8 квітня 2025 року у Вищому антикорупційному суді відбулося чергове судове засідання у рамках кримінального провадження № 52021000000000242 щодо судді Печерського районного суду міста Києва Ільєвої Тетяни Григорівни, яку обвинувачують у вчиненні кримінальних правопорушень за ч. 2 ст. 364 та ч. 1 ст. 366 Кримінального кодексу України (зловживання владою або службовим становищем, службове підроблення). На засіданні була присутня обвинувачена, захисники, прокурор та головуючий суддя Хамзін Т.Р.

На початку судового засідання сторона захисту вкотре ініціювала клопотання про відкладення розгляду у зв’язку з відсутністю потерпілого або його представників, посилаючись на ті ж обставини, які неодноразово зазначалися у попередніх засіданнях  (див. Моніторинг кримінального провадження Ільєвої Т. Г. від: 07.02.2025, 25.02.2025, 27.02.2025, 01.04.2025, 03.04.2025). Захист підкреслив, що у матеріалах справи відсутні підтвердження належного повідомлення потерпілого про час і місце судового засідання, що, у разі підтвердження, може свідчити про порушення його права на участь у процесі і в майбутньому може стати підставою для скасування кінцевого рішення суду із формальних обставин. Більше того, захисники зазначали, що в даному випадку можлива умисна неявка потерпілого, а тому суд повинен притягнути потерпілого до відповідальності в вигляді накладення штрафу. 

Окремо захист повідомив про службове відрядження одного з адвокатів у період з 9 по 11 квітня 2025 року та просив не призначати слухань у вказані дні.

У свою чергу, прокурор зазначив, що неявка потерпілого не є перешкодою для розгляду, а тому клопотання щодо відкладення не підлягає задоволенню.

Суд, розглянувши доводи сторін, відмовив у задоволенні клопотання, посилаючись на сталість озвучених аргументів та рішення, прийняті в попередніх засіданнях. Водночас суд окремо зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 144 КПК України ініціювати питання про накладення процесуального штрафу мають право лише суд або прокурор, а не сторона захисту.

Разом із тим, експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на важливість дотримання процесуального балансу між правом обвинуваченої на розгляд справи у розумний строк (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та правом потерпілого на ефективну участь у процесі. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, всі сторони провадження повинні мати реальну можливість брати участь у процесі та бути поінформованими про його перебіг (Cangi and Others v. Türkiye, п. 46). Відсутність підтвердження належного повідомлення потерпілого про судові засідання, у разі її встановлення, може поставити під сумнів забезпечення принципу змагальності та рівності сторін, що є ключовими складовими права на справедливий суд.

Експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що фіксовані в межах моніторингу дії суду щодо продовження розгляду справи за відсутності потерпілого та без надання переконливих доказів його належного повідомлення створюють ризик порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, йдеться про принцип справедливості провадження в його сукупності, який, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, охоплює як фактичну, так і видиму безсторонність та рівність можливостей сторін (Yüksel Yalçınkaya v. Türkiye, п. 306). Право потерпілого на участь у кримінальному провадженні має розглядатися як складова права на справедливий процес у контексті забезпечення процесуального балансу та принципу змагальності. Відсутність достовірного підтвердження належного інформування потерпілого про дату і місце судових засідань, за умови систематичної неявки, може свідчити про недотримання цього балансу. У таких випадках держава повинна забезпечити наявність процесуальних гарантій, здатних мінімізувати ризик того, що одна зі сторін фактично буде усунена від участі у процесі, що може поставити під сумнів загальну справедливість судового розгляду.

Таким чином, виявлена ситуація може містити ознаки потенційного порушення Конвенції, зокрема в частині забезпечення процесуальної справедливості, рівності сторін та публічної довіри до судового процесу.

У подальшому суд надав стороні захисту час для продовження заявлення своїх клопотань щодо визнання доказів, поданих прокурором, очевидно недопустимими та неналежними, а також щодо недопущення врахування відомостей, що містяться в цих документах, як доказів при ухваленні рішення у справі.

Під час цього засідання захист подав ряд клопотань, які стосувалися різних груп доказів,  долученихстороною обвинувачення на попередніх засіданнях. Зокрема, сторона захисту оскаржувала допустимість та належність документів, які прокурор подавав на засіданнях 24 грудня 2024 року та 16 січня 2025 року. Клопотання охоплювали значну кількість доказів, щодо яких захист наполягав на невідповідності встановленим вимогам належності та допустимості, що, на їхню думку, унеможливлює врахування цих матеріалів судом при постановленні вироку.

Адвокати звернули увагу на те, що частина слідчих дій, у результаті яких було отримано відповідні докази, проводилася за відсутності процесуального керівника, тобто без належного процесуального контролю. Крім того, зазначалося, що окремі документи були отримані прокурором шляхом запиту з іншого кримінального провадження, хоча відповідно до вимог КПК, порядок отримання таких матеріалів передбачає звернення до слідчого судді з клопотанням про тимчасовий доступ, чого здійснено не було. Окремо було порушено питання щодо проведення слідчих дій за межами процесуальних строків, у зв’язку з тим, що постанова про закриття досудового розслідування була скасована з порушенням строку, передбаченого для її оскарження, що, на думку захисту, ставить під сумнів правомірність відновлення досудового розслідування.

