути “загальними та абстрактними”, а повинні ґрунтуватися на точних фактах, а також на особистих обставинах заявника, що виправдовують його тримання під вартою . У зв’язку з цим Суд наголошує, що тягар доказування не повинен переноситися в цьому випадку, покладаючи обов’язок довести наявність підстав для звільнення на затриману особу (Selahatti̇n Demi̇rtaş v. Turkey (N° 4), п. 272).
Також варто додати, що щоразу, коли суд виносить рішення щодо доцільності продовження досудового тримання під вартою, він зобов’язаний заново оцінити підстави для продовження такого запобіжного заходу. “Якщо суд продовжує тримання під вартою, при цьому в обґрунтуванні кожен раз використовуючи однакові, та відверто шаблонні формулювання, не демонструючи, що він насправді приділяє увагу плинові часу, вимоги та основна ідея п.3 ст. 5 ЄКПЛ не дотримуються” (Tiron v. Romania, п.39). Більше того, чим довше триває тримання під вартою, тим більше обґрунтувань потрібно для переконливої демонстрації передбачуваного ризику або ризиків у разі звільнення підозрюваного з-під варти (Maassen v. The Netherlands, п. 62).
Також, з огляду на твердження сторони захисту щодо застосування стороною обвинувачення норм із порушенням зворотної дії в часі, то важливо додати, що будь-яке позбавлення свободи повинно бути “законним”. Коли йдеться про “законність” тримання під вартою, в тому числі про те, чи була дотримана “процедура, передбачена законом”, Конвенція посилається, головним чином, на національне законодавство, а також, у відповідних випадках, на інші застосовні правові стандарти, в тому числі ті, що мають своїм джерелом міжнародне право. У всіх випадках Конвенція встановлює обов’язок дотримуватися матеріальних і процесуальних норм відповідного законодавства, але також вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи було сумісним з метою статті 5, а саме – захисту особи від свавілля. Крім того, коли йдеться про позбавлення волі, особливо важливим є дотримання загального принципу правової визначеності. Тому важливо, щоб умови позбавлення волі відповідно до національного та/або міжнародного права були чітко визначені, а сам закон був передбачуваним у застосуванні, щоб він відповідав стандарту “законності”, встановленому Конвенцією, стандарту, який вимагає, щоб усі закони були достатньо точними, щоб уникнути будь-якого ризику свавілля і щоб особа мала можливість, розумною мірою з огляду на обставини справи, передбачити наслідки, які може спричинити та чи інша дія (Aydin Sefa Akay v. Turkey, п.111-112). Тим не менш, озвучені доводи захисників вимагають подальшої перевірки.
З огляду на викладене, виникають об’єктивні сумніви щодо належного обґрунтування стороною обвинувачення необхідності застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а також щодо всебічної та об’єктивної оцінки обставин справи з боку суду. Зафіксована практика може свідчити про ознаки автоматизму при продовженні цього заходу, що суперечить стандартам Європейського суду з прав людини, які вимагають індивідуалізованого підходу та оцінки наявності актуальних ризиків у кожному конкретному випадку.
Щодо обґрунтованості розміру застави.
Застава виконує не лише функцію фінансової гарантії, а й є самостійним запобіжним заходом, який повинен слугувати повноцінною альтернативою триманню під вартою. Тому її розмір має бути обґрунтованим і співмірним, визначеним із урахуванням матеріального становища підозрюваного або обвинуваченого, тяжкості обвинувачення та конкретних ризиків, які намагаються запобігти. Якщо ж сума застави виявляється надмірною, вона втрачає сенс як альтернатива й фактично маскує продовження утримання під вартою під виглядом процесуального балансу. Така практика суперечить принципам справедливості та змагальності, оскільки перетворює формальну можливість на ілюзорну. У демократичному суспільстві кожен запобіжний захід має відповідати принципу пропорційності. Суду слід ретельно перевіряти, чи не позбавляє розмір застави особу реального шансу вийти на свободу, інакше довіра до судочинства втрачається, а правові механізми перетворюються на формальність.
ЄСПЛ з цього приводу неодноразово наголошував, що розмір застави повинен оцінюватися, головним чином, “з огляду на особу обвинуваченого, його майновий стан та його стосунки з особами, які надають гарантію, іншими словами – на ступінь впевненості в тому, що перспектива втрати гарантії або позову проти гарантів у разі неявки на суд буде достатнім стримуючим фактором для запобігання втечі обвинуваченого” (Mangouras v. Spain, п.п. 78, 80). Крім того, розмір застави має бути належним чином обґрунтований в ухвалі про її призначення. У справі Bluks Savickis v. Latvia (п. 37) ЄСПЛ дійшов висновку, що органи влади повинні підходити до визначення розміру застави з такою ж ретельністю, як і до прийняття рішення про необхідність продовження строку тримання під вартою, а сама застави повинна враховувати реальне фінансове становище підозрюваного/обвинуваченого.
Крім того, ефективність такого запобіжного заходу полягає не лише у фіксації певної суми, а в здатності забезпечити реальну альтернативу позбавленню волі. Якщо особа неспроможна сплатити заставу, її фактичне становище не відрізняється від перебування під вартою, що зводить нанівець принцип альтернативності та пропорційності (Istomina v. Ukraine, пп. 25–26).
Щодо доступу до суду.
Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на занепокоєння, озвучене стороною захисту щодо темпів судового розгляду: за пів року було допитано лише п’ять свідків із дев’яноста. Така процесуальна динаміка ставить під сумнів дотримання права обвинуваченого на розгляд справи впродовж розумного строку, гарантованого пунктом 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини. Повільний темп розгляду не лише ускладнює реалізацію права на доступ до правосуддя, а й підриває довіру до ефективності судової системи. ЄСПЛ послідовно наголошує, що надмірна тривалість провадження без об’єктивно виправданих причин становить порушення права на справедливий суд, а регулярність та ефективність судових засідань є ключовими елементами забезпечення належного судочинства.
ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що хоча стаття 6 Конвенції не передбачає права на певний результат кримінального провадження або, відповідно, на офіційне засудження чи виправдання після пред’явлення кримінального обвинувачення, безперечно, існує право на розгляд справи судом протягом розумного строку після того, як судовий процес було розпочато. Експерти моніторингової місії IAC ISHR зауважують, що це право ґрунтується на необхідності забезпечити, щоб обвинувачені/підозрювані особи не залишалися занадто довго в стані невизначеності щодо результату кримінального обвинувачення проти них. Також важливо додати, що право на суд, закріплене у статті 6 ЄКПЛ, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може підлягати обмеженням, що випливають із самої Конвенції, зокрема у зв’язку з процесуальними вимогами чи умовами прийнятності звернень до суду. Однак ці обмеження не повинні обмежувати здійснення права таким чином або в такій мірі, що порушується сама суть права. Вони повинні переслідувати легітимну мету, і має існувати розумна пропорційність між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (ÇağiL v. Turkey п. 42-43).
Також заслуговує на увагу ситуація, що склалася наприкінці судового засідання. Після видалення колегії суддів до нарадчої кімнати для ухвалення рішення за апеляційною скаргою, конвой без належних правових підстав примусово вивів обвинуваченого із зали суду — всупереч його запереченням та запереченням захисника. Після повернення до зали суду головуюча суддя зафіксувала відсутність обвинуваченого, проте колегія все ж оголосила ухвалу, фактично не забезпечивши йому права бути присутнім при проголошенні судового рішення. Таким чином, обвинувачений був позбавлений не лише можливості безпосередньо ознайомитися з результатом розгляду скарги, але й права на конфіденційне спілкування з захисником після завершення засідання.
З огляду на те, що судове засідання не було офіційно завершене, а суд попередньо дозволив обвинуваченому перебувати поруч із захисником поза межами скляного боксу, дії представників конвою мають ознаки перевищення повноважень. Подібна поведінка суперечить принципу поваги до гідності та процесуальних прав особи, яка перебуває під вартою, і свідчить про неналежне розуміння або ігнорування меж процесуальної компетенції. Крім того, такі дії можуть фактично нівелювати авторитет суду як єдиного органу, уповноваженого визначати порядок проведення судового засідання, і ставити під сумнів ефективність гарантій справедливого судочинства. Крім того, виведення обвинуваченого із зали суду до оголошення рішення суду, може містити ознаки порушення права на доступ до суду.
ЄСПЛ наголошує, що право на доступ до суду має бути “практичним та ефективним”, а не “теоретичним чи ілюзорним”. Обмеження, які можуть бути застосовані, не вважаються несумісними зі статтею 6 (п. 1), якщо вони не переслідують законну мету (Zubac v. Croatia, п. 77-78, 80).
Також експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на поведінку окремих вільних слухачів, присутніх під час зазначеного судового засідання. Під час виступу представника сторони обвинувачення один із присутніх дозволив собі вигуки, що виражали незадоволення, на що суд оперативно відреагував, зробивши відповідне зауваження. Окреме занепокоєння викликає ситуація, що мала місце після виходу колегії суддів до нарадчої кімнати: у присутності прокурора вільні слухачі вголос обговорювали його зовнішній вигляд та висловлювали некоректні припущення, що мали ознаки образливого характеру. Після завершення засідання ця ж група осіб почала вигукувати гасла в залі суду, не погоджуючись з судовим рішенням.
Подібна поведінка викликає занепокоєння в контексті забезпечення належної атмосфери судового розгляду, що відповідає стандартам незалежного й неупередженого судочинства. Хоча присутність вільних слухачів на відкритому судовому засіданні є важливою гарантією прозорості, вона не повинна супроводжуватись порушенням поваги до учасників процесу або перешкоджати здійсненню правосуддя. У разі відсутності належної реакції з боку суду на подібні прояви, існує ризик створення прецеденту впливу на судовий процес, що може негативно позначитись на рівні довіри до системи правосуддя загалом.
На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, така публічна активність може містити ознаки зовнішнього впливу на суд, що несумісно з принципом незалежності та неупередженості судової влади. Незалежність суддів вимагає від них свободи від будь-якого прямого або непрямого впливу, включно з тиском громадської думки, медіа чи організованих груп інтересів. Як зазначає ЄСПЛ, правосуддя має не лише здійснюватися неупереджено, а й здаватися неупередженим у сприйнятті зовнішнього спостерігача (Matchavariani v. Georgia, пп. 78–83).
Варто також наголосити, що згідно з практикою Суду, навіть правомірні форми протесту не повинні мати наслідків, що підривають гарантії незалежного судового розгляду. ЄСПЛ у справі Kyprianou v. Cyprus (пп. 118-119) підкреслив, що будь-які прояви тиску на суддів, у тому числі символічного чи психологічного характеру, становлять загрозу принципу верховенства права.
Враховуючи все вищезазначене, зокрема ознаки порушення доступу до суду (п.1 ст.6 ЄКПЛ), обґрунтованості розміру застави (п.3 ст.5 ЄКПЛ), правової визначеності (п.1 ст.6 ЄКПЛ), тиску на суд (п.1 ст.6) та наявності автоматичного продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою, справу рекомендовано до подальшого моніторингу.
