20 травня 2025 року у Печерському районному суді м. Києва відбулось судове засідання в рамках кримінального провадження №42024213220000089 відносно колишнього командира 211-ої понтонно-мостової бригади Сил підтримки ЗСУ Побережнюка Олега Володимировича, якого підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення за ч.4 статті 426 КК України (умисне неприпинення кримінального правопорушення, що вчиняється підлеглим, або ненаправлення військовою службовою особою до органу досудового розслідування повідомлення про підлеглого, який вчинив кримінальне правопорушення, а також інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати, якщо це заподіяло істотну шкоду, в умовах воєнного стану). На засіданні був присутній підозрюваний, захисники, прокурор, слідчий та головуюча суддя Ільєва Т. Г.

Основним предметом судового засідання було клопотання сторони обвинувачення щодо продовження строків запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою щодо підозрюваного.

На початку судового засідання сторона захисту заявила ряд клопотань:

Клопотання про відкладення судового розгляду було мотивовано захисниками посиланням на порушення правил територіальної підсудності.

Зокрема, сторона захисту стверджувала, що справа не підсудна Печерському районному суду м. Києва, оскільки досудове розслідування здійснюється органом, розташованим за адресою у межах Шевченківського району, а не Печерського. У зв’язку з цим захист вказав, що клопотання про зміну запобіжного заходу вже подане на розгляд до Шевченківського районного суду, де на дату розгляду нібито призначено відповідне судове засідання.

Втім, суд зазначив, що жодних об’єктивних доказів на підтвердження існування паралельного провадження в іншому суді надано не було. Зокрема, сторона захисту не змогла надати документального підтвердження призначення відповідного засідання в Шевченківському районному суді, а також не виявила його у відкритому реєстрі судових засідань. У подальшому захист фактично визнав відсутність таких доказів.

Прокурор висловив обґрунтоване заперечення проти клопотання, вказавши на відсутність правових підстав для зміни підсудності та необґрунтованість тверджень захисту.

Суд, керуючись принципом правової визначеності та з огляду на відсутність процесуального обґрунтування, відмовив у задоволенні клопотання.
За сукупністю наданих обставин, експертами моніторингової місії IAC ISHR не вбачається наявності порушення стандартів справедливого судового розгляду у розумінні статті 6 Конвенції. Рішення суду ґрунтується на оцінці фактичних даних, забезпеченні процесуального балансу та дотриманні принципу юридичної визначеності.

Клопотання щодо направлення для визначення підсудності до Київського апеляційного суду клопотання сторони обвинувачення щодо продовження запобіжного заходу щодо підозрюваного.

У межах кримінального провадження захисники заявили клопотання про направлення на вирішення питання територіальної підсудності до Київського апеляційного суду щодо розгляду клопотання сторони обвинувачення про продовження запобіжного заходу щодо підозрюваного. Обґрунтовуючи свою позицію, захисники наголосили, що розгляд відповідного клопотання не належить до юрисдикції Печерського районного суду м. Києва, оскільки досудове розслідування у справі фактично здійснюється органом, розташованим за адресою вул. Симона Петлюри, 15 (Шевченківський район), а не за юридичною адресою органу досудового розслідування — вул. Панаса Мирного, 28 (Печерський район), як на цьому наполягає обвинувачення.

Захист послався на публічно доступну інформацію з офіційного сайту Державного бюро розслідувань щодо фактичного місця ведення досудового розслідування у справі, зокрема — місця прийому громадян і робочого місця старшого групи слідчих. На цій підставі захист поставив під сумнів правильність визначення територіальної підсудності, наголошуючи на необхідності передачі справи на розгляд до Шевченківського районного суду м. Києва.

Прокурор, зі свого боку, зазначив, що захисники мали подати це клопотання завчасно, аби уникнути затягування процесу, і зауважив, що підсудність визначена правильно, а клопотання захисників є необґрунтованим.

Суд, у свою чергу, насамперед наголосив, що розцінює дії захисників як умисне затягування розгляду, оскільки подання клопотання про зміну підсудності мало відбутися ще на початковому етапі процесу. Щодо визначення підсудності, суд у своїй ухвалі зазначив, що відповідно до постанови Головного слідчого управління ДБР, досудове розслідування здійснюють слідчі, розташовані за адресою: вул. Панаса Мирного, 28 (Печерський район), а згідно з витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 42024213220000089 від 27.12.2024, у цьому провадженні досудове розслідування проводить саме Головне слідче управління ДБР за вказаною юридичною адресою. Враховуючи зазначене, а також усі обставини справи, суд ухвалив відмовити в задоволенні зазначеного клопотання.

Експерти моніторингової місії IAC ISHR неодноразово стикалися з правовою невизначеністю, спричиненою розбіжністю між юридичною адресою та фактичним місцем розташування Державного бюро розслідувань. Це призводить до повторюваних спорів про підсудність між Печерським і Шевченківським судами Києва та затягування розгляду справ — щоразу виникає питання, який саме суд має їх розглядати. Така ситуація породжує колізію, яка суперечить нормам ЄКПЛ і практиці ЄСПЛ.