Захисники також стверджували, що низка долучених прокурором документів має виключно процесуальний характер і не може вважатися доказами у розумінні статті 84 КПК України (див. Моніторинг кримінального провадження Ільєвої Т. Г. від 01.04.2025 та 03.04.2025). Окрім того, повторно було звернуто увагу на відсутність підтвердження належного повідомлення потерпілого про відкриття матеріалів досудового розслідування, що позбавляє його реальної можливості ознайомитися з відповідними матеріалами, чим, на думку захисту, порушуються вимоги статті 290 КПК України.

Підсумовуючи, захисники вважають усі перелічені обставини суттєвими та свідчать про неналежність і недопустимість доказів. Тому вони просять суд визнати документи, долучені прокурором на засіданнях 24 грудня 2024 року та 16 січня 2025 року, неналежними та недопустимими доказами, а також не враховувати відомості, що містяться в них, при винесенні кінцевого рішення в справі.

Прокурор, своєю чергою, повідомив, що надасть свою загальну позицію щодо заявлених клопотань у письмовій формі. Суд долучив усі клопотання сторони захисту до матеріалів справи та зазначив, що вони будуть розглянуті та отримають відповідну оцінку під час нарадчої кімнати.

У контексті вищезазначених зауважень щодо сумнівів у належності та допустимості доказів, доцільно наголосити, що при оцінці загальної справедливості кримінального провадження вирішальне значення має дотримання процесуальних гарантій сторони захисту. Зокрема, суд зобов’язаний перевірити, чи мала обвинувачена сторона реальну можливість поставити під сумнів достовірність доказів, наданих стороною обвинувачення, та заперечити проти їх використання у судовому розгляді.

Оцінка допустимості доказів має включати аналіз обставин їх отримання, що може впливати на їхню достовірність та доказову силу. Відповідно до принципу змагальності та презумпції невинуватості, саме на стороні обвинувачення лежить обов’язок доведення вини, і будь-які сумніви мають тлумачитися на користь обвинуваченого. Європейський суд з прав людини послідовно підкреслює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не може вважатися ефективним, якщо процесуальні заяви та аргументи сторін не отримують належного розгляду з боку суду. Відсутність реакції на обґрунтовані та суттєві доводи сторони захисту свідчить про формальний підхід до судового розгляду і може становити порушення гарантій, передбачених Конвенцією (Ayetullah Ay v. Turkey, п.126-127). 

Варто наголосити, що сторона захисту неодноразово заявляла свої заперечення щодо долучення та дослідження доказів, поданих прокурором у судових засіданнях 24 грудня 2024 року та 16 січня 2025 року, через обґрунтовані сумніви щодо їхньої допустимості та належності. Тим не менш, суд визначив порядок, за яким усі докази сторони обвинувачення спочатку будуть досліджені та долучені, а вже після цього сторона захисту зможе подати відповідні клопотання.

Подібна практика, коли заперечення сторони захисту фактично відкладаються на невизначений момент у майбутньому, викликає сумніви щодо того, чи мала захисна сторона реальну і своєчасну можливість ефективно реагувати на запропоновані докази. Більше того, спостерігачі IAC ISHR вже не вперше фіксують застосування подібного порядку дослідження доказів у різних провадженнях. У своїх попередніх звітах ми неодноразово звертали увагу на потенційні ризики, які така практика становить для сторони захисту, зокрема щодо дотримання принципів змагальності та рівності сторін. Експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу, що прискорення розгляду справи жодним чином не повинно перешкоджати всебічному й об’єктивному з’ясуванню обставин. Поверхове або поспішне дослідження доказів справедливо викликає сумніви у здатності судового розгляду відповідати стандартам справедливості, передбаченим Конвенцією.

Експерти моніторингової місії IAC ISHR також наголошують, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на захист у кримінальному процесі покликане забезпечити, наскільки це можливо, процесуальну рівність сторін (F.S.M. v. Spain, пп. 55–56). Кожна сторона повинна мати реальну можливість представити свою позицію в умовах, які не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з процесуальним опонентом.

У контексті зазначених подій — зокрема, порядку долучення та дослідження доказів сторони обвинувачення без належного розгляду заперечень сторони захисту — виникають об’єктивні сумніви щодо дотримання принципу максимально можливої процесуальної рівності. Подібна практика створює ризики системного характеру, що можуть мати негативний вплив на баланс змагальності сторін у судовому процесі.

Більше того, беручи до уваги викладені вище суперечності, які прямо стосуються ключових елементів принципу справедливого судового розгляду, існує загроза порушення гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції. Як неодноразово підкреслював ЄСПЛ, провадження може вважатися справедливим лише за умови дотримання всіх процесуальних гарантій. Порушення навіть однієї з них може поставити під сумнів легітимність усього процесу (див. Snijders v. Netherlands, п. 72).

Зважаючи на все вищезазначене, експерти моніторингової місії IAC ISHR зазначають, що встановлені обставини вказують на наявність ознак, які можуть свідчити про ризик порушення прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини. Зокрема, йдеться про право на захист (п. 3 ст. 6 ЄКПЛ), принцип процесуальної рівності сторін (п. 1 ст. 6 ЄКПЛ), а також загальний принцип справедливого судового розгляду (п. 1 ст. 6 ЄКПЛ).