16 липня 2025 року у Шевченківському районному суді м. Києва відбулось судове засідання у рамках кримінального провадження № 62022080020000039 відносно колишнього начальника управління СБУ в Автономній республіці Крим Кулініча Олега Миколайовича, якого обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.111, ч. 3 ст. 255, ч.1 ст. 263, ч. 5 ст. 407, ч. 4 ст. 410 КК України (державна зрада, пособництво у передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; створення, керівництво злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь у ній). 

Основним предметом розгляду було клопотання прокурора щодо продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою.

Засідання в рамках даного кримінального провадження в суді першої інстанції відбуваються в закритому режимі.

Як стало відомо спостерігачам IAC ISHR, захисники під час судового засідання просили відкрити розгляд у частині розгляду клопотання прокурора, наголошуючи, що до клопотання не було долучено жодних додатків. Отже, на їхню думку, під час засідання не можуть бути оголошені відомості, що містять державну таємницю або можуть скомпрометувати органи державної влади (зокрема, саме з цих причин, як стверджується, розгляд у суді першої інстанції проводиться в закритому режимі). Суд відмовив у задоволенні цього клопотання, і подальший розгляд відбувався у закритому режимі.

За інформацією спостерігачів IAC ISHR, під час неформального обговорення прокурор зазначив, що суд першої інстанції розглядає справу по суті, у зв’язку з чим під час судових засідань може озвучуватися інформація, що містить державну таємницю або потенційно здатна зашкодити інтересам органів державної влади.

З огляду на те, що апеляційна інстанція здійснює розгляд у відкритому режимі та, за її висновком, клопотання прокурора не містить відомостей, які підлягають захисту як державна таємниця, а також враховуючи, що сторона захисту просила лише про часткове відкриття засідання — виключно для розгляду цього клопотання, — наявність правових підстав для повного закриття провадження у суді першої інстанції викликає обґрунтовані сумніви. За таких обставин не вбачається, що закритий режим судового розгляду було виправдано належним чином із позицій принципу пропорційності та вимог статті 6 §1 Конвенції. Подібна ситуація свідчить про ризик порушення презумпції відкритості судового процесу, яка має застосовуватись як загальне правило, з чітко аргументованими винятками. Відмова ж від часткового відкриття провадження без належного обґрунтування може розцінюватися як надмірне обмеження права на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що усне та публічне слухання є основоположною гарантією, закріпленою в статті 6 (п.1) Конвенції. У справі Jóhannes Baldursson and Birkir Kristinsson v. Iceland (п. 96) Суд підкреслив, що ця вимога має особливе значення у кримінальному контексті, де заявник повинен мати право на “розгляд” своєї справи з можливістю, серед іншого, дати свідчення на свій захист, вислухати докази проти себе, а також допитати прямо та перехресно свідків.

У справі Mamaladze v. Georgia (п. 91) ЄСПЛ додатково зазначив, що публічність судового процесу виступає запобіжником від здійснення правосуддя у формі “таємного суду” та є інструментом підтримання довіри до судової влади — як до конкретного суду, так і до правосуддя загалом.

Суд також чітко встановив, що будь-яке обмеження принципу відкритості можливе лише у випадках, прямо передбачених Конвенцією, і повинно бути обґрунтованим, пропорційним і необхідним у демократичному суспільстві. Як зазначено у справі B. and P. v. the United Kingdom (п. 36), абстрактні або гіпотетичні міркування щодо можливих ризиків не можуть вважатися достатніми підставами для закриття судового розгляду.

Більше того, публічність виконує функцію захисту сторін процесу від здійснення правосуддя без громадського контролю. Вона також є інструментом реалізації цілей статті 6 (п.1), яка гарантує справедливий судовий розгляд — один із базових принципів демократичного суспільства. У справі Straume v. Latvia (п. 124–125) Суд наголосив на процесуальному обов’язку національних судів розглядати доцільність виключення публіки з розгляду справи з урахуванням конкретних обставин і застосовувати обмеження лише в тій мірі, яка є строго необхідною для досягнення легітимної мети.

Враховуючи обставини справи, то ми можемо зазначити, що фіксується ситуація, в якій існують ознаки можливого порушення статті 6 (п.1) Конвенції в частині обмеження принципу публічності без надання судом достатньо переконливих та конкретних підстав, які б дозволили об’єктивному спостерігачу визнати таке обмеження необхідним і пропорційним.

Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на те, що порівняльний аналіз клопотання прокурора, задоволеного судом 4 червня 2025 року, з клопотанням, розглянутим на поточному засіданні, засвідчив практично повну ідентичність викладених у них аргументів. Зазначені обґрунтування ризиків виглядають типовими та стандартизованими, позбавленими належного врахування конкретного процесуального контексту та індивідуальних обставин справи. Особливе занепокоєння викликає повідомлена захисниками практика сторони обвинувачення обґрунтовувати необхідність продовження запобіжного заходу одними й тими самими доводами протягом усього періоду тримання під вартою. Такий підхід може суперечити принципу обґрунтованості та актуальності ризиків, визначеному в практиці ЄСПЛ, де Суд наголошує на необхідності постійної переоцінки ризиків у кожному конкретному випадку.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що ризики мають тенденцію зменшуватись із плином часу, і не можуть безмежно використовуватись як підстава для обмеження свободи. Відповідно, позиція сторони обвинувачення, яка стверджує незмінність ризиків, суперечить підходам Європейського суду.

З огляду на вищезазначені обставини доречно буде звернути увагу на рішення ЄСПЛ у справі “Eldar Hasanov v. Azerbaijan”, в якому ЄСПЛ визнав, що використання стандартного шаблону при обґрунтування ризиків є порушенням Конвенції: “Суд зазначає, що у своїх рішеннях про продовження строку тримання заявника під вартою національні суди використовували стандартний шаблон і обмежилися абстрактним і стереотипним повторенням низки підстав для тримання під вартою, не наводячи жодних обґрунтувань, чому вони вважали ці підстави релевантними для справи заявника. Вони не згадали жодних фактів, характерних для справи заявника, які мали відношення до цих підстав, і не підкріпили ці підстави відповідними та достатніми причинами. З огляду на вищенаведені міркування ЄСПЛ дійшов до висновку, що правове питання, порушене за пунктом 3 статті 5 Конвенції у цій справі, оскільки воно стосується продовження строку досудового тримання заявника під вартою, і він не вбачає жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку. Тому Суд вважає, що органи влади не навели “відповідних” та “достатніх” підстав для продовження досудового тримання заявника під вартою (п. 136 -137).

Також варто додати, що щоразу, коли суд виносить рішення щодо доцільності продовження досудового тримання під вартою, він зобов’язаний заново оцінити підстави для продовження такого запобіжного заходу. “Якщо суд продовжує тримання під вартою, при цьому в обґрунтуванні кожен раз використовуючи однакові, та відверто шаблонні формулювання, не демонструючи, що він насправді приділяє увагу плинові часу, вимоги та основна ідея п.3 ст. 5 ЄКПЛ не дотримуються” (Tiron v. Romania, п.39). Крім того, будь-яка система автоматичного досудового тримання під вартою сама по собі несумісна з пунктом 3 статті 5 Конвенції. Якщо закон передбачає презумпцію щодо підстав для досудового тримання під вартою, наявність конкретних фактів, що призводять до відступу від правила поваги до особистої свободи, все ж таки має бути переконливо доведена (Karaca v. Turkey, п.145). Більше того, чим довше триває досудове тримання під вартою, тим більше обґрунтувань потрібно для переконливої демонстрації передбачуваного ризику або ризиків у разі звільнення підозрюваного з-під варти (Maassen v. The Netherlands, п. 62).

З урахуванням викладеного, експерти моніторингової місії IAC ISHR не можуть дійти висновку про належне обґрунтування стороною обвинувачення необхідності застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, так само як і про належну оцінку судом усіх релевантних обставин справи. Особливою підставою для занепокоєння є той факт, що судові засідання у цій справі, включно з розглядом питань щодо запобіжного заходу, відбуваються у закритому режимі без участі громадськості. Така практика суттєво знижує рівень прозорості судового процесу, створює ризики для легітимності судових рішень і ставить під сумнів дотримання ключових гарантій справедливого судочинства, передбачених статтею 6 Конвенції.

Враховуючи все вищезазначене, зокрема ознаки існування автоматичного продовження запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою (п.3 ст.5 ЄКПЛ) та порушення права на публічний розгляд (п.1 ст.6 ЄКПЛ), справа рекомендується до подальшого моніторингу.