Пункт 1 статті 6 Європейської конвенції гарантує право кожного на справедливий суд «установлений законом». Це формулювання є ключовим, адже воно відображає принцип верховенства права, прямо закріплений у Преамбулі Конвенції. Дотримання правил підсудності — не формальність, а одна з основ гарантії неупередженого й легітимного розгляду справи.

ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що порушення принципу «суду, встановленого законом» підриває довіру до правосуддя в демократичному суспільстві. Це поняття охоплює не лише наявність правової основи для існування суду, а й дотримання конкретних правил, що регулюють його діяльність (Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland, п.п. 211, 213). ЄСПЛ також зазначив, що право на суд, встановлений законом, є проявом верховенства права, і що незалежність, неупередженість і законність складу суду мають єдину мету — забезпечення фундаментальних засад правової держави та поділу влади (M.L. v. Poland, п. 167).

Хоча в конкретному випадку не можна однозначно стверджувати, що принцип територіальної підсудності було порушено, надані стороною захисту аргументи викликають обґрунтовані сумніви щодо дотримання цього принципу та правової визначеності загалом. Вони потребують ретельної правової оцінки, адже будь-які сумніви щодо підсудності безпосередньо впливають на довіру до судової системи та реалізацію права на справедливий суд відповідно до статті 6 Конвенції.

У подальшому суд надав можливість прокурору обґрунтувати клопотання про продовження запобіжного заходу щодо підозрюваного.

Станом на зараз, стосовно підозрюваного діє запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який було продовжено 25 березня 2025 року із альтернативою внесення застави у розмірі 12 мільйонів 2 тисячі 992 гривні. 

Обґрунтовуючи клопотання прокурор зазначив, що:

• завершити досудове розслідування до терміну, визначеного ухвалою суду від 25 березня 2025 року станом на зараз неможливо, так як необхідно провести ряд слідчих дій;
• визначені ризики не зменшились та продовжують існувати;
• є підстави вважати, що підозрюваний може впливати на свідків та експертів у рамках даного кримінального провадження;
• тяжкість можливого покарання може спонукати підозрюваного до переховування від суду та органів слідства;
• є загроза знищення речей та документів, що мають важливе значення для з’ясування обставин кримінального провадження.

Також прокурор додав, що орган досудового розслідування планує завершити розслідування до 28 червня 2025 року. Враховуючи викладене, прокурор просив продовжити строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до 28 червня 2025 року із визначенням альтернативного запобіжного заходу у вигляді застави в розмірі 12 мільйонів 2 тисячі 992 гривні.

У своїх запереченнях захисники наголосили, що:

• існують обґрунтовані сумніви щодо доведеності підозри.
• підозрюваний не вчиняв жодних дій, спрямованих на переховування від органів досудового розслідування чи суду, попри обізнаність із обставинами, що могли зумовити застосування до нього запобіжного заходу.
• сторона обвинувачення обґрунтовує ризик переховування виключно тяжкістю можливого покарання, що є неприпустимим і суперечить практиці Європейського суду з прав людини.
• не доведено фактів здійснення підозрюваним впливу на свідків або інших учасників кримінального провадження.
• станом на зараз підозрюваний відсторонений від посади, тому навіть у разі перебування на волі не має доступу до речей або документів, що мають значення для з’ясування обставин провадження.
• встановлений розмір застави є явно надмірним і фінансово непосильним для підозрюваного.
• підозрюваний має серйозні проблеми зі здоров’ям, потребує постійного медичного нагляду, і його стан погіршився в умовах перебування під вартою.
• у зв’язку з участю в бойових діях підозрюваний отримав травму та потребує належної медичної реабілітації.

Крім того, захисники наголошують, що підозрюваний не отримував жодних рапортів від своїх підлеглих щодо заподіяння їм фізичного чи морального болю, що також підтверджується матеріалами досудового розслідування. Тим не менш, сторона обвинувачення стверджує протилежне — що такі рапорти мали місце. Враховуючи вищезазначене (сумніви в доведеності підозри, стан здоров’я підозрюваного, недоведеність ризиків), захисники просять суд відмовити у задоволенні клопотання прокурора та обрати запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.

Суд, заслухавши доводи сторін, ухвалив задовольнити клопотання прокурора, продовжити застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо підозрюваного до 28 червня 2025 року та визначити заставу в розмірі 10 мільйонів 598 тисяч гривень.

Оцінка ризиків, покладених в основу тримання під вартою, у світлі стандартів Європейського суду з прав людини

Експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне звернути увагу на ключові аспекти, пов’язані з оцінкою ризиків, які обґрунтовують продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

На сьогодні сторона обвинувачення посилається на чотири основні ризики: втечі підозрюваного, знищення або фальсифікації доказів, незаконного впливу на учасників процесу, а також перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином. Водночас, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, національні суди зобов’язані не лише наводити ці ризики формально, а переконливо обґрунтовувати їхнє реальне існування у конкретному контексті справи. Посилання на загальні або шаблонні формулювання є неприйнятним (Tiron v. Romania, п. 39).

