12 лютого 2025 року у Печерському районному суді м. Києва мав продовжитись розгляд клопотання прокурора про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в рамках кримінального провадження №12024000000000072 відносно власника агрохолдингу I&U Тарасова Сергія Дмитровича, якого підозрюють у привласненні чужого майна в особливо великих розмірах та легалізації майна одержаного злочинним шляхом по ч.5 статті 191 та ч.3 статті 209 КК України. 

Кримінальне провадження проводиться шляхом спеціального досудового розслідування (“in absentia”).

Перед початком судового засідання стало відомо, що воно не відбудеться, так як сторона обвинувачення відкликала своє клопотання про обрання запобіжного заходу. На думку адвокатів, такі дії слідства пов’язані з тим, що сторона обвинувачення допустила значну процесуальну помилку. Свою позицію вони обґрунтовують тим, що на останніх засіданнях у рамках цього кримінального провадження суд розглядав клопотання слідства про застосування запобіжного заходу, а не про обрання. Тому що, саме так називалось клопотання сторони обвинувачення, і саме на клопотання про застосування запобіжного заходу викликались захисники, що підтверджується виданими їм повістками до суду. 

Сторона захисту неодноразово наголошувала на виявлених розбіжностях під час судових засідань. Однак суд зазначав, що, незалежно від формулювання назви клопотання та інших обставин, ключове значення має прохальна частина документа, в якій прокурор просив “обрати” запобіжний захід. Водночас захист наполягав, що клопотання про застосування та обрання запобіжного заходу мають різні процесуальні наслідки, у тому числі й для підозрюваного. Відтак, такий порядок розгляду клопотань може призвести до істотних процесуальних порушень.

Попри аргументи сторони захисту, суд фактично ототожнював поняття “обрання” та “застосування”запобіжного заходу, що могло вплинути на справедливість провадження в контексті ст. 5 Конвенції.

З цього приводу цікавою є позиція ККС ВС, викладена в ухвалі по справі №991/5913/21 від 20.09.2021: “В обґрунтування ухваленого рішення суд апеляційної інстанції, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження, виходив із того, що оскаржувану ухвалу слідчим суддею постановлено порядку, передбаченому ч. 6 ст. 193 КПК, і рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно підозрюваного, який оголошений в міжнародний розшук, за своєю правовою природою є дозволом на затримання останнього з метою приводу, що передбачено ч. 3 ст. 187 КПК, і відрізняється від останнього тільки тим, що підозрюваний знаходиться за межами України. На підставі такого рішення до підозрюваного не застосовується запобіжний захід, він не може утримуватися під вартою…”. Фактично, було встановлено рівність між ухвалами щодо обрання запобіжного заходу для підозрюваного, який оголошений у міжнародний розшук, та ухвалою про надання дозволу на затримання та доставлення підозрюваного до суду для розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу. Верховний суд, у вищенаведеній ухвалі, розмежував поняття “обрання” і “застосування” запобіжного заходу,  так як “застосування” передбачає уже безпосередньо застосування запобіжного заходу стосовно підозрюваного, без його доставлення. На думку експертів моніторингової місії IAC ISHR, це розмежування є важливим в контексті забезпечення стабільності та передбачуваності правового процесу, дозволяючи чітко окреслити стадії застосування запобіжних заходів і мінімізувати ризик суб’єктивних трактувань, що можуть негативно впливати на захист прав обвинувачених.

Враховуючи також позицію суду та сторони обвинувачення у судових засіданнях у цьому кримінальному провадженні, важливо наголосити на дотриманні принципу правової визначеності – загальний принцип права, який гарантує забезпечення легкості з’ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності. Принцип правової визначеності є невід’ємною, органічною складовою принципу верховенства праваі гарантує певну стабільність у правових ситуаціях, а також сприяє довірі суспільства до судів. Збереження суперечливих судових рішень може створити стан правової невизначеності, що може зменшити довіру суспільства до судової системи. Правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були точними і однозначними, а їх застосування — чітким і передбачуваним. Це дозволяє забезпечити стабільність правовідносин і стійкість правового середовища, де кожна особа може прогнозувати наслідки своїх дій на основі існуючих норм. Юридичні норми повинні бути сформульовані з достатньою ясністю, щоб громадяни мали змогу не лише правильно діяти, але й належно захищати себе від будь-яких неправомірних впливів з боку органів влади. 

ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що цей принцип, притаманний всім статтям Конвенції, проявляється у різних формах та контекстах, наприклад, вимагаючи, щоб закон був чітко визначеним та передбачуваним у застосуванні, або вимагаючи, щоб у випадку, коли суди остаточно визначилися з питанням, їхнє рішення не ставилося під сумнів. Принцип, згідно з яким закон, зокрема кримінальний, не має зворотної дії в часі, також спрямований на забезпечення правової визначеності (Vegotex International S.A. v. Belgium, п. 115). Рішення ЄСПЛ завжди ґрунтувалися на принципі правової визначеності, який закладений у всіх статтях Конвенції і є одним з основоположних аспектів верховенства права. Цей принцип гарантує певну стабільність у правових ситуаціях і сприяє зміцненню довіри суспільства до судів. Наявність суперечливих судових рішень може створити стан правової невизначеності, що може знизити довіру громадськості до судової системи, тоді як така довіра, безумовно, є одним з найважливіших компонентів правової держави (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania, п. 116).

Враховуючи суперечливу позицію суду та сторони обвинувачення (зокрема, наявність ознак фактичного ототожнення понять “застосування” та “обрання” запобіжного заходу), сторона обвинувачення подала клопотання про застосування запобіжного заходу, проте фактично просила обрати його. Це могло призвести до заочного застосування запобіжного заходу щодо підозрюваного.

За таких обставин виникають обґрунтовані сумніви щодо того, чи міг підозрюваний належним чином передбачити процесуальні наслідки для себе, зокрема у контексті майбутніх судових рішень у разі задоволення такого клопотання. Крім того, залишається відкритим питання, чи була стороні захисту забезпечена реальна можливість бути “почутою” щодо цього аспекту та належним чином організувати свою правову позицію, що є ключовим у світлі гарантій статті 6 ЄКПЛ.

Також експерти моніторингової місії IAC ISHR звертають увагу на окрему думку судді ЄСПЛ Rait Maruste, який у справі  “Atanasovski v. “The Former Yugoslav Republic of Macedonia” зазначив, що “з принципу верховенства права також зрозуміло, що вимога правової визначеності та передбачуваності судових рішень підпадає під захист статті 6 ЄКПЛ”. Тобто можна зробити висновок, що порушення цього принципу неминуче впливає на оцінку дотримання права на справедливий суд в контексті статті 6 ЄКПЛ.

Як стало відомо спостерігачам IAC ISHR, у рамках цього ж кримінального провадження щодо підозрюваної Хмельницької А.Р. склалася аналогічна ситуація: сторона обвинувачення подала ідентичне клопотання, яке згодом відкликала.

Ці обставини лише посилюють обґрунтовані сумніви щодо того, чи могли підозрювані належним чином передбачити процесуальні наслідки для себе та чи було дотримано принцип правової визначеності.

Враховуючи вищезазначене справа рекомендується до подальшого моніторингу.