Суди повинні оцінювати динаміку обставин у кожному новому рішенні щодо продовження тримання під вартою. Обґрунтованість кожного нового строку утримання має бути окремо підтверджена з урахуванням зміни чи актуалізації ризиків. Будь-яке продовження запобіжного заходу без належної оцінки плину часу та без оновленого аналізу підстав суперечить вимогам пункту 3 статті 5 Конвенції.

Презумпція невинуватості, яка є основоположним принципом кримінального провадження, передбачає, що навіть короткочасне утримання під вартою до вироку має бути виправданим. ЄСПЛ наголошує: таке утримання може бути правомірним лише за наявності переконливих фактів, які свідчать про домінування суспільного інтересу над правом на свободу (Bluks Savickis v. Latvia, п.п. 35–36). Національні суди повинні всебічно досліджувати й мотивувати відповідні аргументи, не обмежуючись загальними припущеннями.

З аналізу судового рішення у розглядуваній справі не вбачається явних ознак нехтування судами цими стандартами. Однак заслуговують на додаткову оцінку окремі доводи сторони захисту щодо наявності (або відсутності) ризиків, на які посилається обвинувачення.

Зокрема, вказівка суду на ризик втечі підозрюваного ґрунтується переважно на суворості передбаченого покарання. У цьому контексті слід звернути увагу на правову позицію ЄСПЛ у справі Kovrov and Others v. Russia (п. 97), відповідно до якої тяжкість можливого покарання не може сама по собі становити достатню підставу для висновку про ризик втечі. Така оцінка має базуватися на сукупності конкретних чинників, включаючи поведінку підозрюваного, його суспільні зв’язки, стан здоров’я, наявність постійного місця проживання тощо.

З огляду на здійснення моніторингу цього провадження вперше, експерти моніторингової місії IAC ISHR вважають за необхідне, з урахуванням позиції сторони захисту, надалі оцінювати обґрунтованість ризиків у динаміці – при ухваленні кожного нового судового рішення щодо запобіжного заходу. У цьому контексті доцільною є ретельна перевірка того, чи повною мірою суд враховує всі релевантні обставини справи, зокрема щодо ризику втечі, та чи відповідають його висновки стандартам, сформульованим у практиці Європейського суду з прав людини.

Експерти IAC ISHR звертають увагу на серйозні занепокоєння, пов’язані зі станом здоров’я підозрюваного, озвучені стороною захисту під час судового засідання. Йдеться, зокрема, про наявність хронічних захворювань, що загострилися під час тримання під вартою, травму, отриману внаслідок участі в бойових діях, а також потребу в належному лікуванні та реабілітації.

Питання збереження життя і здоров’я людини має залишатися безумовним пріоритетом при ухваленні будь-яких процесуальних рішень. Згідно зі статтею 3 Європейської конвенції з прав людини, заборона катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження є абсолютною нормою, від якої не допускаються жодні відступи, навіть за умов воєнного стану. Це – фундаментальна цінність демократичного суспільства.

Обов’язок держави полягає не лише в утриманні від неправомірного поводження, а й у забезпеченні таких умов тримання під вартою, які відповідають стандартам гуманного ставлення, з урахуванням фізичного і психічного стану особи. Як вказав ЄСПЛ у справах Golubar v. Croatia та Bigović v. Montenegro, ненадання адекватної медичної допомоги може розцінюватися як нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. При цьому, як підкреслено у справі Fenech v. Malta, недостатньо лише діагностувати проблему – має бути забезпечене її лікування. Особа під вартою є особливо вразливою, і саме держава несе повну відповідальність за її життя і добробут (Rooman v. Belgium).

Окрему увагу необхідно звернути на умови безпеки у місці тримання під вартою. За інформацією, наданою захисниками спостерігачам IAC ISHR після судового засідання, у відповідній установі відсутнє належно обладнане укриття. Це означає, що під час повітряних тривог особа позбавлена можливості убезпечити себе від загроз, що випливають з воєнних дій. У той час як на волі кожна людина самостійно вирішує, скористатися укриттям чи ні, особа під вартою фактично позбавлена такого вибору. Отже, держава зобов’язана забезпечити їй безпечні умови перебування, які включають можливість укриття під час повітряної небезпеки.

За таких обставин суд має особливо ретельно зважувати, чи може держава брати на себе ризик, пов’язаний із життям і здоров’ям особи, утримуваної під вартою. 

Моніторингова місія IAC ISHR неодноразово фіксувала подібні ситуації у різних справах щодо різних установ попереднього ув’язнення. На нашу думку, таке порушення не може бути проігнорованим. Воно повинно враховуватись судами при ухваленні рішень щодо застосування або продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, з урахуванням реальної загрози для життя і здоров’я підозрюваного в умовах воєнного стану.

Враховуючи все вищезазначене, справа рекомендується до подальшого моніторингу з метою всебічного дослідження обставин справи та усунення сумнівів щодо можливих порушень прав, гарантованих ЄКПЛ.